Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 13)
8
Коли Страйк і Робін повідомили, що її чоловік — двоєженець, біла як крейда жінка (тепер вони називали її Друга Місіс Кудрик) кілька хвилин просто сиділа мовчки. Її маленький, але чарівний будиночок у центральному Віндзорі того четвергового ранку був тихий — син і донька були в школі; перед приходом гостей жінка прибирала — пахло поліролем, на килимовому покритті виднілися сліди від пилососа. На витертому до блиску журнальному столику лежало десять світлин, на яких Кудрик без своєї накладки виходив з піцерії у Торкі в товаристві двох підлітків, страшенно схожих на його віндзорських малих дітей, і обіймав усміхнену жінку, яка могла би бути старшою сестрою клієнтки.
Робін чудово пам’ятала, як почувалася, коли з подружнього ліжка випала діамантова сережка Сари Шедлок, і могла лише здогадуватися про силу болю, приниження й сорому, які ховалися за стоїчним виразом обличчя клієнтки. Страйк промовляв стандартні слова співчуття, але Робін ладна була поставити всі гроші, які мала, на те, що місіс Кудрик не чує його,— і зрозуміла, що не помилилася, коли жінка нагло підвелася. Місіс Кудрик так трусило, що Страйк і собі схопився на ноги, не договоривши — раптом треба буде її підхопити. Однак місіс Кудрик просто рвучко вийшла з кімнати. Дуже скоро детективи почули, як відчинилися вхідні двері, а тоді крізь тюль побачили, як клієнтка іде до червоної «ауді Q3», припаркованої під будинком, з ключкою для гольфу в руках.
— Ой чорт,— сказала Робін.
Поки вони добігли до неї, Друга Місіс Кудрик вибила лобове скло й залишила кілька глибоких вм’ятин на даху машини. За вікнами будинків пороззявляли роти сусіди, а в будинку навпроти за шибкою казилося двоє померанських шпіців. Коли Страйк вихопив у місіс Кудрик ключку, жінка почала лаятися на нього та спробувала відібрати свою зброю, але раптом розридалася.
Робін обійняла клієнтку за плечі й повела до будинку, а Страйк із ключкою рушив за ними. На кухні Робін сказала Страйкові заварити міцну каву та знайти бренді, а місіс Кудрик за її порадою подзвонила братові й попросила його негайно приїхати. Коли вона закінчила розмову й почала шукати в телефоні номер Кудрика, Робін вихопила мобільний з її наманікюреної руки.
— Віддайте! — з дикими очима зажадала місіс Кудрик.— Цей виродок... покидьок... хочу з ним поговорити... віддайте!
— Кепська ідея,— сказав Страйк, ставлячи перед нею каву та бренді.— Він уже показав, що чудово вміє ховати від вас гроші й активи. Вам потрібен крутий юрист.
Детективи сиділи з клієнткою, поки не приїхав її брат, керівник кадрової агенції. Вбраний у костюм чоловік сердився, що його висмикнули з роботи, і так довго не міг ухопити суті справи, що Страйк і собі роздратувався, а Робін втрутилася, щоб зупинити сварку.
— Та бляха-муха,— бурмотів Страйк, коли їхали назад до Лондона.— «Він уже мав дружину, коли одружувався з вашою сестрою». Що тут незрозумілого?
— Все,— напруженим голосом відповіла Робін.— Люди не чекають, що можуть опинитися в такій ситуації.
— Як гадаєш, вони почули, коли я просив не казати пресі про нашу участь?
— Не почули,— відповіла Робін.
Вона не помилилася. За два тижні по поїздці до Віндзора детективи прокинулися і виявили, що кілька таблоїдів вийшло з викриттям троєженця Кудрика на передовицях. На наступних шпальтах надрукували фото Страйка; згадали про нього й у заголовках. Він тепер вважався інформприводом сам по собі, і журналісти не змогли опиратися спокусі помістити ще й знаменитого детектива поруч з грошовитим лисим опецьком, який примудрявся давати раду двом дружинам і коханці.
Страйк давав свідчення лише в найгучніших справах і носив до суду густу бороду, яка, на щастя, відростала дуже швидко. У пресі, як правило, публікували його дуже старе фото, ще у військовому однострої. І все одно боротьба за те, щоб лишатися непомітним (чого вимагала його професія), точилася невпинно, а ще він чудово обійшовся би без журналістів, які приходили під офіс і вимагали коментарів. Увага преси відновилася, коли обидві місіс Кудрик подали на колишнього чоловіка позови. Обидві виявили неочікуваний потяг до громадської уваги: вони не тільки дали жіночому журналу спільне інтерв’ю, а й з’явилися на кількох каналах, теж разом, і розповіли про давню брехню, про приголомшливе відкриття і нову дружбу, а ще — про намір змусити Кудрика пожалкувати про день, коли він зустрів одну і другу; також дружини ненав’язливо попередили вагітну коханку в Глазго (та, на диво, стала на бік Кудрика): нехай і не сподівається, що в чоловіка лишиться бодай ламаний шеляг, коли вони з ним закінчать.
Тягнувся холодний і неспокійний вересень. Страйк подзвонив Люсі й вибачився, але вона не розтанула — понад сумнів, упевнена, що він жалкує лише про те, що сказав свою думку, а сама думка лишилася незмінною. Також Страйк з полегшенням дізнався, що з початком навчання в хлопчиків на вихідних спортивні заходи, тож під час наступного візиту до Сент-Моса йому не довелося спати на дивані та з’явилася можливість поспілкуватися з Тедом і Джоан, не відриваючись на докірливо-напружену присутність Люсі.
Тітка, як завше, старалася його нагодувати, але була слабка через хіміотерапію. Боляче було дивитися, як вона човгає кухнею, але присісти тітка відмовлялася, хоч як дядько Тед просив її про те. Суботнього вечора, коли Джоан уже пішла спати, дядько не стримався і розплакався Страйкові в плече. Колись Тед здавався небожу несхитним і непереможним бастіоном сили; Страйк, який у нормі міг спати за будь-яких умов, тепер о другій ночі не спав і вдивлявся в темряву — таку глибоку, якої не бувало в Лондоні. Він усе міркував, чи не лишитися на довше, і зненавидів себе за рішення повернутися до Лондона.
Насправді роботи в агенції було так багато, що він відчував провину й за те, як навантажив Робін і підрядників, щоб мати змогу поїхати до Корнволлу на довгі вихідні. Окрім п’ятьох незакритих справ, вони з Робін ще мусили давати раду більшій кількості працівників і старалися вибити ще один рік оренди з забудовника, який купив будівлю. Також вони намагалися — поки що безрезультатно — умовити когось зі знайомих у поліції дати їм матеріали справи про зникнення Марго Бамборо сорокарічної давнини. Моррис раніше служив у лондонській поліції, так само як і Енді Гатчинс, їхній найдавніший підрядник — тихий меланхолійний чоловік з розсіяним склерозом (на щастя, наразі в ремісії). Вони обидва теж намагалися щось добути в своїх колишніх колег, але агенція поки що отримала тільки відповіді штибу «ту справу, мабуть, миші з’їли» або «відчепися, Страйку, не до тебе тепер».
Дощової днини Страйк «пас» Мутного в лондонському Сіті, стараючись не дуже кульгати й клянучи вже другого вуличного торгівця парасолями, який попався під ноги, аж тут у нього задзвонив мобільний. Страйк чекав на нову проблему, яку треба буде вирішувати, і почуте заскочило його зненацька.
— Страйку, привіт. Це Джордж Лейборн. Чув, ти там узявся повторно розслідувати справу Марго Бамборо?
З детективом-інспектором Лейборном Страйк спілкувався всього один раз. Тоді Страйк і Робін відчутно допомогли лондонській поліції у розслідуванні, але Страйк не вважав те співробітництво аж таким тісним, щоб звернутися до Лейборна по справу Марго Бамборо.
— Привіт, Джордже. Так, ти не помиляєшся,— відповів Страйк, не зводячи очей з Мутного, який зайшов до винного бару.
— Можу зустрітися з тобою завтра ввечері, якщо тобі воно цікаво. Скажімо, о шостій в «Пір’ї»,— запропонував Лейборн.
Тож Страйк помінявся з Барклеєм і вирушив до пабу неподалік Скотланд-Ярду. Лейборн, сивий пузань середніх літ, уже був там біля шинкваса й виглядав його. Він купив собі та Страйкові по пінті «Лондон прайду», і вони пішли за столик у кутку.
— Мій старий працював над справою Бамборо разом з Біллом Талботом,— пояснив Страйкові Лейборн.— Розповідав мені про це. Щось уже маєш?
— Ще нічого. Шукаю газетні архіви й людей, які працювали в клініці, звідки вона зникла. Без поліційного досьє я мало що можу зробити, але досі ніхто не зміг мені з ним допомогти.
Лейборн, який минулого разу показав себе любителем барвистої лексики, сьогодні здавався на диво стриманим.
— То була повна чортівня, ота справа Бамборо,— тихо сказав він.— Тобі вже розповіли про Талбота?
— Кажи.
— Він зламався,— сказав Лейборн.— Натурально мав нервовий зрив. Талбот ще до тієї справи химерив, але сам розумієш, у сімдесяті про психічне здоров’я працівників ніхто не дбав. Свого часу це був класний офіцер, щоб ти знав. Кілька підлеглих помітило, що з ним щось не те, але коли підняли це питання, їм сказали стулити рота. Талбот півроку займався справою Бамборо, аж поки його дружина не викликала вночі «швидку» і його не замкнули. Пенсію він отримав, але для справи стало запізно. Талбот помер років десять тому, але я чув, що він так і не оговтався від свого розслідування. Коли йому прояснилося в голові, чоловік жахнувся власних учинків.
— А що він таке робив?
— Надміру довіряв власній інтуїції, не збирав як слід докази, не хотів розмовляти зі свідками, якщо їхні свідчення суперечили його теорії...
— А теорія полягала в тому, що її викрав Крід?