Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 41)
— Метью це тобі сказав увечері в понеділок? — спитала Лінда.
— Так,— відповіла Робін.
— Чому?
— Знову полаялися через Корморана,— пробурмотіла Робін, свідома того, що Страйк стоїть за кілька ярдів від неї.— Я йому сказала, що це платонічні стосунки, як у нього з Сарою... тоді побачила, яке в нього стало обличчя, а тоді Метт зізнався.
Мама глибоко й протяжно зітхнула. Робін чекала на втішні й мудрі слова.
— Боже милий,— мовила Лінда. Знову довга пауза.— То як ти там насправді, Робін?
— У нормі, мамо, от чесно. Працюю. Це дуже допомагає.
— Але чому ти саме в Барроу?
— Намагаємося вистежити одного з чоловіків, про яких Страйк підозрює, що то хтось із них надіслав ногу.
— Десь зупинилися?
— Поїдемо до «Травелоджу»,— відповіла Робін.— Звісно, візьмемо окремі кімнати,— поспішно додала вона.
— Ти розмовляла з Метью, відколи поїхала?
— Він мені пише есемески, каже, що кохає.
Тут Робін зрозуміла, що не прочитала його останнє повідомлення. Тільки тепер про нього й згадала.
— Вибач,— сказала вона мамі.— І сукня, і святкування, і все інше... Вибач, мамо.
— То останнє, що мене хвилює,— відповіла Лінда. І знов спитала: — Робін, з тобою все гаразд?
— Так, чесно, все гаразд.— Вона завагалася, тоді додала майже зухвало: — Корморан такий молодець.
— Але тобі доведеться поговорити з Метью,— сказала Лінда.— Стільки часу... ти не можеш не поговорити з ним.
Самовладання залишило Робін; голос затремтів від гніву, руки затрусилися, слова полилися самі.
— Два тижні тому ми ходили з ними на регбі — з Сарою і Томом. Вона повсякчас вештається поблизу — з часів університету! Вони спали разом, коли я... коли я... Метью не викреслив її зі свого життя, вона його вічно обіймає, фліртує з ним, підбурює його проти мене — на регбі заговорила про Страйка, от він такий привабливий, а що, ви в тому офісі тільки удвох... Весь цей час я гадала, що то все — невзаємне. Я знала, що Сара намагалася затягнути Метью у ліжко в універі, але я ніколи... Півтора року вони спали разом! І знаєш, що він мені сказав? То вона його втішала! Мені довелося поступитися, дозволити запросити її на весілля, бо я запросила Страйка, не спитавши у Метта. То було моє покарання, я не хотіла її там бачити. Метт щоразу обідає з нею, як вона опиняється поблизу його роботи...
— Я приїду до тебе в Лондон,— сказала Лінда.
— Ні, мамо...
— На один день. Пообідаємо.
Робін слабко засміялася.
— Мамо, у мене немає обідньої перерви. Це не така робота.
— Робін, я приїду до Лондона.
Коли материн голос звучав так твердо, сенсу сперечатися з нею не було.
— Я не знаю, коли повернуся.
— Ну, скажеш мені, й тоді я куплю квитки на поїзд.
— Я... ой, добре,— відповіла Робін.
Коли вони попрощалися, Робін відчула сльози на очах. Хай як вона запевняла себе у зворотному, думка про зустріч з Ліндою втішала.
Вона озирнулася на «лендровер». Страйк так і стояв поруч з машиною і собі розмовляв по телефону. А може, прикидається? Робін говорила голосно, а він уміє бути тактовним, коли хоче. Робін опустила очі на мобільний у себе в руці й прочитала повідомлення Метью.
От знову: не вірить, що їхнім стосункам край. «Дай знати, чи казати татові...» Ніби це якась буря у склянці, ніби вона не зайде аж так далеко, щоб не прийти до його батька на день народження. «Та я твого батька терпіти не можу!»
Робін розсердилася, написала відповідь, відіслала.
Вона повернулася до машини. Страйк дійсно розмовляв. Атлас доріг розгорнутий лежав на пасажирському сидінні: Страйк роздивлявся мапу містечка Маркет-Гарборо в Лестерширі.
— Так, і тобі,— почула Робін голос Страйка.— Так. Побачимося, коли повернуся.
«Елін»,— вирішила Робін.
Страйк сів у машину.
— To Вордл? — безневинно спитала Робін.
— Елін,— відповів він.
«А вона знає, що ти поїхав зі мною? Що ми тут удвох?»
Робін відчула, як червоніють щоки. Вона гадки не мала, звідки такі думки. Вона ж не...
— Ти хочеш поїхати до Маркет-Гарборо? — спитала вона, беручи атлас.
— А чого ні,— відповів Страйк і ковтнув пива.— Там була остання робота Брокбенка. Може, вирине якась зачіпка. Дурістю буде не перевірити... поїдемо ось цим шляхом...
Він узяв атлас із рук Робін і перегорнув кілька сторінок.
— Усього дванадцять миль від Корбі. Можна дати гака й перевірити, чи той Лейнг, який проживав там з жінкою у 2008 році,— то наш Лейнг. Вона досі там мешкає. Звати Лорейн Макнотон.
Робін звикла до чудової пам’яті Страйка на імені й дрібниці.
— Добре,— сказала вона, зрадівши, що завтрашній ранок принесе нові сторінки розслідування, а не просте повернення до Лондона. Може, знайдуть щось цікаве, і буде друга ніч у дорозі, і ще дванадцять годин не доведеться бачитися з Метью... а тоді Робін згадала, що Метью завтра поїде на північ, на день народження до батька. Вона все одно була б сама у квартирі.
— Чи міг він її вистежити? — уголос спитав Страйк по довгій мовчанці.
— Даруй, що? Кого вистежити?
— Чи міг Брокбенк після стількох років вистежити Британі й убити її? Чи я через докори сумління ото гавкаю не на те дерево?
Він несильно вдарив по дверцятах «лендровера» кулаком.
— Але ж нога,— провадив Страйк, не погоджуючись сам із собою.— Шрам точно такий, як був у неї. Це їх пов’язувало: «Я намагався відпиляти тобі ногу, як ти була мала, аж тут зайшла твоя мама». Лиходій паскудний. Хто б ще надіслав мені ногу зі шрамом?
— Ну,— повагом мовила Робін,— у мене є думки щодо причин, з яких обрали цю ногу, і до Британі Брокбенк вони стосунку не мають.
Страйк розвернувся до неї.
— Кажи.
— Той, хто вбив дівчину, міг би з тим самим результатом надіслати будь-яку іншу частину її тіла,— сказала Робін.— Руку, може п... персо,— вона з усієї сили старалася говорити буденно,— і все це так само привернуло б увагу поліції і преси. Бізнес так само опинився би під ударом, ми так само були б збурені,— але він вирішив надіслати саме праву ногу, відрізану по тому місцю, де ампутовано твою.
— Гадаю, є зв’язок з тією клятою піснею. Втім...— Страйк замислився.— Ні, я дурню кажу, так? Так само підійшла б і рука. Чи шия.
— Він посилається на твоє поранення,— наполягала Робін.— Що може означати для нього твоя втрачена нога?
— Одному Богові відомо,— відповів Страйк, дивлячись на її профіль.
— Героїзм,— заявила Робін.
Страйк пирхнув.
— Нічого героїчного немає в тому, щоб опинитися у невдалому місці у невдалий час.