Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 103)

— Он як… це люб’язно з її боку.

Але Чо сказала це таким тоном, ніби анітрохи не зраділа. Навпаки, голос її став холодний і неприязний.

Ще кілька хвилин минули в мертвій тиші, а Гаррі так швидко сьорбав каву, що невдовзі мав би замовляти ще одну чашку. Поряд з ними Роджер Девіс та його дівчина мовби склеїлися губами.

Рука Чо лежала на столі біля чашечки з кавою, і Гаррі відчував незбориме бажання її потримати. «Візьми, — сказав він собі, а в його грудях завирувала суміш страху й хвилювання, — візьми її за руку». Просто дивовижно, як важко було простягти руку на якихось двадцять сантиметрів, щоб торкнутися її долоні. Значно важче, ніж блискавично упіймати в повітрі снича…

Та щойно він смикнув рукою, як Чо забрала свою руку зі столу. Вона тепер з легкою цікавістю спостерігала, як Роджер Девіс цілується з білявкою.

— До речі, він мене запрошував сюди, — тихо сказала вона. — Кілька тижнів тому. Роджер. Але я йому відмовила.

Гаррі, що схопив цукорницю, щоб якось виправдати свій несподіваний рух рукою, не міг збагнути, навіщо вона йому це каже. Якщо вона хотіла сидіти за сусіднім столиком і палко цілуватися з Роджером Девісом, то чого погодилася піти на прогулянку з ним?

Він нічого не сказав. Херувимчик сипонув на них ще жменю конфетті й воно попадало в чашечку з захололим кавовим осадом, що його збирався було допити Гаррі.

— Торік я приходила сюди з Седриком, — сказала Чо.

Минула секунда-дві, поки Гаррі усвідомив сенс її слів, і в грудях у нього похололо. Він не міг повірити, що вона вирішила говорити про Седрика саме зараз, коли довкола цілувалися пари, а над їхніми головами кружляв херувимчик.

Коли Чо заговорила знову, голос її звучав якось тонко.

— Я вже давно хотіла тебе спитати… чи Седрик… чи він… з… з… згадував про мене перед смертю?

Гаррі менш за все хотів би розмовляти на цю тему, тим паче з Чо.

— Та… ні… — ледь чутно відповів він. — Він… він не мав коли щось казати. То… чи ти… чи ти дивилася на канікулах якісь матчі з квідичу? Ти ж уболіваєш за «Тайфунів»?

Він це сказав роблено веселим і бадьорим тоном. З жахом побачив, що її очі знову наливаються слізьми, так само як після останнього перед Різдвом зібрання ДА.

— Слухай, — розпачливо нахилився він до неї, щоб ніхто їх не почув, — не згадуймо зараз про Седрика… поговорім про щось інше…

Та цього, мабуть, не варто було говорити.

— Я думала, — сказала вона, і сльози бризнули на стіл, — я думала, ти з… з… зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т-тобі теж т-треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п-правда?

Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.

— Я говорив про це, — прошепотів Гаррі, — з Роном і з Герміоною, але…

— О-о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! — вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. — Але не хочеш поговорити зі мною! М-мабуть, краще ми… р-розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ-ґрейнджер, як і хотів!

Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.

— Чо? — ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.

— Давай, біжи! — крикнула Чо, ридаючи в хустинку. — Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами… зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?

— Це зовсім не так! — усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши нарешті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.

Чо зірвалася на ноги. Усі в кав’ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.

— Колись побачимось, Гаррі, — драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.

— Чо! — покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.

У кав’ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.

Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.

— Ох ці жінки! — сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. — Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?

Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у «Три мітли». Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.

— Здоров, Геґріде! — привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.

Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.

— А, це ти, Гаррі, — впізнав нарешті Геґрід. — Усьо файно?

— Так, усе гаразд, — збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. — А як ти?

— Я? — перепитав Геґрід. — Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.

Він втупився у дно свого олов’яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався:

— Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?

— Е-е… — завагався Гаррі.

— Так… я вже колись то казав… обидва чужаки, — велемудро закивав головою Геґрід. — І обидва сироти. Так… сироти.

Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.

— Шо то значит мати порядну родину, — вів далі Геґрід. — Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?

— Так… мабуть, — обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.

— Родина, — похмуро вів Геґрід. — Хоч би шо там казали, але кров таки має значення…

І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.

— Геґріде, — не зміг стриматися Гаррі, — звідки беруться оці твої рани?

— Га? — здригнувся Геґрід. — Які рани?

— Оці! — показав Гаррі на Геґрідове обличчя.

— Та… Гаррі, це звичайні ґулі й синці, — ухилився від відповіді Геґрід, — така в мене робота.

Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.

— Ше побачимоси, Гаррі… бувай си здоровий.

І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.

— Гаррі! Гаррі, сюди!

З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка — Луна Лавґуд та колишня журналістка «Щоденного віщуна» Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.

— Ти щось рано прийшов! — посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. — Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!

— Чо? — миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп’ялася очима в Гаррі. — Дівчина? Гарнісінько!

Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.

— Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, — холодно сказала Ріті Герміона. — Тому прошу це все заховати.

Ріта, що вже витягала ядучо-зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.

— Що ви тут затіяли? — запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.

— Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, — голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. — Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? — буркнула вона Герміоні.

— Можна, — холодно відказала Герміона.

Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво-червона фарба на п’ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст:

— Гаррі, а вона хоч гарненька?