Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 9)
— Ми… тобто твоя тітка, Дадлі і я… йдемо з дому.
— Добре, — байдуже кинув Гаррі, знову втупившись у стелю.
— Доки нас не буде, ти маєш сидіти тут.
— Добре.
— Не торкайся ні до телевізора, ні до магнітофона, взагалі ні до чого.
— Ясно.
— І щоб нічого не крав з холодильника.
— Гаразд.
— Я замкну тебе на ключ.
— Як завгодно.
Дядько Вернон підозріливо поглянув на Гаррі, який і не думав сперечатися, а тоді вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Гаррі чув, як у замку повернувся ключ, а потім зі сходів долинули важкі кроки дядька Вернона. За кілька хвилин затраснулися дверцята машини, загуркотів мотор, і машина викотилася з подвір’я.
Від’їзд Дурслів не викликав у Гаррі жодних емоцій. Йому було байдуже, вдома вони чи ні. Він навіть не мав сили піднятися й увімкнути світло. У кімнаті сутеніло, а Гаррі лежав і прислухався до нічних звуків, що долинали у вікно, яке він не зачиняв, чекаючи блаженної миті Гедвіжиного повернення.
У порожньому будинку щось потріскувало. Дзюрчало у водогоні. Гаррі лежав непорушно, ні про що не думаючи, в якомусь похмурому напівпідвішеному стані.
І тут він виразно почув, як унизу, на кухні, щось брязнуло.
Він сів на ліжку й уважно прислухався. Дурслі повернутися ще не могли, вони лише недавно поїхали, до того ж, він би почув гул мотора.
Кілька секунд було тихо, а тоді з’явилися голоси.
Він схопив з тумбочки чарівну паличку і став коло дверей, уважно прислухаючись. Коли наступної миті в замку щось клацнуло і двері відчинилися навстіж, Гаррі аж підстрибнув.
Гаррі стояв нерухомо, вдивляючись у темряву на сходовому майданчику й нашорошивши вуха, проте більше нічого не почув. Якусь мить повагався, а тоді швидко й безшелесно вислизнув на сходи.
Серце аж підскочило йому в грудях. Внизу, в напівтемряві коридору, стояли люди, чиї силуети вимальовувались у світлі ліхтарів, що проникало крізь скляні двері. Їх було восьмеро чи дев’ятеро, наскільки він бачив, і всі вони дивилися на нього.
— Опусти паличку, хлопче, бо ще виколеш комусь око, — сказав хтось низьким і гаркавим голосом.
Гарріне серце несамовито закалатало. Він упізнав цей голос, та паличку не опустив.
— Професор Муді? — спитав невпевнено.
— Не знаю, який там з мене «професор», — прогарчав голос, — у мене ж так і не було змоги вас навчати, правда? Йди сюди, ми хочемо добре тебе роздивитися.
Гаррі трохи опустив чарівну паличку, й далі міцно стискаючи її в руках, але з місця не зрушив. Він не дарма був такий підозріливий. Гаррі дев’ять місяців вважав Дикозора Муді своїм викладачем, поки не з’ясувалося, що то був ніякий не Муді, а самозванець; і цей самозванець, перш ніж його викрили, намагався вбити Гаррі. Та не встиг він вирішити, що робити далі, як знизу озвався приглушений голос:
— Усе гаразд, Гаррі. Ми прийшли тебе забрати.
У Гаррі тьохнуло серце. Він знав і цей голос, хоч не чув його вже понад рік.
— П-професор Люпин? — недовірливо перепитав він. — Це ви?
— Чому ми стоїмо тут у пітьмі? — прозвучав третій, незнайомий жіночий голос.
Спалахнув кінчик чиєїсь чарівної палички, осяявши коридор магічним світлом. Гаррі кліпав очима. Люди юрмилися внизу біля сходів, напружено в нього вдивляючись, а дехто навіть повитягував шиї, щоб краще бачити.
Ремус Люпин стояв найближче до Гаррі. Люпин був іще доволі молодий, але вигляд мав стомлений і хворобливий. У нього побільшало сивини, відколи Гаррі востаннє з ним попрощався, а мантія була страшенно зношена й полатана. Одначе він широко всміхався Гаррі, котрий у відповідь силувано осміхнувся, незважаючи на шоковий стан.
— Овва, то він саме такий, як я собі й уявляла, — вигукнула відьма, що тримала вгорі свою запалену чарівну паличку. Вона здавалася наймолодшою; мала бліде серцеподібне обличчя, темні мерехтливі очі й коротке їжакувате волосся дикого фіолетового відтінку. — Здоров, Гаррі!
— Тепер я бачу, що ти мав на увазі, Ремусе, — низьким голосом неквапливо сказав лисий чорнобровий чарівник з золотою сережкою у вусі, що стояв десь позаду. — Хлопець — викапаний Джеймс.
— Крім очей, — хрипко додав якийсь чаклун зі сріблястим волоссям. — Очі Ліліні.
Дикозор Муді, що мав довге сиве волосся і дуже покалічений ніс, скоса, з підозрою зиркнув на Гаррі своїми різнокаліберними очима. Одне око в нього було маленьке чорне й блискуче, мов намистина, а друге — велике кругле й синьо-голубе: магічне око, що бачило крізь стіни, двері і навіть Дикозорову потилицю.
— Люпине, а ти впевнений, що це він? — прохрипів Муді. — Гарно ж буде, якщо ми приведемо з собою якогось смертежера, що видає себе за Гаррі. Треба спитати в нього щось таке, що знає тільки справжній Поттер. Хіба що у когось із вас є трохи сироватки правди.
— Гаррі, якої форми набирає твій патронус? — запитав Люпин.
— Оленя, — нервово відповів Гаррі.
— Це він, Дикозоре, — підтвердив Люпин.
Прекрасно усвідомлюючи, що всі на нього дивляться, Гаррі заховав чарівну паличку в задню кишеню джинсів і зійшов униз.
— Не ховай туди палички, хлопче! — загорлав Муді. — Ану ж вона спалахне? Бережися, бо й кращі за тебе чаклуни залишалися без сідниць!
— Ой, а хто саме залишився без сідниць? — жваво поцікавилась у Дикозора дівчина з фіолетовим волоссям.
— Не має значення, просто не носіть паличок у задніх кишенях! — прогарчав Дикозор. — Елементарні заходи безпеки. Тепер ніхто про це не дбає. — Він пошкандибав до кухні. — Я все бачу, — додав він роздратовано, коли дівчина закотила очі до стелі.
Люпин подав Гаррі руку і привітався.
— Як ти? — поцікавився він, пильно дивлячись на Гаррі.
— Д-добре…
Гаррі не міг повірити, що все відбувається насправді. Місяць він марно чекав хоч натяку, що його планують забрати з Прівіт-драйв, і раптом цілий натовп чаклунів любісінько ввалюється в будинок, ніби про це заздалегідь було домовлено. Він подивився на людей, що оточували Люпина. Ті й досі жадібно його розглядали. Гаррі раптом усвідомив, що за чотири дні він жодного разу не розчісувався.
— Я… вам пощастило, що немає Дурслів… — проказав він.
— Аякже, пощастило! — скривилася фіолетововолоса. — Це я їх виманила з дому. Відправила маґлівською поштою листа з повідомленням, що їх внесено до списку переможців всеанглійського конкурсу на кращий газон. От вони й поїхали на вручення нагород… принаймні вони так гадають.
Гаррі на мить уявив собі пику дядька Вернона, коли той з’ясує, що не існує ніяких конкурсів на кращий газон.
— То ми звідси заберемося, так? — запитав він. — Скоро?
— Зараз, — пояснив Люпин, — лише чекаємо сигналу.
— А куди? В «Барліг»? — з надією спитав Гаррі.
— Ні, не в «Барліг», — заперечив Люпин, підштовхуючи Гаррі до кухні. Решта чаклунів рушили слідом, і далі зацікавлено поглядаючи на Гаррі. — Надто ризиковано. Штаб-квартиру ми розмістили в місці, яке дуже нелегко виявити. На це пішла купа часу..
Дикозор Муді сидів тепер за кухонним столом, цмулячи щось зі своєї баклажки, а його магічне око крутилося навсібіч, розглядаючи різноманітні пристрої, що полегшували Дурслям побут.
— Це Аластор Муді, — відрекомендував його Люпин.
— Та я знаю, — ніяково озвався Гаррі. Було якось дивно знайомитися з тим, з ким начебто бачився цілий рік.
— А це Німфадора…
— Не називай мене Німфадорою, Ремусе, — скривилася молода чаклунка, — я просто Тонкс.
— Німфадора Тонкс, яка воліє, щоб її називали тільки на прізвище, — підсумував Люпин.
— Кожна б так воліла, якби хвора на голову мама назвала її
— А це Кінґслі Шеклболт. — Він вказав на високого чорнобрового чарівника, і той уклонився. — Елфаєс Додж. — Хриплоголосий чаклун кивнув головою. — Дідалус Діґл…
— Ми вже бачились, — пискнув схвильований Діґл, випустивши з рук фіолетового циліндра.
— Емеліна Венс. — Величава відьма у смарагдово-зеленій шалі з гідністю схилила голову. — Стержис Подмор. — Чаклун з квадратною щелепою й густим солом’яним волоссям у відповідь підморгнув. — І Гестія Джонс. — Рожевощока чорнява чарівниця, що стояла біля тостера, помахала рукою.
Гаррі незграбно кланявся кожному. Краще б вони замість нього розглядали щось інше. Було таке враження, ніби його несподівано випхали на сцену. Та й дивно, чому їх аж стільки навалило.