Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 9)

Страйк і Робін увічливо заусміхалися. Анна принесла кавник, і жінки сіли поряд навпроти. Сонце світило їм просто в обличчя, але Анна взяла пульт і опустила жалюзі кремового кольору.

— Чудове житло,— роззирнулася Робін.

— Дякую,— мовила Кім.— Це її робота,— вона торкнулася коліна Анни.— Вона — архітекторка.

Анна прочистила горло.

— Хочу вибачитися,— сказала вона, дивлячись просто на Страйка незвичайними сріблясто-сірими очима,— за свою поведінку вчора ввечері. Я трохи випила. Ви, мабуть, вирішили, що я той-во.

— Якби я так подумав,— мовив Страйк, гладячи кицьку (та гучно замуркотіла),— я б не прийшов.

— Але згадка про медіума, мабуть, справила на вас абсолютно неправильне... повірте, Кім уже сказала мені, яка я ідіотка, що звернулася туди.

— Я не вважаю тебе ідіоткою, Анні,— тихо зронила Кім.— Я думаю, що ти просто вразлива. Це інше.

— Я можу дізнатися, що саме ви почули від медіума? — спитав Страйк.

— А це має значення? — Кім глянула на нього, як здалося Робін, недовірливо.

— З погляду розслідування — ні,— відповів Страйк,— але оскільки вона — чи він? — це та причина, з якої Анна підійшла до мене...

— То жінка,— мовила Анна,— і насправді вона нічого корисного мені не сказала, нічого такого...

Вона нервово засміялася, похитала головою і почала спочатку.

— Я розуміла, що це дурниця. Я... просто стільки всього сталося останнім часом... я пішла з роботи, мені скоро сорок років... Кім була у відрядженні, а я, мабуть, просто хотіла...

Вона відмахнулася, глибоко зітхнула й мовила:

— То така звичайна жіночка, живе в Чизику. В будинку повно янголів — ну, тобто керамічних і скляних. І ще є великий янгол на оксамиті над коминком. Кім,— додала Анна, і Робін глянула на психологиню, яка тримала незворушне обличчя,— Кім думає, що ця... що медіум знала, ким була моя мама, нагуглила її. Я представилася, перш ніж їхати туди. А коли приїхала, то просто сказала, що мама давно померла... хоча, звісно,— Анна знову нервово змахнула тонкими руками,— доказів, що вона померла, немає, це напівправда... але медіуму я сказала, що вона померла, та ніхто не знає, як саме.

Анна продовжила з присоромленим виглядом:

— І ця жінка увійшла в транс... наче так воно називається. І сказала, що інші захищали мене, бажаючи мені добра, але прийшов час мені дізнатися правду. Я побачу знак, який покаже мені шлях. Медіум ще казала, що мама мною дуже пишається, що вона за мною наглядає і все таке... мабуть, то в них стандарт... а тоді додала, що мама «у святому місці».

— У святому місці? — перепитав Страйк.

— Так. Мабуть, вона думала мене втішити, але я не відвідую церкву. Чи спочила моя мама в освяченій землі (якщо йдеться про поховання), мені байдуже.

— Ви не проти, якщо я записуватиму? — спитав Страйк.

Він дістав записник і ручку, а киця Каґні вирішила, що то для неї. Вона почала хапати ручку, поки Страйк записував дату.

— Іди сюди, дурна тварино,— сказала Кім, встала та зняла кішку на теплу дерев’яну підлогу.

— Почнімо спочатку,— мовив Страйк.— Ви, мабуть, були ще немовлям, коли зникла ваша мати?

— Мені було трохи більше року,— відповіла Анна,— тож я її взагалі не пам’ятаю. В будинку, де я зростала, не було її фотографій. Я дуже довго навіть не знала, що сталося. Тоді ще не було інтернету... а ще мама лишила собі дівоче прізвище. Тож я була Анна Фіппс, за батьком. Якби до одинадцятьох років я почула від когось про Марго Бамборо, то навіть не пов’язала б її з собою. Я вважала своєю мамою Синтію. Вона мене виховувала,— пояснила вона.— То чотириюрідна сестра батька, молодша за нього. Її прізвище — теж Фіппс, тож я думала, що ми просто собі звичайна родина. Як же інакше?

Пам’ятаю, що коли пішла до школи, то почала дивуватися, що кажу на неї Син, а не мама. Але тато й Синтія якраз вирішили побратися і сказали, що я можу називати її мамою, тож я зметикувала: то я мала називати її на ім’я, бо вони не були одружені! Діти самі все додумують, правда? Керуючись власною дивною логікою.

Мені було сім чи вісім років, коли в школі одна дівчинка сказала: «А вона тобі не мама. Твоя справжня мама зникла». Прозвучало як божевілля! Я не питала про це тата чи Син. Удала, що забула, але в глибині душі я розуміла, що отримала відповідь на багато дивних речей, які бачила і яким не знаходила пояснення.

З’ясувала все як слід я в одинадцять років. У школі мені тоді вже багато чого сказали, наприклад, що моя справжня мама втекла.

А потім один паскудний хлопчина сказав мені: «Твою маму вбив один чоловік, відрізав їй голову». Я прийшла додому й розповіла батькові. Думала, він буде сміятися, скаже, що то дурня, а той пацан — просто гаденя... але тато сполотнів. І того-таки вечора вони з Синтією покликали мене вниз, всадовили у вітальні й розповіли правду.

— Все, що я знала, розвалилося на друзки,— тихо провадила Анна.— Хіба можна уявити, що в твоїй власній родині таке сталося? Я обожнювала Син. Правду кажучи, я з нею дружила більше, ніж з батьком. Аж тут дізналася, що вона мені не мама і що вони мені брехали — точніше, просто не казали правди.

Вони розповіли мені, що якось увечері мама вийшла з клініки та зникла. Останньою її бачила дівчина з реєстратури. Мама сказала, що йде до пабу, а йти туди було п’ять хвилин. Там на неї чекала найкраща подруга. Ця подруга — Уна Кеннеді — прочекала годину, а коли мама так і не прийшла, подумала, що вона просто забула про зустріч. Подзвонила до моїх батьків, але мами не було вдома. Батько зателефонував у клініку, але там уже було зачинено. Настала ніч. Мама не прийшла додому. Батько подзвонив у поліцію.

Її шукали багато місяців і не знайшли нічого. Жодного сліду, жодного доказу. Принаймні, так сказали тато й Син, але я потім читала інше.

Я питала в тата й Син, де батьки моєї мами. У відповідь почула, що вони померли. І це таки була правда: дід помер від серцевого нападу за кілька років по зникненню мами, а бабуся від інсульту за рік по тому. Мама була в них одна, тож я не мала з ким познайомитися, поговорити.

Я попросила показати мені мамині фото. Батько сказав, що їх більше немає, але за кілька тижнів Син знайшла для мене кілька світлин. Попросила не казати про них батькові та сховати. Я так і вчинила. У мене була сумочка у вигляді кролика, і я кілька років зберігала мамині фото в ній.

— А ваші батько й мачуха не говорили, що могло статися з вашою матір’ю?

— Про Денніса Кріда? — спитала Анна.— Так, говорили, але без подробиць. Пояснили, що її, можливо, вбив... поганий чоловік. Їм довелося це зробити після того, що сказав мені хлопець зі школи. Думка про те, що її міг убити Крід, була просто жахлива... Я потім дізналася, як його звали, діти зі школи радо мене просвітили. Мені почали снитися кошмари про безголову матір. Іноді вона приходила до мене в кімнату. Іноді я знаходила її голову в коробці з іграшками.

Анна сплела пальці й мовила:

— Я дуже сердилася на тата й Син. Сердилася, що вони мені не розповіли, а ще почала підозрювати, що вони могли приховати і щось інше, що вони причетні до зникнення мами, бо хотіли позбутися її і побратися. Я зірвалася, почала прогулювати школу... якось утекла з дому, і мене привезла назад поліція. Батько так гнівався... Тепер я озираюся на ту історію і розумію, що після мами... очевидно ж, щоб я зникла бодай на кілька годин...

— Правду кажучи, я їх доводила,— присоромлено додала Анна.— Але Син не покинула мене. Не здалася. В них з татом уже були тоді спільні діти — я маю молодших брата й сестру,— і ми проходили всіляку сімейну терапію тощо, з ініціативи Син, бо батько був відверто проти. Згадки про мою маму викликали в нього тільки гнів і горе. Пам’ятаю, як він кричав на мене... а я просто не розуміла, як важко йому від того, що це витягають на світло, не знала, що він відчуває...

Коли мені минуло п’ятнадцять, я спробувала розшукати мамину подругу Уну, з якою вони мали зустрітися в тому пабі. Вони разом працювали в клубі «Плейбой»,— легенько всміхнулася Анна,— але я тоді цього не знала. Я знайшла Уну у Вулвергемптоні, й вона так зраділа! Ми кілька разів дуже приємно спілкувалися по телефону. Уна розповіла мені речі, які дуже хотіла знати,— яке в мами було почуття гумору, які парфуми вона любила... «Рів Ґош»... я одразу пішла та спустила подаровані на день народження гроші на пляшечку... і що вона обожнювала шоколад і була фанаткою Джоні Мітчелл. Через розмови з Уною мама оживала для мене. Від розмов з татом і Син, від фотографій такого не було.

Але батько дізнався, що я спілкувалася з Уною, і розлютився. Змусив дати йому номер Уни, подзвонив їй і нагримав — мовляв, вона вчить мене непослуху, а я і так проблемна й бентежна, ходжу на психотерапію, і не треба мене далі розбурхувати. Сказав, щоб я не сміла пахтитися парфумами «Рів Ґош». Він не виносив цього запаху. Тож я так і не зустрілася з Уною, а коли вже дорослою спробувала знову її розшукати, то не змогла. Можливо, вона вже померла.

Я вступила до університету, поїхала з дому, почала читати про Денніса Кріда. Кошмари повернулися, але нічого нового я не дізналася. Детектив, який розслідував мамине зникнення, такий собі Білл Талбот, завжди вважав, що її убив Крід. Але Талбот, мабуть, уже помер. Чи принаймні вийшов на пенсію.