Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 22)

Сказали, що в Брокбенка був перелом потиличної кістки. З вуха текла кров. Значно пошкоджено головний мозок.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів собі під ніс Страйк у такт крокам.

«Лейнг, ти сюди по нього приїхав. По Лейнга».

Він пройшов під металевим галеоном з ясно-жовтими вітрилами, що висів над входом у «Корабель». Усередині була табличка: «Єдиний паб у Мелроузі».

Паб миттєво справив на Страйка заспокійливий вплив: жевріння теплих тонів, блискуче скло й мідь; килимове покриття, і хоже на клаптикову ковдру з неяскравих відтінків брунатного, червоного й зеленого; стіни — теплий персиковий тиньк і голий камінь. Усюди були ознаки одержимості мелроузців спортом: на дошці записано найближчі матчі, довкола — кілька величезних плазмових екранів. Навіть над пісуарами (Страйк не мочився вже кілька годин) висів маленький телевізор — на той раз, якщо ситуація на полі напружена, а сечовий міхур уже лускає.

Пам’ятаючи, що ще повертатися до Единбурга в машині Гардакра, Страйк купив собі півпінти «Джона Сміта», сів на шкіряний диван навпроти шинкваса і заходився читати ламіноване меню, сподіваючись, що Маргарет Баньян приїде вчасно, бо корило їсти.

Вона запізнилася всього на п’ять хвилин. Хоч Страйк заледве пам’ятав, яка з себе її донька, а саму місіс Баньян ніколи не бачив, її виказав вираз обличчя — суміш остраху й очікування, з яким вона задивилася на нього, стоячи у дверях.

Страйк підвівся, і жінка кинулася до нього, обіруч тримаючи велику чорну сумку.

— Це ви,— задихано вимовила вона.

Місіс Баньян було років шістдесят; вона була невеличка і тендітна на вигляд, носила окуляри в металевій оправі, а обличчя під туго завитими світлими кучерями було стривожене.

Страйк простягнув велику долоню і потиснув їй руку — холодна й тонкокістна, вона трохи тремтіла.

— Гі тато сьогодні в Гавіку, не зміг прийти, я йому дзвонила, то він вам переказує, що ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для Рони,— на одному подиху вимовила місіс Баньян. Вона сіла на диван поруч зі Страйком, не зводячи з нього захоплено-знервованого погляду.— Ніколи не забудемо! Ми про вас усе читаємо в газетах. Дуже шкода вашої ноги. Ви врятували Рону! Врятували...

Її очі готові були наповнитися слізьми.

— ...ми були такі...

— Я радий, що зміг...

Знайти її дитину голою, закривавленою, прив’язаною до ліжка? То був один з найнеприємніших елементів його роботи — говорити з родичами про речі, яких було зазнали дорогі їм люди.

— ...зміг їй допомогти.

Місіс Баньян висякалася у носовичок, видобутий з чорної сумки. Страйк бачив, що вона з того покоління жінок, які не мають звички заходити до пабів самі й точно не купуватимуть напої, якщо поруч немає чоловіка, який пройде замість них це випробування.

— Дозвольте вас пригостити.

— Просто апельсиновий сік,— вимовила місіс Баньян, витираючи очі.

— А щось поїсти,— наполягав Страйк, бо сам хотів замовити пікшу в пивному клярі й смажену картоплю.

Коли він замовив страви й повернувся до місіс Баньян, та спитала, що він робить у Мелроузі, й відразу стало зрозуміло, чому жінка так переймається.

— Він же не повернувся? Донні? Невже повернувся?

— Наскільки знаю — ні,— відповів Страйк.— Я не знаю, де він.

— Ви гадаєте, то він...

Вона зашепотіла.

— Ми прочитали в газеті... писали, що вам хтось надіслав... надіслав...

— Так,— кивнув Страйк.— Я не знаю, чи Лейнг має до цього стосунок, але хотів би його знайти. Здається, він приїздив до матері, коли вийшов з в’язниці.

— Ой так, чотири чи п’ять років тому, десь так,— підтвердили Маргарет Баньян.— Прийшов, вломився до хати. В неї хвороба Альцгеймера. Місіс Лейнг не могла його зупинити, але сусіди подзвонили його братам, і ті його викинули геть.

— Взяли й викинули?

— Донні наймолодший. У нього четверо старших братів. То міцні хлопи,— відповіла місіс Баньян,— усі четверо. Джеймі живе в Селкірку — він усе кинув і примчав сюди, щоб виштовхати Донні з материного будинку. Кажуть, аж вибив з нього дух.

Тремкою рукою вона піднесла до губ апельсиновий сік I провадила:

— Ми про все те чули. Наш друг Браян — ви з ним оце познайомилися — то він бачив бійку на вулиці. Четверо проти одного, всі горлають, мов дурні. Хтось подзвонив у поліцію. Джеймі тримав попередження. Але йому те байдуже,— додала місіс Баньян.— Вони не стерплять, щоб Донні підійшов близько до них чи до матері. Вони його вигнали з міста. Я так злякалася,— вела далі вона.— За Рону. Донні завше казав, що як вийде, то знайде її.

— І що, знайшов? — спитав Страйк.

— Ой так,— нещасним голосом відповіла Маргарет Баньян.— Ми знали, що знайде. Вона переїхала до Глазго, знайшла роботу в туристичній агенції. А Донні все одно знайшов. Рона півроку боялася, що він прийде, і він таки прийшов. Прийшов увечері просто до неї в квартиру, але був хворий. Не такий, як раніш.

— Хворий? — різко перепитав Страйк.

— Не згадаю, що там з ним таке, артрит чи що, а ще Рона сказала, що він набрав вагу. Прийшов до неї в квартиру, знайшов її, але дяка Богові,— гаряче додала місіс Баньян,— у неї в гостях був наречений. Його звати Бен,— пояснила вона, аж розквітнувши, на зів’ялих щоках з’явився рум’янець,— і він поліціянт!

Видно було, що, на її думку, Страйкові буде особливо приємно це чути — ніби вони з Беном члени якогось великого братства детективів.

— Вони тепер побралися,— додала місіс Баньян.— Дітей немає, бо... ну, ви знаєте чому...

І тут без попередження прорвалися сльози й заструменіли за окулярами по щоках місіс Баньян. Жахіття, що трапилося десять років тому, раптом стало знов свіжим і болючим, ніби на стіл перед ними вивалили гірку нутрощів.

— ...Лейнг устромив у неї ножа,— прошепотіла місіс Баньян. Вона сповідувалася Страйкові, мов лікарю чи священику, розповідала таємниці, тягар яких несла, та не могла розповісти друзям: а він уже знав найстрашніше. Поки вона намацувала у прямокутній сумці носовичок, Страйк пригадав велику пляму крові на простирадлі, зідрану шкіру на зап’ястку — Рона намагалася звільнитися. Дякувати Богові, що її мама не могла зазирнути йому в голову.

— Він устромив у неї ножа... її намагалися, ну, полікувати...

Місіс Баньян тремко й глибоко втягнула в себе повітря. Перед ним поставили два тарелі з їжею.

— Але вони з Беном чудово проводять відпустки,— прошепотіла вона, мов у лихоманці, витираючи худі щоки, потім підняла окуляри, щоб витерти під очима.— І ще розводять... розводять німецьких вівчарок.

Страйк був страшенно голодний, але не міг почати їсти одразу після обговорення того, що було заподіяно Роні Лейнг.

— У них з Лейнгом була дитина, так? — спитав він, пригадавши мляве скигління істоти поруч із закривавленою і зневодненою матір’ю.— Малому зараз уже років десять, ні?

В-він помер,— прошепотіла місіс Баньян, у якої з підборідні крапали сльози.— Ще немовлям. Мале було таке хворобливе... То сталося за два дні після того, як Д-донні посадили. І в-він — Донні — дзвонив їй з тюрми і сказав, що то Рона убила... убила дитя... і що він сам її вб’є, як вийде...

Страйк поклав велику руку на плече заплаканої жінки, тоді підвівся і підійшов до молодої барменки, яка дивилася на них, роззявивши рота. Бренді для тендітної, мов горобчик, істоти здався заміцним. Страйкова тітка Джоан, трохи старша за місіс Баньян, завжди мала за ліки для нервів портвейн. Страйк узяв склянку портвейну і поніс жінці.

— Ось. Випийте.

У відповідь місіс Баньян знову заридала. Ще довго витирала сльози уже мокрим носовичком, а потім вимовила з дрожем у голосі:

— Ви такий добрий.

А тоді відпила портвейну, тихенько охнула і глянула на Страйка рожевими, мов у поросяти, очима з білими віями.

— Ви не знаєте, куди Лейнг подався після того, як приходив до Рони?

— Знаю,— прошепотіла вона.— Бен розвідав по роботі, звернувся до служби пробацїї. Поїхав ніби до Ґейтсгеда, але я не знаю, чи він досі там.

Ґейтсгед. Страйк пригадав Дональда Лейнга, якого знайшов у Інтернеті. Переїхав з Ґейтсгеда до Корбі? Чи то геть інший чоловік?

— Хай там що,— мовила місіс Баньян,— більше він Рону й Бена не займав.

— Ще б пак,— кивнув Страйк, беручись за ніж і виделку.— Коп і німецькі вівчарки, га? Він же не дурний.

Місіс Баньян його слова заспокоїли та втішили. Вона ніяково й слізно всміхнулася і почала колупати свої макарони з сиром.

— Вони побралися юними,— відзначив Страйк, який хотів почути про Лейнга все, що тільки можна; будь-що, що могло б пролити світло на його зв’язки чи звички.

Місіс Баньян кивнула, ковтнула і мовила:

— Надто юними. Вона почала з ним зустрічатися, коли мала всього п’ятнадцять років. Нам це дуже не подобалося. Ми чули всяке про Донні Лейнга. Одне дівча казало, що він присилував її на дискотеці в клубі молодих фермерів. З того так нічого й не вийшло: поліція сказала, що бракує доказів. Ми намагалися пояснити Роні, що то поганий хлопець,— зітхнула вона,— але вона тільки ще більше затялася. Наша Рона завше була така — вперта.

— Його вже звинувачували у зґвалтуванні? — спитав Страйк. Риба й картопля були пречудові. В пабі ставало людно, чому він зрадів: дівчина за шинквасом відволіклася від них.

— О так. То буйна родина,— відповіла місіс Баньян з таким собі статечним провінційним снобізмом, який Страйк добре пам’ятав з власного дитинства.— Ті брати повсякчас билися, були якісь негаразди з поліцією, але Донні був найгірший. Його навіть власні брати не любили. Правду кажучи, я гадаю, що його й мати не дуже любила. Ходила чутка,— додала вона в пориві довіри,— що Донні не від свого батька народився. Ті батьки повсякчас лаялися і якраз не жили разом, коли вона завагітніла Донні. Подейкували, що загуляла з місцевим полісменом. Не знаю, чи то правда. Полісмен поїхав собі, місіс Лейнг повернулася до чоловіка, але містер Лейнг не любив Донні, оце правда. Зовсім не любив. Люди казали, це через те, що Донні був не його син. Він був з усіх найбільш норовистий. Ще й здоровезний. Взяли в юніорські сімки...