Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 104)

— Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, — роздратувалася Герміона.

— Яку угоду? — здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. — Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще… — Вона тяжко зітхнула.

— Так-так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, — байдуже урвала її Герміона. — Але кого це зараз цікавить?

— Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, — глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: — Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?

— Він обурений, — чітко й виразно проказала Герміона. — Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.

— То ти й далі наполягаєш, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся? — зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. — Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо-Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?

— Я не єдиний свідок, — огризнувся Гаррі. — Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?

— Це було б гарнісінько, — видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. — Такий величезний жирний заголовок: «Поттер звинувачує…» Тоді підзаголовок: «Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас». А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: «Схвильований п’ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо-Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади…»

Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.

— Але ж, — відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, — наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з’явилося в пресі.

— Власне кажучи, — солодко відповіла Герміона, — юна старостиня саме цього й хоче.

Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс «Візлі — наш король» і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.

— Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того-Кого-Не-Можна?.. — притишеним голосом перепитала Ріта.

— Саме так, — підтвердила Герміона. — Всю правду. Тільки факти. Слово в слово, як це скаже Гаррі. Він вам викладе всі деталі, назве імена досі не виявлених смертежерів, яких він там побачив, опише, як тепер виглядає Волдеморт… ох, заспокойтеся, — презирливо кинула вона Ріті хустинку, бо та, почувши Волдемортове ім’я, так підскочила, що перевернула на себе півсклянки вогневіскі.

Ріта почала витирати свого поплямленого дощовика, не відводячи очей від Герміони. А тоді відверто сказала:

— «Віщун» цього не надрукує. Ніхто не вірить у його вигадки, якщо ти досі сама цього не помітила. Усі вважають, що це марення. Ось якщо ти дозволиш мені написати статтю з цієї точки зору…

— Нам не потрібні чергові побрехеньки про те, що в Гаррі поїхав дах! — розсердилася Герміона. — Їх уже було достатньо, дякуємо! Я хочу, щоб він отримав нагоду сказати правду!

— На подібні статті нема попиту, — холодно відказала Ріта.

— Ви хочете сказати, що «Віщун» цього не надрукує, бо Фадж не дозволить? — роздратовано кинула Герміона.

Ріта уважно й довго дивилася на Герміону. Тоді нахилилася до неї над столом і сказала діловим тоном:

— Так, «Віщун» залежить від Фаджа, але що це міняє по суті? Вони не надрукують статті з позитивним образом Гаррі. Ніхто не захоче її читати. Це суперечитиме настроям громади. Люди й так дуже стурбовані останньою втечею з Азкабану. Вони просто не хочуть вірити в повернення Відомо-Кого.

— Отже, «Щоденний віщун» існує, щоб повідомляти лише те, що люди хочуть почути? — ядучо спитала Герміона.

Ріта знову випросталася, здивовано підняла брови й допила своє вогневіскі.

— «Віщун» існує для продажу, дурне дівчисько, — холодно пояснила вона.

— Мій тато вважає, що це жахлива газета, — несподівано втрутилася в розмову Луна. Цмулячи крізь соломинку коктейль, вона дивилася на Ріту своїми величезними, банькатими, трохи божевільними очима. — А ось він публікує тільки те важливе, що людям необхідно знати. Його не цікавлять гроші.

Ріта зневажливо зиркнула на Луну.

— Твій батько, мабуть, видає якийсь тупий сільський бюлетеньчик? — скривилася вона. — Де друкує всілякі там «Двадцять п’ять способів, як непомітно змішатися з маґлами» і дні наступних доброчинних розпродажів?

— Ні, — заперечила Луна, занурюючи цибулину в коктейль, — він видає «Базікало».

Ріта похлинулася так голосно, що люди за сусіднім столом стурбовано озирнулися.

— Тільки те важливе, що людям необхідно знати? — убивчим тоном перепитала вона. — Та цей журнальчик годиться тільки на те, щоб удобрювати ним землю замість гною.

— Але ви зараз маєте нагоду трохи підняти його рівень, — мило всміхнулася Герміона. — Луна каже, що її батько охоче надрукує інтерв’ю з Гаррі.

Ріта якусь мить витріщалася на них, а тоді розреготалася.

— «Базікало»! — заливалася вона. — Ви вважаєте, що люди серйозно сприймуть його інтерв’ю, якщо його опублікує «Базікало»?

— Дехто не сприйме, — незворушно відповіла Герміона. — Але у версії втечі з Азкабану, оприлюдненій «Щоденним віщуном», не сходяться кінці з кінцями. Мені здається, багатьох цікавить, чи не існує правдоподібнішого пояснення цієї події. Тож якщо альтернативна версія буде опублікована навіть у такому… — вона скоса зиркнула на Луну, — такому… скажімо, нетиповому журналі… люди захочуть її прочитати.

Ріта якийсь час мовчала й уважно розглядала Герміону, схиливши голову набік.

— Гаразд, припустімо, я це зроблю, — нарешті сказала вона. — А який буде гонорар?

— Не думаю, що тато платить авторам, — сонно проказала Луна. — Вони вважають за честь побачити в журналі свої матеріали та своє ім’я.

Ріта Скітер мала такий вигляд, ніби знову ковтнула смердосоку, а тоді накинулася на Герміону.

— Я маю це зробити на дурняк?

— Так, — спокійно підтвердила Герміона, потягуючи коктейль. — Бо інакше я буду змушена повідомити у відповідні інстанції, що ви незареєстрований анімаг. До речі, «Віщун» заплатить вам чималий гонорар за опис життя в Азкабані очима в’язня.

Ріта, здавалося, мріяла тільки про те, щоб схопити паперову парасольку, яка стирчала з Герміониної склянки, й запхати її Герміоні в носа.

— Отже, я не маю вибору? — сказала Ріта тремтячим голосом. Вона знову відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла аркуш пергаменту й наготувала самописне перо.

— Тато буде радий, — повеселішала Луна.

Ріта скреготнула зубами.

— Ну що, Гаррі, — повернулася до нього Герміона. — Готовий розповісти людям правду?

— Думаю, що так, — відповів Гаррі, дивлячись, як Ріта кладе самописне перо на пергамент.

— Тоді повний вперед, Ріто, — спокійно звеліла Герміона, виловлюючи вишеньку з дна склянки.

Розділ двадцять шостий

Бачене й непередбачене

Луна не могла сказати напевне, коли саме в «Базікалі» з’явиться Рітине інтерв’ю з Гаррі, бо її батькові якраз мали прислати чудову велику статтю про найновіші випадки спостережень за зім’яторогими хропачами, — а це, звісно, дуже важлива стаття, тож Гаррі, можливо, доведеться чекати наступного номера, — сказала Луна.

Гаррі нелегко було розповідати про ту ніч, коли повернувся Волдеморт. Ріта витягувала з нього найменші подробиці, і він розказував їй усе, що лише міг пригадати, знаючи, що це єдина нагода розповісти людям правду. Цікаво, як вони на неї відреагують. Він здогадувався, що багатьох це тільки ще раз переконає в тому, що він остаточно здурів — хоча б тому, що його розповідь буде надрукована поряд з відвертими нісенітницями про зім’яторогих хропачів. Але втеча Белатриси Лестранж та її колег-смертежерів викликала в Гаррі палке бажання зробити хоч щось, навіть без надії на успіх…

— Не можу дочекатися, поки надрукують усе, що Амбриджка про тебе думає, — захоплено сказав Дін за обідом у понеділок. Шеймус, що сидів навпроти Діна, наминав величезні шматки курятини та шинки, але Гаррі знав, що він прислухається.

— Гаррі, ти правильно зробив, — підтримав його Невіл. Він був блідий і говорив ледь чутно: — Було, мабуть… важко… розповідати про це… правда?

— Так, — проказав Гаррі, — але ж люди мусять довідатися, на що здатний Волдеморт.

— Звичайно, — погодився Невіл, — і про його смертежерів теж… люди повинні знати…

Невіл не доказав і уткнувся в тарілку з картоплею. Шеймус підняв очі, але перехопив погляд Гаррі і знову відвернувся. За якийсь час Дін, Шеймус і Невіл пішли до вітальні, а Гаррі з Герміоною залишилися за столом, чекаючи Рона, котрий через тренування з квідичу ще не обідав.

До зали зайшла Чо Чанґ зі своєю подругою Марієттою. Гаррі неприємно засмикало в животі, але вона навіть не глянула на ґрифіндорський стіл і сіла до нього спиною.

— О, я й забула спитати, — Герміона весело глянула на рейвенкловський стіл, — що там сталося у вас з Чо? Чому ти прийшов з побачення так рано?

— Е-е… ну, це був… — пробелькотів Гаррі, накладаючи собі вже другу порцію ревеневого пудингу, — абсолютний крах.

І він переповів їй, що сталося в кав’ярні мадам Падіфут.