Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 11)

З іншого боку, документам вона давала раду, облік вела акуратно, всі рахунки підшивала, на дзвінки відповідала, всі повідомлення передавала вчасно, в офісі постійно були чай і молоко, а ще Пат жодного разу не запізнилася, попри негоду чи перебої в роботі метро.

Щоправда, вона справді прихильно ставилася до Морриса, якому навіть іноді всміхалася (що в принципі робила нечасто). Моррис завжди приділяв Пат увагу, перш ніж звернути свої чари на Робін. Пат уже відзначила можливість романтичних стосунків між молодшими колегами.

«Він симпатичний,—сказала вона Робін минулого тижня, коли Моррис подзвонив до офісу, щоб Барклею (на той момент недоступному) повідомили, де перехопити їхній найважливіший об’єкт.— Ти мусиш це визнати».

«Нічого такого я не мушу»,— сердито відповіла Робін.

Мало було, що у вільний час Ільза чіпляється до неї зі Страйком, то тепер ще в робочі години Пат набридатиме з Моррисом.

«Точно,— анітрохи не знітилася Пат.— Хай спершу заслужить ».

— Хай там що,— сказав Страйк, докуривши й погасивши недопалок об бляшанку, яку Робін тримала в бардачку спеціально для цього,— Кудрика ти зробила. Блискуче впоралася.

— Дякую,— озвалася Робін.— Але без преси не обійдеться. Двоєженців вони люблять.

— Так,— погодився Страйк.— Йому всяко буде гірше, ніж нам, але по можливості краще не світитися. Я поговорю з віндзорською місіс Кампіон. Таким чином, у нас лишаються,— він перелічив імена на товстих пальцях,— Вторак, Балерун, Листоноша й Мутний.

В агенції було заведено давати прізвиська клієнтам і об’єктам — головно для того, щоб не називати справжнє ім’я на людях чи в листуванні. Вторак був колишній клієнт, який нещодавно повернувся до агенції, бо інші детективи його не влаштували. Страйк і Робін раніше стежили за двома його подружками. На перший погляд, чоловікові просто не щастило в коханні — партнерок принаджував його банківський рахунок, але всі вони виявлялися нездатними на вірність. Однак з часом Страйк і Робін почали підозрювати, що від зради чоловік отримує емоційну й сексуальну насолоду, а їм платить за докази, які його зовсім не розчаровують, а тільки тішать. Щойно отримавши фотодокази невірності, Вторак демонстрував їх черговій дівчині й поривав з нею, а тоді шукав іншу, і вся історія повторювалася. Цього разу він зустрічався з гламурною моделлю, яка, до слабко прихованого розчарування Вторака, поки що йому не зраджувала.

Балерун (це невигадливе прізвисько придумав Моррис) був танцівник двадцяти чотирьох років, який мав зв’язок з двічі розлученою жінкою тридцяти дев’ятьох років, цікавою передусім давніми проблемами з наркотиками й чималим трастовим фондом. Батько цієї світської левиці найняв детективів накопати на Балеруна щось таке, що віднадить дочку від нього.

Листоноша наразі був узагалі невідомою особою. Один ведучий прогнозу погоди, чоловік середніх літ, ще й, на думку Робін, не надто привабливий, звернувся до агенції після того, як поліція сказала, що не може нічого зробити з поштівками, які йому хтось надсилає на роботу й (це непокоїло найбільше) приносить під двері будинку пізно вночі. Погроз ці послання не містили; власне, в поштівках були тільки банальні зауваження щодо обраної ведучим краватки, але здавалося, що Листоноша знає про переміщення та приватне життя адресата значно більше, ніж мав би незнайомець. Дивно було також, що ця людина обрала писати поштівки — адже в інтернеті переслідувати когось значно простіше. Енді Гатчинс, підрядник агенції, два тижні ночами чергував у машині під будинком ведучого, але Листоноші поки що не побачив.

Останньою — і найприбутковішою — була справа Мутного, молодого інвестбанкіра, чия стрімка кар’єра викликала очікуване обурення з боку колег; коли молодик став другою людиною в компанії, обійшовши трьох, безперечно, кваліфікованіших кандидатів, з обурення постала повноцінна підозра. Що в Мутного за важелі впливу на керівника компанії (якого в агенції прозвали Шеф Мутного, або просто ШМ), тепер цікавило не тільки підлеглих Мутного, а й кількох членів правління; вони призначили Страйкові зустріч у темному барі в лондонському Сіті й виклали йому свої підозри. Поточна Страйкова стратегія полягала в тому, щоб дізнатися про Мутного більше через його особисту секретарку. Моррисові було доручено поспілкуватися з нею після роботи, не кажучи, хто він і як його насправді звати, і дізнатися, наскільки дівчина віддана начальнику.

— Тобі треба бути в Лондоні в конкретний час? — спитав Страйк по недовгій мовчанці.

— Ні,— відповіла Робін,— а що?

— Ти не проти,— сказав Страйк,— зупинитися попоїсти? Я не снідав.

Робін пам’ятала, що бачила тарілку з крихтами від круасана на його столику в «Паласіо», але погодилася. Страйк ніби прочитав її думки.

— Круасаном хіба наїсися. Там одне повітря.

Робін засміялася.

Поки доїхали до «Сабвею» на заправці, настрій став майже легковажним, хоч обоє були дуже стомлені. Робін, яка не зраджувала рішенню харчуватися правильно, почала їсти свій салат, Страйк відкусив кілька разів від сандвіча зі стейком і сиром, тоді надіслав Кім Салліван стандартного листа про тарифи для клієнтів, а далі сказав:

— Я вранці посварився з Люсі.

Оскільки Страйк узагалі про це заговорив, Робін виснувала, що сварка була серйозна.

— О п’ятій ранку в саду. Я собі просто вийшов покурити.

— Рання година, як на сварку,— мовила Робін, без ентузіазму колупаючи листки латуку.

— Виявилося, що ми змагаємося в конкурсі «Хто більше любить Джоан». Я навіть не знав, що беру в ньому участь.

Якийсь час Страйк жував мовчки, тоді продовжив:

— Урешті-решт я їй сказав, що Адам — плаксій, а Люк — просто паскудник.

Робін, яка саме пила воду, аж похлинулася — і негайно закашлялася. Вона так хекала й пирхала, що почали озиратися люди за

сусідніми столиками. Схопивши зі столу паперовому серветку, бо по підборіддю текла вода, а з очей — сльози, вона прохрипіла:

— Але нащо ти... взагалі... таке сказав?

— Бо Адам — плаксій, а Люк — паскудник.

Досі намагаючись викашляти воду з горла, Робін засміялася попри повні очі сліз, а тоді похитала головою.

— Чорт забирай, Корморане,— вимовила вона, коли нарешті змогла говорити.

— Ти з ними не жила цілий тиждень. Люк зламав мені нові навушники, а тоді, гівно мале, украв мій протез. Люсі після того звинуватила мене, мовляв, я люблю тільки Джека. Звісно, що я тільки його й люблю — він один нормальний.

— Так, але сказати про це матері...

— Так, знаю,— без радості озвався Страйк.— Я подзвоню і вибачуся.

Виникла пауза.

— Але чорт забирай,— рикнув він,— чого я мушу водити кудись усіх трьох? Тих двох армія анітрохи не цікавить. «Адам плакав, коли ви з Джеком повернулися з Бункера Черчилля», ти ба. Те гаденя просто позаздрило, що я купив Джекові подарунок, та й усе. Люсі б хотіла, щоб я їх щотижня кудись водив, а вони б ще й перебирали — в зоопарк чи на машинки. І що доброго лишилося б від мого спілкування з Джеком? Джек мені справді подобається,— мало не здивовано додав Страйк.— Нас цікавлять одні й ті самі речі. Що це за манія — до всіх ставитися однаково? Як на мене, корисно змалку розуміти, що ніхто тобі нічим не зобов’язаний. Ти нічого не отримуєш автоматично від інших тільки через кревну спорідненість. Але гаразд, хоче вона, щоб я купив щось двом іншим...— Страйк намалював у повітрі квадрат.— «Не будь малим гівнюком». Подарую Люкові таку табличку в кімнату.

Робін і Страйк купили поїсти в дорогу й виїхали. Коли вивертали на трасу, Страйк перепросив, що не може сісти за кермо — старим «лендровером» з його протезом не покеруєш.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я не проти. Чого смієшся? — спитала вона, помітивши, що Страйк добув щось із пакета з харчами та шкіриться.

— Англійські полуниці,— відповів він.

— І що тут смішного?

Страйк розповів про Дейва Полворта — як той злиться, що товари з Корнволлу не відзначають спеціальним символом, і радіє, що співвітчизники перестають називати себе англійцями.

— Теорія соціальної ідентичності — цікава штука,— сказала Робін.— І самокатегоризація теж цікава. Я це вивчала в універі. Є певні наслідки і для суспільства, і для економіки...

Вона кілька хвилин радо просторікувала, а тоді скосила очі й побачила, що Страйк спить. Робін вирішила не ображатися — він був аж сірий від утоми — і просто замовкла. Подальше спілкування з його боку виражалося хіба що в хропінні, аж під Свіндоном Страйк раптом здригнувся і прокинувся.

— Чорт,— сказав він, обтираючи рота долонею,— вибач. Довго спав?

— Години три,— відповіла Робін.

— Чорт,— повторив Страйк,— вибач.

І він негайно потягнувся по цигарку.

— Мене поклали на найнезручнішому дивані на світі, і щодня мене будили на світанку кляті діти. Щось їстимеш?

— Так,— відповіла Робін, пославши дієту під три чорти. Їй треба було терміново підбадьоритися.— Шоколадку. Англійську чи Корнволльську — байдуже.

— Вибач,— утретє сказав Страйк.— Ти мені про якусь соціальну теорію розповідала.

Робін широко всміхнулася.

— Ти заснув саме тоді, коли я розповідала про свої геніальні ідеї щодо застосування теорії соціальної ідентичності в детективній практиці.

— І що там? — спитав Страйк, намагаючись надолужити неввічливість.

Робін чудово розуміла, що він питає винятково з цієї причини, але відповіла: