Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 102)
— А може… — поволі протяг Рон.
— Що може? — крикнула Герміона.
— Може, це не Гаррі винен, що йому не вдається захистити свій мозок, — зловісно припустив Рон.
— Тобто? — не зрозуміла Герміона.
— Може, Снейп і не намагається допомогти Гаррі…
Гаррі й Герміона витріщилися на Рона. Рон відповів їм глибокодумним поглядом.
— Може, — ледь чутно сказав він, — Снейп насправді намагається зробити Гаррін мозок ще доступнішим… щоб Відомо-Кому було легше…
— Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Скільки ти вже разів підозрював Снейпа — а чи хоч
— Але ж він був смертежером, — уперто правив своєї Рон. — І ми ніколи не мали доказів, що він
— Дамблдор йому довіряє, — повторила Герміона. — А якщо ми не віримо Дамблдорові, то кому ж тоді вірити?
З усіма цими турботами й безліччю роботи — неймовірною кількістю домашніх завдань, що нерідко примушували п’ятикласників працювати далеко за північ, з таємними зустрічами ДА та регулярними заняттями зі Снейпом — січень пролетів неймовірно швидко. Не встиг Гаррі отямитись, як настав лютий, принісши теплішу й вологішу погоду та наблизивши вже другі цього навчального року відвідини Гоґсміда. Після того як вони домовилися піти в село удвох, Гаррі майже не мав часу на розмови з Чо, але тепер несподівано усвідомив, що проведе в її товаристві цілісінький день святого Валентина.
Вранці чотирнадцятого лютого він одягався особливо ретельно. Прийшов з Роном на сніданок саме тоді, як прибула совина пошта. Гедвіґи не було — хоч Гаррі її й не чекав — а ось Герміона вихопила листа з дзьоба незнайомої сови.
— Нарешті! Якби я не отримала його сьогодні… — вона нетерпляче роздерла конверта й витягла аркушик пергаменту. Її очі пробіглися листом, а на обличчі з’явився страшенно задоволений вираз.
— Слухай, Гаррі, — глянула вона на нього, — це дуже важливо. Чи не міг би ти опівдні зустрітися зі мною в «Трьох мітлах»?
— Ну… я не знаю, — невпевнено відповів Гаррі. — Чо, мабуть, сподівається, що я цілий день проведу з нею. Ми ще не вирішили, що будемо робити.
— То приведи її з собою, — наполягала Герміона. — Прийдеш?
— Ну… гаразд, а навіщо?
— Ніколи пояснювати, мушу швиденько написати відповідь.
І вона побігла з Великої зали, стискаючи в одній руці листа, а в другій грінку.
— Ти йдеш? — запитав Гаррі в Рона, але той похмуро похитав головою.
— Я взагалі не зможу піти в Гоґсмід, бо Анжеліна хоче присвятити тренуванню цілісінький день. Ніби це допоможе. Гіршої команди я ще не бачив. Глянув би ти на Слоупера й Керка. Повна лажа! Вони ще гірші за мене. — Він важко зітхнув. — Не розумію, чому Анжеліна не відпускає мене з команди.
— Бо коли ти у формі, то граєш добре, ось чому, — роздратовано відказав Гаррі.
Дуже важко було співчувати Ронові, коли він сам віддав би все на світі, щоб зіграти в наступному матчі з Гафелпафом. Рон, мабуть, це відчув, бо більше під час сніданку про квідич не згадував, а поснідавши, вони доволі прохолодно розійшлися. Рон подався на квідичне поле, а Гаррі глянув на своє віддзеркалення в блискучій чайній ложечці, спробував пригладити волосся, а тоді з деяким острахом пішов у вестибюль зустрічати Чо, не уявляючи навіть, про що вони розмовлятимуть.
Вона вже чекала його біля дубових вхідних дверей, дуже гарна зі своїм зав’язаним у хвіст волоссям. Гаррі раптом здалося, що в нього завеликі ноги, не знав, де діти руки, і з жахом усвідомив, як безглуздо теліпаються вони по боках.
— Привіт, — ледь чутно видихнула Чо.
— Привіт, — озвався Гаррі.
Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді Гаррі запропонував:
— Ну, е-е… то що… йдемо?
— Ага… так…
Вони стали в чергу до Філча, який звіряв прізвища зі списком, зрідка переглядалися й нервово всміхалися, але нічого не говорили. Коли вийшли надвір, Гаррі відчув полегкість, бо мовчки йти було легше, ніж стояти з незграбним виглядом. Був прохолодний, вітряний день, і коли вони минали стадіон, Гаррі побачив, як над трибунами промчалися Рон та Джіні, й відчув, як у нього стислося серце, що він не з ними.
— Ти дуже сумуєш за квідичем? — спитала Чо.
Він озирнувся й побачив, що вона дивиться на нього.
— Так, — зітхнув Гаррі. — Сумую.
— Пам’ятаєш, як ми вперше грали одне проти одного, ще в третьому класі? — запитала вона.
— Так, — усміхнувся Гаррі. — Ти ще мене блокувала.
— А Вуд наказав тобі не корчити джентльмена і, якщо треба, скинути мене з мітли, — засміялася Чо. — Я чула, що його взяли у «Вершки з Портрі». Це правда?
— Ні, він у «Калабані Юнайтед». Я бачив його торік на Кубку світу.
— Ой, я теж тебе там бачила, пам’ятаєш? Ми були в одному наметовому містечку. Там було так гарно, правда?
За розмовою про Кубок світу вони дійшли до воріт. Гаррі аж не вірив, що з нею так легко розмовляти — не важче, ніж з Роном чи Герміоною. Він уже почав відчувати впевненість і бадьорість, але тут їх перегнала зграя слизеринських дівчат на чолі з Пенсі Паркінсон.
— Поттер і Чанґ! — закричала Пенсі під акомпанемент єхидного хихотіння. — Фе-е, Чанґ, що в тебе за смак! Діґорі хоч був гарний!
Дівчата з криком і вереском побігли далі, глузливо озираючись на Гаррі й Чо, між якими запала збентежена мовчанка. Гаррі вже не знав, що сказати про квідич, а Чо почервоніла й дивилася собі під ноги.
— То… куди б ти хотіла піти? — спитав Гаррі, коли вони дійшли до Гоґсміда. На Високій вулиці було повно учнів, що прогулювалися, зазирали у вітрини крамничок або теревенили на тротуарах.
— Та все одно, — стенула плечима Чо. — Може, просто походимо по крамничках?
Вони пішли до «Дервіш і Бенкс». На вітрині висів великий плакат, його розглядало кілька місцевих мешканців. Коли до них приєдналися Гаррі та Чо, гоґсмідці розступилися й Гаррі знову побачив знімки десятьох утікачів-смертежерів. Після слів «За наказом Міністерства магії» йшлося про нагороду — тисячу ґалеонів — будь-якому чаклунові чи відьмі за інформацію, що призвела б до повторного арешту когось із зображених злочинців.
— Якось дивно, — тихенько сказала Чо, дивлячись на знімки смертежерів, — пам’ятаєш, коли втік Сіріус Блек, скрізь по Гоґсміді нишпорили дементори, шукали його? А тепер на свободі десять смертежерів, і ніде не видно жодного дементора…
— Так, — погодився Гаррі, відводячи погляд від обличчя Белатриси Лестранж і дивлячись на Високу вулицю. — Дуже дивно.
Він анітрохи не шкодував, що поблизу не було дементорів, але тепер, замислившись, зрозумів, що їхня відсутність багато про що свідчить. Вони не тільки дозволили смертежерам утекти, але й не збиралися їх шукати… схоже було, що дементори й справді вийшли з-під міністерського контролю.
Десятеро втікачів-смертежерів дивилися на них з вітрин усіх крамничок, повз які проходили Гаррі та Чо. Коли вони минали «Пера від Скривеншафта», почався дощ. Холодні, важкі краплини періщили по обличчю.
— Кави хочеш? — вагаючись, запитала Чо, коли дощ подужчав.
— Можна, — озирнувся Гаррі. — А де?
— Тут поблизу є непогана кав’ярня. Ти ще не бував у мадам Падіфут? — і вона повела його бічною вуличкою до невеличкої кав’яреньки, що її Гаррі раніше й не помічав. Там було тісно й душно, а все, що тільки можна, прикрашали рюшечки й бантики. Гаррі з відразою пригадав собі кабінет Амбридж.
— Гарно, правда? — радісно спитала Чо.
— Е-е… так, — покривив душею Гаррі.
— Дивись, це все прикраси до дня Валентина! — показала Чо на золотих херувимчиків, що висіли над кожним круглим столиком, періодично посипаючи клієнтів рожевим конфетті.
— Ага…
Вони сіли за останнім вільним столиком біля заштнявілого вікна. Зовсім поруч сидів з якоюсь гарненькою білявкою капітан рейвенкловської квідичної команди Роджер Девіс. Вони трималися за руки. Гаррі стало ніяково, особливо коли він роззирнувся по кав’ярні й побачив, що всі сидять парами й тримаються за руки. А може, Чо сподівається, що й він триматиме її за руку?
— Що бажаєте, дорогенькі? — запитала мадам Падіфут, дебела жіночка із закрученим у вузол чорнявим волоссям. Вона ледве протислася до них між столиками.
— Дві кави, будь ласка, — замовила Чо.
Поки чекали на каву, Роджер Девіс та його дівчина почали цілуватися, тягнучись через цукорницю. Краще б вони такого не робили, подумав Гаррі. Відчував, що Девіс занадто високо встановив планку, і тепер Чо сподіватиметься, що Гаррі спробує його перевершити. Його обличчя запалало, він спробував відвести очі у вікно, але воно так запітнявіло, що нічого не було видно. Щоб відтягти ту мить, коли знову треба буде подивитися на Чо, Гаррі втупився у стелю, немовби оцінював якість побілки. Херувимчик, що висів над ними, негайно сипонув йому межи очі пригорщу конфетті.
Минуло ще кілька болісних хвилин, і тут Чо згадала Амбридж. Гаррі з полегкістю вхопився за цю тему, і якийсь час вони з насолодою її лаяли, але цей сюжет був так обсмоктаний під час зустрічей ДА, що його надовго не вистачило. Знову запала мовчанка. Гаррі виразно чув чмокання за сусіднім столиком і гарячково вишукував, що б то йому сказати ще.
— Е-е… слухай, а не хотіла б ти в обід піти зі мною у «Три мітли»? Я там маю зустрітися з Герміоною Ґрейнджер.
Чо здивовано підняла брови.
— Ти зустрічаєшся з Герміоною Ґрейнджер? Сьогодні?
— Так. Вона мене попросила, то я й подумав, що треба прийти. Підеш зі мною? Вона казала, що нічого, якщо й ти там будеш.