Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 8)

— Той, що вбив твоїх батьків.

— Так.

— І тепер він насилає на тебе дуренторів?

— Та наче так, — підтвердив Гаррі.

— Ясно, — сказав дядько Вернон, переводячи погляд з поблідлої дружини на Гаррі й підтягуючи штани. Здавалося, він надувався, а його велике бурякове обличчя пухло просто у Гаррі на очах. — Що ж, хай буде, як буде, — рішуче заявив він, а його сорочка мало не луснула, так він роздувся, — геть з мого дому!

— Що? — перепитав Гаррі.

— Ти ж чув — ГЕТЬ! — заревів дядько Вернон так, що Дадлі й тітка Петунія аж підстрибнули. — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Давно треба було тебе вигнати! Сови літають сюди, мов на курорт, пудинги вибухають, піввітальні зруйновано, у Дадлі виріс хвіст, Мардж під стелею, та ще той летючий «Форд-Англія» — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Кінець! Годі з нас! Ти тут не сидітимеш, якщо тебе шукає якийсь маніяк, не піддаватимеш небезпеці моїх дружину й сина, і не будеш втягувати нас у біду. Якщо ти такий, як твої нікчемні батьки, то з мене досить! ГЕТЬ!

Гаррі закляк на місці. Лівою рукою він стискав зіжмакані листи з міністерства, від містера Візлі та від Сіріуса. «Не виходь з будинку, хоч би там що. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА».

— Ти мене чув! — кричав дядько Вернон, схилившись і наблизивши своє огрядне бурякове лице так близько до Гарріного, що на того аж бризкала слина. — Вимітайся! Ти ж сам хотів піти півгодини тому! Цілком тебе підтримую! Забирайся і ніколи більше не брудни нашого порога! Я взагалі не розумію, нащо ми тебе утримували, Мардж мала рацію — тобі дорога в сиротинець. Ми були занадто м’які з тобою, гадали, що вичавимо усе це з тебе, гадали, що зробимо тебе нормальним, але ти прогнив наскрізь, і з мене вже досить… сови!

П’ята сова стрімко вилетіла з димоходу, бухнулась об підлогу і, голосно ухкаючи, знову злетіла в повітря. Гаррі підняв руку, щоб схопити листа в червоному конверті, проте сова шугонула над його головою просто на тітку Петунію, яка, затуливши лице руками, закричала й відступила назад. Сова жбурнула їй на голову червоний конверт, розвернулась і зникла в димоході.

Гаррі кинувся, щоб підняти листа, але тітка Петунія його випередила.

— Беріть, якщо хочете, — сказав Гаррі, — я однак почую, що там. Бо це ревун.

— Викинь листа, Петуніє! — заволав дядько Вернон. — Не торкайся, це може бути небезпечно!

— Листа прислали мені, — тремтячим голосом витиснула з себе тітка Петунія. — Мені, Верноне, дивись! «Місіс Петунії Дурслі, кухня, будинок номер чотири, Прівіт-драйв…»

Вона перелякано затамувала подих. З червоного конверта заклубився дим.

— Відкрийте листа! — крикнув Гаррі. — Негайно! Це все одно станеться!

— Ні.

Рука тітки Петунії тремтіла. Вона перелякано роззирнулася по кухні, ніби шукала шляху до втечі, але було пізно — конверт спалахнув. Тітка Петунія заверещала й випустила його з рук.

Пронизливий голос, що лунав з палаючого листа, заполонив кухню, відлунюючи від стін:

— Петуніє, пам’ятай моє останнє…

Здавалося, тітка Петунія зараз зомліє. Вона впала в крісло біля Дадлі, затуливши лице руками.

Рештки листа безшумно зотлівали на попіл.

— Що це таке? — захрипло спитав дядько Вернон. — Що?.. Я не… Петуніє?

Тітка Петунія не відповіла. Дадлі, роззявивши рота, дурнувато втупився очима в маму. Тиша ставала нестерпною. Розгублений Гаррі дивився на тітку, а його голова розколювалася від болю.

— Петуніє, люба? — боязко мовив дядько Вернон. — П-пе-пе-туніє?

Петунія підвела голову. Вона досі тремтіла. Ковтнула слину.

— Хлопець… хлопець повинен залишитися, Верноне, — ледь чутно проказала вона.

— Щ-що?

— Він залишиться, — повторила вона, не дивлячись на Гаррі. Потім знову встала.

— Він… але ж, Петуніє…

— Якщо ми його виженемо, сусіди почнуть пліткувати, — сказала вона. Тітка, хоч і досі бліда, знову заговорила так, як завжди — жваво і різко. — Задаватимуть дурні питання, захочуть знати, де він дівся. Мусимо його залишити.

Дядько Вернон здувався, мов стара шина.

— Але Петуніє, люба…

Тітка Петунія не звертала на нього уваги. Вона повернулася до Гаррі.

— Сидітимеш у своїй кімнаті, — звеліла вона. — З будинку — ні на крок. А тепер — спати.

Гаррі не поворухнувся.

— Від кого був той ревун?

— Нічого не питай, — відрізала тітка Петунія.

— Ви підтримуєте зв’язок з чарівниками?

— Я сказала — спати!

— Що це означало? Про що треба пам’ятати?

— Спати!

— А як?..

— ТИ ЧУВ, ЩО СКАЗАЛА ТІТКА?! НЕГАЙНО СПАТИ!!!

Розділ третій

Передовий загін

«На мене напали дементори, і ще мене можуть вигнати з Гоґвортсу. Я хочу знати, що відбувається, і коли я звідси виберуся».

Гаррі написав ці фрази на трьох окремих шматках пергаменту, тільки-но дістався до письмового столу у своїй темній спальні. Перший адресувався Сіріусові, другий — Ронові, а третій — Герміоні. Гарріна сова Гедвіґа була на полюванні; її порожня клітка стояла на столі. Гаррі ходив по спальні, чекаючи на її повернення; у голові гупало, думки не давали заснути, хоч очі від утоми свербіли й пекли. Спина, після того, як він доволік додому Дадлі, також поболювала, а дві ґулі на голові — одна від Дадлі, а друга від вікна — боляче пульсували.

Розгніваний і злий, Гаррі ходив туди-сюди, скреготав зубами і стискав кулаки, а коли проходив повз вікно, кидав сердитий погляд на порожнє, всіяне зірками небо. На нього наслали дементорів; місіс Фіґ і Манданґус Флечер таємно наглядали за ним; його тимчасово виключили з Гоґвортсу і призначили слухання справи у Міністерстві магії — проте ніхто досі так і не пояснив йому, що діється!

А що, що означав той ревун? Чий голос так страхітливо, так загрозливо відлунював у кухні?

Чому він і досі стирчав тут і нічого не знав? Чому всі поводяться з ним, немов з якоюсь неслухняною, дитиною? «Не вдавайся до чарів… Не покидай будинку…»

Проходячи повз шкільну валізу, він копнув її ногою, та це не принесло очікуваного полегшення. Навпаки, тепер у нього боліла не лише голова, а й нога.

Коли він шкутильгав повз вікно, туди якраз влетіла Гедвіґа, ледь чутно шурхочучи крильми, наче маленький привид.

— Давно пора! — пробурчав Гаррі, а сова легенько сіла на дашок своєї клітки. — Кидай усе, я маю для тебе роботу!

Гедвіґа тримала в дзьобі мертву жабу і з докором дивилася на нього великими круглими бурштиновими очима.

— Йди сюди, — звелів Гаррі, взяв три сувійчики пергаменту, шкіряний ремінець і прив’язав згортки до її лускатої лапки. — Віднеси це негайно Сіріусові, Ронові й Герміоні, але не повертайся без довгих детальних відповідей. Як буде треба, дзьобай їх, поки не напишуть мені нормальних листів. Зрозуміла?

Гедвіґа глухо ухнула, не випускаючи з дзьоба жабу.

— Ну то вперед, — сказав Гаррі.

Сова негайно злетіла. Коли вона зникла, Гаррі впав, не роздягаючись, на ліжко і втупився в темну стелю. На душі йому стало ще гірше, бо тепер він іще й почувався винним за те, що так роздратовано розмовляв з Гедвіґою, своїм єдиним другом у будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв. Але він попросить у неї вибачення, коли вона повернеться з відповідями від Сіріуса, Рона й Герміони.

Вони мали б відповісти негайно, вони не знехтують нападом дементорів. Мабуть, коли він завтра прокинеться, його вже чекатимуть три великі співчутливі листи, в яких будуть плани його якнайскорішого прибуття в «Барліг». Ця заспокійлива думка заглушила всі тривоги, і він поринув у сон.

Та вранці Гедвіґа не повернулася. Гаррі цілісінький день просидів у спальні, виходячи тільки в туалет. Тричі тітка Петунія запихала йому їжу через котячі дверцята, змайстровані дядьком Верноном три роки тому. Коли тітка підходила, Гаррі питав її про ревуна, але з таким самим успіхом він міг звертатися до дверної ручки. Дурслі оминали його кімнату. А Гаррі не нав’язував їм свого товариства. Новою сваркою він би нічого не досяг, а розлютившись, міг би знову вдатися до незаконних чарів.

Так минули три дні. Гаррі то переповнювала невгамовна енергія, що не давала йому спокою, і тоді він міряв кроками спальню, сердитий на всіх, хто покинув його тут напризволяще; а то його охоплювала така байдужість, що він міг годинами лежати в ліжку, заціпеніло втупившись у стелю, і з жахом думати про міністерське слухання.

А якщо справу вирішать не на його користь? Якщо його справді виженуть, а чарівну паличку поламають? Що він тоді робитиме, куди подасться? Він не міг назавжди повернутися до Дурслів після того, як пізнав інший світ, той, до якого справді належав. Чи міг би він оселитися в Сіріуса, як Сіріус і пропонував йому торік, перш ніж був змушений ховатися від міністерства? Чи дозволили б неповнолітньому Гаррі жити в Сіріусовім будинку самому? А може, те, де йому тепер жити, вирішать за нього інші? Чи його порушення Міжнародного статуту про секретність достатньо серйозне для того, щоб запроторити його в камеру Азкабану? Коли Гаррі доходив до цієї думки, він зривався з ліжка й починав крокувати кімнатою.

На четвертий день після відльоту Гедвіґи — Гаррі саме лежав, байдужий до всього, і розглядав стелю, а в його спустошеному мозку не було жодної думки — до спальні зайшов дядько Вернон. Гаррі неквапом перевів на нього погляд. Дядько був одягнений у свій найкращий костюм і мав дуже самовдоволений вигляд.

— Ми йдемо з дому, — повідомив він.

— Тобто?..