Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 151)
— Бамборо? — повторила Донна, і зморшка, яка прорізала чоло, поглибилася.— Але це... це було в новинах...
— Брали свідчення в усіх пацієнтів, які ходили до неї на прийом перед її зникненням,— швидко мовив Датвейт.— Це була рутинна перевірка! На мене вони нічого не мали.
— Ти, мабуть, гадаєш, що я в біса вчора народилася,— сказала Донна.— Вони,— вказала вона на Страйка й Робін,— вистежили тебе не заради рутинної перевірки, правда? І ти поміняв прізвище не через рутинну перевірку! Ти спав з нею, так?
— Ні, я зроду з нею не спав! — уперше перелякався Датвейт.
— Містере Датвейт,— почав Страйк.
— Даймонд! — виправив його Датвейт не так сердито, як у відчаї.
Датвейт усім виглядом показував, що волів би відмовитися, але, мить повагавшись, узяв аркуші й заходився читати. Протокол був довгий: ішлося про самогубство Джоанни Гаммонд, його колишньої заміжньої коханки, яку бив чоловік, і про тривогу і депресію, які змусили Датвейта так часто відвідувати клініку Святого Івана; він запевняв, що відчував до Марго Бамборо не більш як удячність за медичну допомогу, і заперечував, що приносив чи надсилав їй подарунки, а ще надав слабеньке алібі на час її зникнення.
— Ні, більше мені нема чого додати,— нарешті промовив Датвейт, віддаючи аркуші назад Страйкові.
— Це ніяк не пов’язано... це було сорок років тому, це в минулому,— мовив Датвейт.
— Твоє справжнє прізвище Датвейт, а я про це дізналася п’ять хвилин тому!
— Гаразд, читай, уперед,— кинув Датвейт з непереконливою бравадою, і Страйк передав протокол Донні.
Читала вона заледве хвилину — й одразу вибухнула:
— Ти спав із заміжньою жінкою — і вона наклала на себе руки?!
— То чому вона так учинила? Чому?
— Її чоловік був покидьок.
— Це мій чоловік покидьок. А я не вкорочую собі віку!
— Заради Бога, Донно...
— Що трапилося?!
— Нічого! — вигукнув Датвейт.— Ми проводили разом час — кілька хлопців з роботи з дружинами, й одного вечора я був з іншими приятелями й випадково зустрів Джоанну, яка була з якимись подружками, і... якась сучка переказала її чоловікові, що ми разом вийшли з пабу, і...
— А потім зникла лікарка, і до тебе прийшла поліція?
Донна підвелася на ноги, і зіжмакані Датвейтові свідчення затремтіли у неї в руці. Сидячи на бордовому покривалі, Робін пригадала день, коли знайшла діамантову сережку Сари Шедлок у себе в ліжку, і подумала, що трошки — зовсім трошки — розуміє, що відчуває зараз Донна.
— Я знала, що ти — клятий бабій і брехун, але три мертві коханки? Одна — це трагедія,— розлючено мовила Донна, і Страйк подумав, що зараз вони почують епіграму в дусі Оскара Вайлда,— але три?! Наскільки ж це чоловікові може в біса не щастити?
— У мене ніколи нічого не було з тою лікаркою!
— Комусь іншому це розкажи! — заверещала Донна і, звертаючись до Робін, мовила: — Два роки тому я зловила його в гостьовій спальні з однією з моїх найкращих подруг...
— Заради Бога, Донно! — заскиглив Датвейт.
— ...а півроку тому...
— Донно...
— ...я дізналася, що він крутить з однією з наших постійних пожилиць... а тепер...— почала Донна наступати на Датвейта, стискаючи його свідчення в кулаці.— Ти, мерзенний покидьку, що трапилося з усіма цими жінками?!
— Та я не причетний до їхньої смерті, чорт забирай! — сказав Датвейт, силкуючись видавити смішок, неначе не вірить власним вухам, проте вигляд він мав нажаханий.— Донно, припини... ти мене маєш за якогось убивцю?
— Ти чекаєш, що я повірю...
На подив Страйка, Робін зненацька підскочила на ноги. Схопивши Донну за плечі, вона всадовила її назад на стілець.
— Опустіть голову,— казала Робін,— опустіть голову.
Коли Робін заходилася розв’язувати фартух, туго зав’язаний у Донни на поясі, Страйк побачив, що Доннине чоло (єдине, що йому було видно, бо вона заховала обличчя в долонях) побіліло, як тюль позаду неї.
— Донно? — слабко зронив Датвейт, але його дружина прошепотіла:
— Тримайся від мене подалі, покидьку.
— Дихайте,— говорила Робін, присівши біля Донниного стільця.— Принеси їй води,— попросила вона Страйка, який одразу підвівся, зайшов у крихітну ванну й побачив на тримачі над раковиною пластянку для зубних щіток.
Майже такий самий блідий, як і дружина, Датвейт спостерігав, як Робін умовляє Донну попити.
— Посидьте,— мовила Робін до хазяйки готелю, поклавши руку їй на плече.— Не підводьтеся.
— Він якось причетний до їхньої смерті? — прошепотіла Донна, скоса дивлячись на Робін розширеними від приголомшення зіницями.
— Саме це ми і намагаємося з’ясувати,— у відповідь пробурмотіла Робін.
Обернувшись, вона значуще подивилася на Страйка, який мовчки погодився, що для Донни в її стані найкращі ліки — видобути інформацію з Датвейта.
— Маємо ряд питань, які ми хотіли б вам поставити,— сказав до нього Страйк.— Певна річ, ви не зобов’язані відповідати, але запевняю вас: буде краще для всіх, і для вас зокрема, якщо ви співпрацюватимете.
— Які питання? — зронив Датвейт, досі підпираючи двері. І раптом з нього полилися слова: — Я ніколи нікого не кривдив, ніколи, я не схильний до насильства. Донна вам підтвердить. Я її і пальцем не торкався, навіть у гніві, я не такий.
Але Страйк просто продовжував дивитися на нього, тож Датвейт мовив з мольбою:
— Слухайте, я ж сказав вам: з Джоанною... це була одна-єдина ніч.
— Не тільки замолоду, а й у старості,— прошепотіла Донна,— і всі ті кляті роки, що їх розділяють...
— Де ви були,— спитав Страйк у Датвейта,— коли Джоанна наклала на себе руки?
— У Бренті,— відповів Датвейт.— За багато миль звідти! І мав свідків, які це підтвердили. Ми працювали парами, торгували кожен на своєму боці вулиці, і я був з типом на ім’я Пенніс,— Датвейт знову спробував засміятися. Ніхто не всміхнувся.— Пенніс, можете уявити, яке горе... ну, він був зі мною цілий день... Повернулися в контору пізно ввечері, а там купа хлопців, і вони кажуть: Гаммондові тільки-но повідомили, що його дружина вкоротила собі віку... Жах,— сказав блідий і пітний Датвейт,— але окрім однієї ночі, проведеної з нею, я більше тут ніяким боком. Проте її чоловік... ну, легше ж було звинуватити мене, правда ж, ніж подумати про власну бісову поведінку? Приходжу я додому за кілька днів по тому, а він уже підстерігає мене. Чатує. Потовк мене на квасне яблуко.
— Так тобі й треба! — напівсхлипнула Донна.
— І ваша сусідка Дженіс, медсестра, подбала про...
— І зразу переметнувся до сусідки, так, Стіве? — невесело розсміялася Донна.— Медсестричка тобі рани обмила?
— Все було не так! — несподівано гаряче вигукнув Датвейт.
— Це в нього трюк такий,— мовила бліда Донна до Робін, яка досі стояла навколішках біля її стільця.— Завжди має напоготові слізливу історію. Сама на це купилася. Бідося з розбитим серцем, у якого потонула кохана... ох Боже мій,— прошепотіла Донна, хитаючи головою.— А вона була вже третя.
З істеричним смішком вона додала:
— Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!
— Заради Бога, Донно! — знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту — Страйк буквально відчував запах його страху.— Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!
— Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...
— Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! — відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.— Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.
— За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,— мовив Страйк.
— Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло — Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...
— Ой, який сердега,— пробурмотіла Донна.— Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?
— Донно, припини,— благально промовив Датвейт,— я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!