Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 24)

Метью намагався спинити її, коли вона виходила з квартири.

Він теж мав жахливий вигляд.

— Слухай, треба поговорити. Ми мусимо поговорити.

«Більше не мусимо,— подумала Робін. Руки трусилися, коли вона підносила до вуст гарячий чай.— Я більше не мушу робити нічого, чого не хочу робити».

Цю сміливу думку якось применшила самотня гаряча сльоза, що раптом стекла по її щоці. Робін нажахано витерла її; вона думала, що вже все виплакала. Розвернувшись до монітора, вона почала набирати відповідь клієнту, який опротестував свій рахунок, але заледве розуміла, що пише.

Зі сходів почулися кроки, і Робін опанувала себе. Двері відчинилися. Робін звела очі. Чоловік, що стояв на порозі, не був Страйком.

Її охопив первісний, інстинктивний страх. Не було часу аналізувати, чому незнайомець справив на неї такий ефект; Робін просто знала, що він небезпечний. Водномить Робін збагнула, що до дверей не добіжить, що кишенькова сирена лишилася в плащі, а найефективніша зброя під рукою — це гострий ніж для листів за кілька дюймів від її лівої руки.

Чоловік був худий і блідий, з поголеною головою і ластовинням на широкому носі; мав великий рот і товсті губи. Його зап'ястки, кісточки пальців і горло вкривали татуювання. Збоку в усміхненому роті поблискував золотий зуб. Від середини верхньої губи до вилиці збігав шрам, і губи кривилися нагору — така собі вічна усмішка Елвіса Преслі. На чоловіку були мішкуваті джинси і спортивна куртка, а ще від нього сильно тхнуло старим Тютюном і канабісом.

— Шо як? — сказав він. По черзі похрумтів пальцями обох рук, які тримав опущеними вздовж тулуба. Клац-клац-клац. Рушив усередину.— Ти шо, сама тут?

— Ні,— вимовила Робін, у якої пересохло в роті. Хотілося схопити ніж для листів раніше, ніж він наблизиться. Клац-клац-клац.— Мій бос просто...

— Шпеник! — почувся з дверей голос Страйка. Незнайомець озирнувся.

— Куш,— озвався він, перестав хрумтіти пальцями, простягнув руку, і вони зі Страйком привіталися, ударившись кісточками кулаків.— Шо як, братуню?

«Боже милостивий»,— подумала Робін, мало не зомлівши від полегшення. Чому Страйк не попередив її про цього чоловіка? Вона відвернулася до листів, щоб Страйк не бачив її обличчя. Страйк повів Шпеника до кабінету і зачинив двері, але вона встигла почути слово «Віттакер».

Зазвичай Робін жалкувала, що не сидить у тому кабінеті разом зі Страйком і не чує, про що говорять. Закінчивши розбирати пошту, вона подумала, що слід запропонувати їм каву. Але спершу вийшла до маленької вбиральні на сходах, де сильно відгонило каналізацією (жодні освіжувані повітря не допомагали).

Страйк тим часом роздивився Робін достатньо добре, щоб вжахнутися з її вигляду. Він ніколи не бачив її такою блідою, з такими набряклими й червоними очима. Сівши за стіл і готуючись слухати, що там Шпеник зібрав на Віттакера, Страйк подумав: «Що той паскудник їй заподіяв?» На якусь мить — до того, як уся його увага зосередилася на Шпенику,— Страйк уявив, з яким задоволенням дає Метью прочухана.

— Чо’ пика така потворна, Куше? — спитав Шпеник, зручно влаштовуючись у кріслі навпроти й енергійно хрумтячи пальцями. Цю звичку він мав з підліткового віку, і Страйкові шкода було людини, яка додумається просити його припинити.

— Не виспався,— пояснив Страйк.— Кілька годин тому приїхав з Шотландії.

— Зроду не був у Шотландії,— повідомив Шпеник.

Страйк не знав, чи Шпеник узагалі хоч раз виїздив з Лондона.

— Що ти маєш для мене?

— Він ше не здох,— відповів Шпеник, припинивши хрумтіти пальцями, і видобув з кишені пачку «Мейферу». Клацнув дешевою запальничкою, не питаючи дозволу. Подумки знизавши плечима, Страйк дістав власні цигарки — «Бенсон-енд-Геджес» — і позичив запальничку.— Бачив його дилера. Той чорт каже, шо він у Кетфорді.

— Вже не в Гекні?

— Коли не завів клона, то вже не. Але я, Куше, клонів не шукав. Даси ще грошенят — пошукаю.

Страйк пирхнув. Люди часто недооцінювали Шпеника — собі на горе. Оскільки він вигляд мав такий, ніби встиг скуштувати всі незаконні речовини на світі, та ще й постійно смикався, знайомі часто помилково гадали, що Шпеник під чимось. Насправді він був меткіший і тверезіший за багатьох бізнесменів під кінець робочого дня, хіба що невиліковний злочинець.

— Адреса є? — спитав Страйк і підштовхнув до Шпеника записник.

— Ше не,— відповів Шпеник.

— Він десь працює?

— Каже, шо гастрольним адміністратором у якихось металістів.

— Але?

— Та сутенер він,— буденно відповів Шпеник. У двері постукали.

— Хтось хоче кави? — спитала Робін. Страйк бачив, що вона спеціально ховає обличчя в тіні. Знайшов поглядом її руку: обручки не було.

— Дяка,— озвався Шпеник.— Два шматочки цукру.

— Не відмовлюся від чаю, дякую,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею, і водночас дістав зі стола стару бляшану попільничку, яку поцупив у барі в Німеччині. Підштовхнув її до Шпеника, поки той не почав струшувати попіл — а скурив уже чимало — на підлогу.

— Звідки ти знаєш, що він сутенер?

— Знаю іншого чорта, так той казав, шо бачив його зі шворкою,— пояснив Шпеник. Страйк досить добре знав кокнійський сленг з його римами, щоб зрозуміти: йдеться про «хльорку», тобто повію.— Каже, Віттакер з нею живе. Зовсім молода. Заледве законного для злягання віку.

— Ось як,— мовив Страйк.

Він мав справу з проституцією у різних варіаціях, відколи став детективом, але це було інше: йшлося про колишнього вітчима, про чоловіка, якого його мама кохала і романтизувала, від якого народила дитину. В кімнаті ніби повіяло Віттакером: невипраним одягом, звірячим смородом.

— Кетфорд,— повторив Страйк.

— Ага. Якшо хочеш, я ше пошукаю,— кивнув Шпеник, ігноруючи попільничку і трусячи попіл на підлогу.— Сильно воно тобі дороге, га, Куше?

Поки обговорювали плату — з гумором, але і з прихованою серйозністю двох чоловіків, які знають, що без грошей Шпеник і пальцем не поворухне, Робін принесла каву. Тепер світло падало їй на обличчя; вигляд вона мала жахливий.

— Я закінчила з важливими листами,— сказала вона Страйкові, вдаючи, що не помічає питання в його очах.— Тепер вийду і займуся Платиною.

Шпеника ця заява глибоко заінтригувала, але ніхто йому нічого не пояснив.

— З тобою все гаразд? — спитав Страйк, жалкуючи, що тут сидить Шпеник.

— Нормально,— відповіла Робін і зробила жалюгідну спробу усміхнутися.— Зв’яжемося пізніше.

— Платиною займеться? — з цікавістю спитав Шпеник, коли зачинилися зовнішні двері.

— Це не так цікаво, як можна подумати,— відповів Страйк і відкинувся на стільці, щоб визирнути у вікно. Робін у своєму тренчі вийшла з будівлі, пішла з Денмарк-стріт і зникла з очей. З гітарної крамниці навпроти виступив високий чоловік у шапці й рушив у тому самому напрямі, але увагу Страйка уже перетягнув на себе Шпеник, який спитав:

— То шо, Куше, тобі реально ногу привезли?

— Так,— кивнув Страйк.— Відрізали, поклали в коробку і доправили кур’єром.

— Шоб мене видрючили та ше й навпаки,— тільки і мовив Шпеник, а його нелегко було шокувати.

Коли він пішов зі стосиком банкнот за вже надані послуги й обіцянкою такої самої суми за подальші відомості про Віттакера, Страйк набрав Робін. Та не взяла слухавки, але це було не дивно, бо вона могла бути в ситуації, коли розмовляти незручно. Страйк написав їй повідомлення:

Дай знати, коли будеш десь, куди я можу під’їхати.

Далі Страйк сів за її стіл, збираючись виконати свою частину роботи по відповідях на питання і сплаті рахунків.

Однак після двох ночей у поїзді зосередитися було важко. За п’ять хвилин Страйк перевірив мобільний, але Робін не відповіла, тож він вирішив зробити собі ще чаю. Підносячи горнятко до губ, Страйк відчув легкий запах канабісу, який передався йому, коли на прощання тиснув руку Шпенику.

Шпеник народився у Кеннінг-Тауні, але мав кузенів у Вайтчапелі, і двадцять років тому ці кузени влаштували ворожнечу з іншою бандою. Шпеник дуже хотів допомогти рідні й у результаті опинився сам-один у стічній канаві в кінці Фулбурн-стріт, спливаючи кров’ю з порізу на губах, який спотворив його обличчя на решту життя. Саме там його знайшла Леда Страйк, яка серед ночі ходила по папір для самокруток.

Леда не могла пройти повз хлопчика одного віку з її сином, що спливає кров’ю на вулиці. Байдуже, що у хлопчика в руці закривавлений ніж, що він кричить нерозбірливі погрози і явно перебуває під наркотою. Шпеник виявив, що йому витирають обличчя і розмовляють так, як говорила тільки мама, яка померла, коли Шпеник мав вісім років. Коли він рішуче відмовився дати незнайомій жінці викликати «швидку», бо боявся поліції (Шпеник щойно штрикнув у стегно свого нападника), Леда обрала курс, який видався їй єдино можливим: привела його до сквоту й особисто за ним доглядала. Покраявши пластир і так-сяк наліпивши на поріз таку собі подобу шва, Леда приготувала хлопцю якесь місиво з цигаркового попелу і звеліла здивованому сину знайти матрац, щоб Шпенику було де спати.

Леда поводилася зі Шпеником, як з блудним небожем, і у відповідь він обожнював її так, як здатен тільки зломлений хлопчик, що чіпляється за спогади про материнську любов. Вилікувавшись, він скористався щирим запрошенням Леди заходити, як буде настрій. Шпеник розмовляв з Ледою так, як не міг поговорити більше з жодною людиною, і був, напевно, єдиним, хто не бачив у ній жодних вад. Повага, яку він відчував до Страйкової матері, поширилася і на самого Страйка. Двоє хлопчиків, в усьому іншому максимально несхожі між собою, ще міцніше поєдналися у мовчазній ненависті до Віттакера, який шалено ревнував Леду до цього нового елемента в її житті, але остерігався ставитися до Шпеника так зверхньо, як до Страйка. Страйк був певний, що Віттакер роздивився у Шпенику той самий дефект, на який страждав сам: відсутність нормальних кордонів. Віттакер правильно виснував, що пасинок-підліток, може, і зичить йому смерті, але кориться небажанню засмучувати мати, поважає закон і не хоче завдати невиправної шкоди власному майбутньому. Одначе Шпеник таких обмежень не знав, і в довгі періоди, коли той жив з неблагополучною родиною, Віттакеру доводилося стримувати чимдалі помітніший потяг до насильства.