Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 149)
Робін чула, що Страйк ходить. Він, понад сумнів, почувався таким самим схвильованим, як і вона зараз.
— Отож я повернувся до Оукденової книжки. Він пише, що «Longfellow Serenade» у виконанні Датвейта користувалася в жінок особливою популярністю. Я пошукав, що це за пісня. Це один з гітів Ніла Даймонда. І тоді,— сказав Страйк,— я почав гутлити Стіва Даймонда... Зараз я надішлю тобі фото,— мовив Страйк,— почекай.
Робін відірвала телефон від вуха й чекала. За кілька секунд прийшло повідомлення, і Робін відкрила світлину.
Пітний червонопикий лисань років шістдесятьох співав у мікрофон. Він був у бірюзовій футболці, яка напиналася на видатному череві. На шиї в нього і тепер висів ланцюжок, але єдиним, що нагадувало нахабного парубка з зачіскою малет і широкою краваткою, були очі — такі самі темні та блискучі, як завжди.
— Це він,— сказала Робін.
— Це фото з сайту пабу в Скегнессі,— мовив Страйк.— Він досі король караоке, а ще співвласник і менеджер готелю, яким володіє разом з дружиною Донною. Цікаво,— зронив Страйк,— чи знає вона, що його прізвище не завжди було Даймонд?
— Це дивовижно! — вигукнула Робін у такому піднесенні, що рушила вулицею далі — просто щоб дати вихід енергії, яка переповнювала її.— Ти геній!
— Знаю,— сказав Страйк з натяком на самовдоволення.— Отже, ми їдемо в Скегнесс. Завтра.
— Завтра я мала...
— Я поміняв розклад,— мовив Страйк.— Можеш раненько заїхати по мене? Скажімо, о восьмій? Я вийду на Ерл-Корт.
— Звісна річ,— сказала Робін.
— Тоді побачимося...
— Стривай,— мовила Робін.
— А, чорт, так,— увічливо сказав Страйк.— Забув запитати. Як усе пройшло з Джеммою?
— Чудово,— озвалася Робін.— Мутний торгує внутрішньою інформацією, але то таке.
— Він — що?..
— Страйку, не хочу затьмарити твій успіх,— сказала вона, але їй не вдалося притлумити тріюмфальну нотку в голосі,— бо те, що ти знайшов Датвейта, просто неймовірно, та я гадаю, тобі варто знати... тобі дозволять дев’ятнадцятого вересня допитати Денніса Кріда в БроДмурі.
64
— Ну,— зронив Страйк, наступного ранку сідаючи в «лендровер». Вони обмінялися осяйними усмішками, й на мить Робін здалося, що у Страйка майнула ідея обійняти її, але натомість він простягнув долоню й потиснув їй руку.
— Господи Боже, рік чекати прориву!..
Робін засміялася, ввімкнула першу передачу й виїхала на дорогу. День був на диво спекотний: вона вела машину в сонячних окулярах, проте Страйк помітив, що з сумки за її сидінням стирчить шалик.
— Не думаю, що тобі це знадобиться. Справжня літня погода,— сказав він, визираючи у вікно на ясне небо.
— Побачимо,— скептично мовила Робін.— У дитинстві мене возили в Скегнесс. Мамина сестра жила в Бостоні, це неподалік. З Північного моря зазвичай дме холоднючий бриз.
— Ясно. Я прочитав листа,— сказав Страйк, маючи на увазі мейл від Робін, у якому вона виклала строки й умови допиту Денніса
Кріда, а також обґрунтування, завдяки якому влада таки дозволила Страйкові такий допит.
— Що скажеш? — запитала Робін.
— Крім того, що я в біса приголомшений, як тобі це вдалося...
— Я витратила на це купу часу.
— І не дивно. В іншому ж... не брехатиму: це буде нелегко.
— Через Такерів?
— Ага,— озвався Страйк, відчиняючи вікно, щоб підкурити цигарку.— Анна не знає, що я отримав цей шанс, тож і не має особливих надій, а от бідолаха Такер...
Цілковита секретність допиту, яка включала підписання угоди про нерозголошення, щоб гарантувати, що Страйк ніколи не розповість про це пресі, стала першою умовою офіційних органів.
— Він дуже хоче, щоб це зробив ти,— сказала Робін.— Я про Такера. Він каже, що у Кріда роздуте еґо, тож він захоче познайомитися з тобою. І психіатри мають погодитися, правда ж, чи від них це не залежить? Браян Такер каже, Крід завжди вважав себе великим цабе, що заслуговує бути на одному щаблі зі знаменитими й успішними людьми.
— У повноваження психіатрів не входить вирішувати, зможу я щось витягнути з нього чи ні,— мовив Страйк.— Гадаю, вони більше переймаються, чи не надто він збуриться після мого візиту. У Бродмурі тримають не за те, що ти трохи ексцентричний.
Страйк надовго замовк, дивлячись у вікно, і Робін також мовчала, бо не хотіла переривати його міркування. Коли нарешті Страйк знову заговорив, то буденним тоном окреслив плани на Скегнесс.
— Я почитав про цей готель в інтернеті. Називається «Аллардис»: це дівоче прізвище його дружини. Ми не підемо прямцем туди, бо якщо його там не виявиться, а дружина щось занюхає, то може йому подзвонити й попередити, щоб не вертався, отож ми припаркуємося, знайдемо місце, звідки добре видно будівлю, й подзвонимо йому. Якщо він на місці, одразу зайдемо всередину, щоб він не встиг утекти,— або ж перехопимо його на виході, що цілком вірогідно. А якщо його не буде, просто почекаємо.
— І довго? — запитала Робін.
— Я б сказав — «скільки треба»,— мовив Страйк,— але нам за це не платять, а в понеділок я маю повернутися в місто.
— Я можу затриматися,— запропонувала Робін.
— Не варто,— озвався Страйк.
— Вибач,— зронила Робін, одразу пожалкувавши про свою пропозицію і злякавшись, що Страйк вирішить: вона просто хоче провести ще одні вихідні на курорті й у гарному готелі.— Знаю, нам бракує працівників...
— Не через це. Це ти помітила, що жінки навколо Стіва Датвейта вмирають і зникають. Може, йому просто не щастить, але з іншого боку... три різні прізвища — забагато для чоловіка, якому нема чого приховувати. Цю справу я беру на себе.
У маленьке прибережне містечко вони прибули об одинадцятій і залишили «лендровер» на стоянці під червоними стінами «Скегнесського боулінгу» — велетенського боулінг-клубу на набережній. Вийшовши з машини, Страйк відчув запах моря й інстинктивно розвернувся в тому напрямку, але з того місця, де він стояв, океан залишався невидимим. Натомість перед очима постав штучний канал з каламутно-зеленою водою, яким пливли у шлюпці розсміяна жінка і її бойфренд. Грюкнули водійські дверцята, і Страйк озирнувся на Робін, яка досі була в сонячних окулярах, проте зав’язувала на шиї шалик.
— Я ж тобі пояснювала,— сказала вона до заінтригованого Страйка, якому день здавався неймовірно спекотним. Не вперше здивувавшись, що це за проблема з жінками, які вічно відчувають неіснуючий холод, Страйк закурив цигарку, дочекався біля «лендровера», поки Робін купить паркувальний талон, а потім рушив разом з нею до Гранд-Параду — широкої вулиці, яку можна було назвати набережною.
— «Савой»,— пирхнув Страйк, читаючи назви великих готелів, з верхніх вікон яких, понад сумнів, видно було море.— «Кворн». «Четсворт».
— Не глузуй,— сказала Робін.— У дитинстві я обожнювала їздити в Скегнесс.
— «Аллардис» має бути отам,— мовив Страйк, указуючи на широку Скарбро-авеню, коли вони переходили дорогу.— Так, це він — ота будівля з синім тентом.
Вони зупинилися на розі, біля велетенського псевдотюдорівського готелю, де були ще м’ясний ресторан і кав’ярня. Любителі раненько випити пива чи кави сиділи надворі за столиками, насолоджуючись сонечком.
— Чудове місце для спостереження,— сказав Страйк, указавши на один зі столиків на тротуарі.— Я б залюбки випив чашку чаю.
— Окей, я замовлю,— зронила Робін.— І мені все одно треба в туалет. Сам йому зателефонуєш — чи краще це зробити мені?
— Я сам,— озвався Страйк, уже опускаючись на стілець і дістаючи мобільний.
Коли Робін зникла в барі, Страйк запалив цигарку, а потім, не відриваючи очей від входу в готель, набрав номер «Аллардису». Той стояв у ряду вісьмох високих червоних будівель, частину з яких перетворили на невеличкі пансіони зі схожими зубчастими поліхлорвініловими тентами над входом. Майже в усіх вікнах висів білосніжний тюль.
— «Аллардис», доброго ранку,— озвалася в телефоні шотландка сухим, майже роздратованим тоном.
— Стів є? — запитав Страйк, вдаючи недбалість і впевненість.
— Це ти, Баррі, дорогенький?
— Ага,— зронив Страйк.
— Він уже в дорозі,— сказала вона.— Вибач, було небагато. Але зроби мені ласку, Баррі, не надто його затримуй, бо нам тут треба перестелити чотири ліжка, а ще він повинен привезти мені молока.
— Ясно,— мовив Страйк і, не бажаючи зайвим складом виказати, що він не Баррі, відключився.
— Він там? — запитала Робін нетерпляче, опускаючись на стілець навпроти Страйка. Вона помила в туалеті руки, і вони досі були вологі, бо вона страшенно квапилася знову приєднатися до Страйка.
— Ні,— відповів Страйк, струшуючи попіл у маленьке рожеве металеве відерце, яке стояло на столі замість попільнички.— Він щось доставляє хлопцю тут неподалік і скоро повернеться, тільки ще молока купить.
— О,— тихо зронила Робін, озираючись через плече на тент королівського синього кольору, де кучерявими білими літерами писалася назва «Аллардис».
Бармен виніс два металеві чайнички й порцелянові чашки, і детективи почали мовчки пити чай: Страйк не відривав пильного ока від «Аллардису», а Робін — від Гранд-Параду. Море від очей затуляла широка різнокольорова вивіска на вході до Скегнесського пірсу, де, серед інших принад, рекламувався заклад з оптимістичною назвою «Голлівуд. Бар і їдальня». Гранд-Парадом туди-сюди їздили старші люди на інвалідних електроскутерах. Гуляли родини з морозивом у руках. Тротуарами чалапали за господарями мальтійські болонки з чубатими хвостами, товстенькі мопси й засапані чихуахуа.