Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 106)
Та коли вийшов з кімнати, побачив перед собою не гобелен з Варнавою Дурнуватим, а палаючий смолоскип, уткнутий у скобу на кам’яній стіні. Поволі повернув голову ліворуч. Там, наприкінці переходу без вікон, були прості чорні двері.
Рушив до них, відчуваючи, як росте в ньому хвилювання. Мав дивне відчуття, що тепер йому нарешті пощастить їх відчинити… вони були вже зовсім близько, і він схвильовано побачив з правого боку внизу сяючу смужечку блідого синього світла… двері були прочинені… простяг руку, щоб відчинити їх навстіж, і…
Рон зненацька гучно і по-справжньому захропів, і Гаррі одразу прокинувся. Його права рука досі тяглася кудись у темряву, відчиняючи двері, що були за сотні кілометрів звідси. Він опустив її, відчуваючи розчарування, поєднане з провиною. Знав, що не повинен був бачити тих дверей, але йому так кортіло довідатися, що ж там за ними, що він не міг стримати свого роздратування на Рона… якби ж той захропів хоч на хвильку пізніше.
Зранку в понеділок вони ввійшли до Великої зали на сніданок саме в ту мить, як прибула совина пошта. Герміона не єдина з нетерпінням чекала «Щоденного віщуна». Майже всі сподівалися знайти там свіжі новини про утікачів-смертежерів, яких так досі й не впіймали, хоч бачили, нібито, доволі часто. Герміона заплатила сові-листоноші кната і мерщій розгорнула газету. Гаррі тим часом попивав помаранчевий сік. Цього року він отримав лише одного листа, тож коли перед ним приземлилася перша сова, подумав, що та помилилася.
— Ти до кого? — запитав він, ліниво забираючи з-під її дзьоба помаранчевий сік і нахиляючись, щоб прочитати ім’я адресата:
Гаррі Поттер
Велика зала
Гоґвортська школа
Спохмурнівши, він потягся до сови по лист, та не встиг його взяти, як на стіл сіли ще три, чотири, п’ять сов. Вони билися за місце, ставали лапами в тарілочку з маслом і перекидали сільнички, намагаючись кожна першою віддати йому свого листа.
— Що це відбувається? — ошелешено вигукнув Рон, і вже учні з усього ґрифіндорського столу витягували шиї, щоб краще роздивитися, а до перших сов підлетіли ще сім, голосно ухкаючи й розмахуючи крильми.
— Гаррі! — затамувала подих Герміона, а тоді запхала руку в той пернатий клубок і витягла сову-сипуху з довгим циліндричним пакунком. — Здається, я знаю, що це все означає… спочатку подивись оце!
Гаррі здер буру обгортку, Звідти викотився згорнутий у трубочку березневий номер «Базікала». Розгорнув трубочку й побачив своє власне обличчя, що дурнувато всміхалося з обкладинки. Великими червоними літерами просто на фотографії було написано:
ГАРРІ ПОТТЕР НАРЕШТІ ЗАГОВОРИВ: ПРАВДА ПРО ТОГО-КОГО-НЕ-МОЖНА-НАЗИВАТИ І ПРО НІЧ, ЩО СТАЛА СВІДКОМ ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ
— Гарно, правда? — сказала Луна, що підійшла до ґрифіндорського столу і втислася на лаву між Фредом та Роном. — Вийшло щойно вчора, я попросила тата прислати тобі безплатний примірник. А це, мабуть, — показала вона рукою на сов, що й далі штовхалися на столі перед Гаррі, — листи від читачів.
— Я так і подумала, — нетерпляче сказала Герміона. — Гаррі, ти не проти, якщо ми…
— Будь ласка, — відповів приголомшений Гаррі.
Рон і Герміона почали роздирати конверти.
— Це від якогось типа, який думає, що в тебе не всі вдома, — переглянув листа Рон.
— Ця жінка радить тобі пройти курс шокової чаротерапії в лікарні Святого Мунґо, — розчаровано додала Герміона.
— А цей лист непоганий, — поволі вимовив Гаррі, дочитуючи довжелезного листа від якоїсь чаклунки з Пейслі. — Вона пише, що мені вірить!
— А цей чолов’яга якийсь розгублений, — завзято долучився до читання листів Фред. — Пише, що ти на психа не схожий, але ніяк не хоче повірити, що Відомо-Хто повернувся, тому не знає, що й думати. І нащо ото було псувати стільки пергаменту?
— Гаррі, а ось ти переконав ще когось! — схвильовано вигукнула Герміона.
— Цей теж вважає, що ти верзеш дурниці, — шпурнув через плече зіжмаканого листа Рон, — …а оця пише, що ти навернув її на свою віру, і вона вважає тебе справжнім героєм… навіть додала свою фотографію… ого!
— Що тут відбувається? — пролунав штучно солодкий, тоненький, мов у дівчинки, голосок.
Тримаючи в руках пачку конвертів, Гаррі підвів голову. За Фредом і Луною стояла професорка Амбридж, а її вирячені ропушачі очі дивилися на весь цей гармидер з сов та листів на столі перед Гаррі. З-за її спини виглядали інші учні.
— Чому ви отримали стільки листів, містере Поттере? — повільно прошипіла професорка.
— А що, це вже злочин? — голосно спитав Фред. — Заборонено отримувати пошту?
— Думайте, що говорите, містере Візлі, бо заробите покарання, — сказала Амбридж. — Ну що, містере Поттере?
Гаррі вагався, та хіба приховаєш те, що він зробив? Примірник «Базікала», однак, рано чи пізно потрапить їй на очі.
— Це відгуки читачів на моє інтерв’ю, — відповів Гаррі. — Про те, що сталося зі мною в червні.
Чомусь він зиркнув при цьому на вчительський стіл. Гаррі мав дивне відчуття, що Дамблдор щойно за ним спостерігав, та коли він глянув на директора, той був заглиблений у бесіду з професором Флитвіком.
— Інтерв’ю? — перепитала тоншим і пронизливішим, ніж завжди, голосом Амбридж. — Що ви маєте на увазі?
— Кореспондентка мене питала, а я відповідав, — пояснив Гаррі. — Ось…
І він кинув їй примірник «Базікала». Вона його впіймала й глянула на обкладинку.
Її бліде одутле обличчя вкрилося бридкими фіолетовими плямами.
— Коли ви це зробили? — запитала вона, і її голос легенько затремтів.
— У минулі вихідні в Гоґсміді, — відповів Гаррі.
Вона втупилася у нього, аж світячись од гніву, а журнал трусився в її куцих пальцях.
— Ви більше не будете відвідувати Гоґсмід, містере Поттере, — прошепотіла вона. — Як ви посміли… як ви могли… — Вона набрала повні груди повітря. — Я весь час намагалася відучити вас від брехні. Але до вас це, бачу, й досі не дійшло. П’ятдесят очок з Ґрифіндору і ще один тиждень покарань.
І вона пішла, притискаючи до грудей «Базікала». Учні проводили її поглядами.
Невдовзі по всій школі були розвішані величезні об’яви, причому не тільки на дошці оголошень, а й у всіх коридорах та класах.
НАКАЗОМ ВЕРХОВНОГО ІНКВІЗИТОРА ГОҐВОРТСУ
Учнів, у яких знайдуть журнал «Базікало», буде відраховано.
Цей наказ видано згідно з освітньою постановою номер двадцять сім.
Підпис: Долорес Джейн Амбридж, Верховний інквізитор
Герміона чомусь щоразу, як наштовхувалася на таке оголошення, аж сяяла від задоволення.
— Чому ти так радієш? — поцікавився Гаррі.
— Гаррі, невже ти не розумієш? — пояснила Герміона. — Щоб кожнісінький учень школи обов’язково прочитав твоє інтерв’ю, не можна було вигадати нічого кращого, ніж його заборонити!
Схоже було, що Герміона мала цілковиту рацію. До вечора учні вже цитували одне одному те інтерв’ю, хоч Гаррі ніде не помітив навіть клаптика з «Базікала». Він чув, як про інтерв’ю шепотіли перед дверима класів, на уроках і за обідом, а Герміона повідомила, що його обговорювали навіть у дівчачому туалеті, коли вона туди забігала перед уроком стародавніх рун.
— А тоді вони побачили мене й засипали запитаннями, бо знали, що ми з тобою друзі, — розповідала Герміона з сяючими очима, — і знаєш, Гаррі, мені здається, що вони тобі повірили! Думаю, ти їх нарешті переконав!
Професорка Амбридж тим часом нишпорила по школі, навмання зупиняючи учнів і наказуючи їм вивертати кишені та розгортати підручники. Гаррі знав, що вона полює на примірники «Базікала», але учні були до цього вже готові. Вони зачарували сторінки з Гарріним інтерв’ю, щоб усі, крім них самих, бачили тільки розділи з підручників або просто чисте місце. Незабаром у школі, здається, не залишилося жодного учня, який не прочитав би інтерв’ю.
Учителям, звичайно, згідно з освітньою постановою номер двадцять шість, було заборонено згадувати про інтерв’ю, але вони все одно примудрялися показати своє ставлення. Професорка Спраут нагородила Ґрифіндор двадцятьма очками, коли Гаррі передав їй поливальницю. Усміхнений професор Флитвік наприкінці уроку замовлянь тицьнув йому в руки коробку пискливих цукрових мишок, прошепотів: «Цсс!» і пішов. А професорка Трелоні вибухла істеричними риданнями на уроці віщування й оголосила приголомшеним учням і незадоволеній Амбридж, що Гаррі врешті-решт не помре трагічно й передчасно, а доживе до похилого віку, стане міністром магії й матиме дванадцятеро дітей.
Та найбільше Гаррі зрадів, коли наступного дня поспішав на трансфігурацію, а його наздогнала Чо.
Не встиг він отямитись, як вона схопила його за руку й зашепотіла на вухо:
— Пробач мені, дуже-дуже прошу. Твоє інтерв’ю було таке сміливе… я навіть розридалася.
Йому було прикро, що вона знову лила сльози, але й приємно, що вони помирилися. Особливо Гаррі зрадів, коли вона, перед тим як бігти далі, швиденько цмокнула його в щоку. Та не встиг він дійти до кабінету трансфігураціі, як сталася ще одна приємна подія — з натовпу перед класом до нього вийшов Шеймус.
— Я хотів сказати, — пробелькотів він, дивлячись на ліве Гарріне коліно, — що я тобі вірю. І ще я вислав примірник цього журналу мамі.