Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 146)

— Ні.

У твердому запереченні Робін упізнала Кім.

— Ні, вибачте,— сказала писхологиня.— Ми домовилися про один рік.

— Власне, є ще два тижні,— почав Страйк,— і якщо...

— У вас справді є підстави вірити, що ви знайдете Стіва Датвейта за два тижні?

Почервонілі очі Страйка зустрілися з повними сліз очами Робін. — Ні,— визнав він.

— Як я написала в листі, ми їдемо у відпустку,— сказала Кім.— Поки не знайдене тіло Марго, завжди буде ще один кут зору, ще одна людина, яка щось знає, і як я казала на початку, ми не маємо стільки грошей і, правду кажучи, стільки душевних сил, щоб це тягнулося вічно. Думаю, буде краще... ясніше... якщо ми приймемо ваші результати за найкращий фінал і подякуємо за зусилля, яких ви, понад сумнів, доклали. Це була корисна ініціатива, навіть якщо і... власне, завдяки вашому візиту стосунки Анни й Роя значно покращилися. Йому буде приємно почути, що прибиральниця визнала: він не міг того дня ходити.

— Що ж, чудово,— сказав Страйк.— Мені тільки прикро...

— Я знала,— промовила Анна, і її голос тремтів,— що це буде... майже неможливо. Але принаймні я спробувала.

Коли Анна закінчила дзвінок, у кімнаті запанувало мовчання. Нарешті Страйк мовив:

— Я в туалет.

Він підвівся і вийшов.

Робін теж підвелася і почала збирати ксерокопії з матеріалів поліції. Важко було повірити, що це кінець. Склавши папери в охайний стос, вона сіла й почала знову перебирати їх, сподіваючись побачити щось — будь-що! — що вони могли проґавити.

Зі свідчень Глорії Лосонові:

Невисока, чорнява, міцної статури жінка, схожа на циганку. Не старша, ніж двадцять років. Зайшла сама і сказала, що їй дуже боляче. Назвалася Тео. Прізвища я не розчула й не просила повторити, бо було видно, що їй потрібна невідкладна допомога. Вона трималася за живіт. Я попросила її почекати й пішла спитати, чи доктор Бреннер її прийме, бо в доктора Бамборо були пацієнти.

Зі свідчень Рубі Елліот Талботові:

Я побачила їх біля таксофону, дві жінки, ніби боролися між собою. Висока, у плащі, висіла на меншій, на якій був пластиковий каптур від дощу. Наче то були жінки, але облич я не бачила. Мені здалося, що одна намагається змусити другу йти швидше.

Зі свідчень Дженіс Бітті Лосонові:

Я спілкувалася з містером Датвейтом після того, як його побили, але не можу сказати, що ми дружили. Він розповів мені, що дуже засмутився, коли його подруга вкоротила собі віку. Розповів, що страждає від мігреней. Я вирішила, що то тиск. Я знаю, що він був на вихованні, але імен своїх прийомних матерів він мені не казав. Він ніколи не говорив зі мною про доктора Бамборо, тільки казав, що звернувся до неї щодо мігреней. Він мені не казав, що збирається виїхати з Персиваль-Гаузу. Я не знаю, куди він поїхав.

Зі свідчень Айрін Гіксон Лосонові:

Доданий чек доводить, що того дня я була на Оксфорд-стріт. Мені дуже прикро, що я одразу не сказала, де була, але мені було дуже соромно визнати, що я збрехала заради вихідного.

До свідчень додавалася ксерокопія чека Айрін: «Маркс&-Спенсер», три позиції на загальну суму 4 фунти 73 пенси.

Зі свідчень Джозефа Бреннера Талботові:

Я вийшов з клініки в звичайний час, пообіцявши сестрі, що буду вдома на вечерю. Доктор Бамборо люб’язно погодилася прийняти невідкладну пацієнтку, оскільки пізніше мала зустрітися неподалік з подругою. Я не знав, що в доктора Бамборо були якісь негаразди в особистому житті. Наші стосунки були винятково професійні. Не знаю ні про кого, хто міг би зичити їй зла. Пригадую, що один з пацієнтів надіслав їй маленьку коробку цукерок, але не мозку впевнено сказати, що то був Стівен Датвейт. Я не знаю містера Датвейта. Пам’ятаю, що доктор Бамборо була не рада, коли Дороті передала їй цукерки, і попросила Глорію, реєстраторку, викинути їх у смітник, але потім сама дістала звідти коробку. Вона страшенно любила солодке.

Страйк зайшов до офісу й кинув на стіл перед Робін п’ятифунтову банкноту.

— Це ще до чого?

— Ми заклалися,— нагадав Страйк,— на те, чи вони подовжать контракт, якщо ми знайдемо цікаві зачіпки. Я казав, що так. Ти — що ні.

— Я цього не візьму,— мовила Робін, не торкаючись грошей.— Ми ще маємо два тижні.

— Вони щойно...

— Вони заплатили за два місяці. Я не зупинюся.

— Я що — незрозуміло сказав? — насупився Страйк, дивлячись на неї згори вниз.— Ми облишили Риччі.

— Я знаю,— сказала Робін.

Вона знову глянула на годинник.

— Я за годину маю змінити Енді. Час іти.

Коли Робін пішла, Страйк склав ксерокопії поліційних матеріалів у коробки, які так і стояли під столом, а тоді вийшов у приймальню, де сиділа Пат з вічною електронною цигаркою у зубах.

— Ми втратили двох клієнтів,— сказав їй Страйк.— Хто наступний у переліку очікування?

— Отой футболіст,— відповіла Пат і розгорнула на моніторі зашифрований файл із зірковим іменем.— А якщо хочете замінити обох, то от ще є світська пані з чихуахуа.

Страйк завагався.

— Поки що візьмемо тільки футболіста. Можете подзвонити його асистентам і сказати, що я готовий вислухати деталі справи завтра в будь-який час?

— Завтра субота,— зауважила Пат.

— Знаю,— відповів Страйк.— Я працюю по вихідних і не думаю, що він захоче тут світитися. Скажіть, що я з радістю приїду до нього.

Страйк повернувся до кабінету й відчинив вікно, впускаючи надвечірнє повітря, насичене вихлопом машин і характерним запахом Лондона: нагрітої цегли, сажі й — сьогодні — ледь помітної нотки листя і трави. Хотілося курити, але Страйк утримався з поваги до Пат, яку просив не курити в офісі. Останнім часом усі клієнти виявлялися некурцями, а агенція, де смердить, ніби в попільниці, справляє кепське враження. Зіпершись на підвіконня, він дивився, як люди ходять туди-сюди по Денмарк-стріт, прямуючи в крамниці й паби, і неуважно слухав розмову Пат з асистентом гравця прем’єр-ліги, але насправді думав про Марго Бамборо.

Він від початку знав, що шанси дізнатися, куди вона зникла, дуже малі,— але на що пішло п’ятдесят тижнів? Він згадав, як їздив до Джоан у Корнволл, як брав інших клієнтів. Чи могли б вони дізнатися, що сталося з Марго Бамборо, якби нічого з цього не заважало пошукам? Спокуса перекласти провину на розпорошення уваги була велика, але Страйк вирішив, що підсумок був би такий самий. Мабуть, Лука Риччі — то і є відповідь, яку вони не готові прийняти. З усіх боків імовірний варіант: професійне вбивство, скоєне з незбагненних міркувань кримінального світу; Марго торкнулася якогось секрету чи влізла в бандитські справи. «Відчепися від моєї дівчинки...» Якраз у стилі Марго було б порадити стриптизерці, повії, порноактрисі чи наркоманці почати нове життя, дати свідчення проти чоловіків, що мучили її...

— Завтра об одинадцятій,— прошерехтіла Пат з-за спини Страйка.— У нього. Я вам лишила адресу на столі.

— Дуже дякую,— сказав Страйк, розвернувся і побачив, що вона вже в плащі. П’ята година. Пат здивувалася, коли він подякував, але відколи Робін накричала на нього за грубе поводження з Пат, Страйк свідомо старався триматися з секретаркою більш ґречно. На мить вона завагалася, гризучи жовтими зубами електронну цигарку, а тоді прибрала її і мовила:

— Мені Робін розповіла, що зробив Моррис. Що він їй надіслав.

— Так,— кивнув Страйк.— Паскудник слизький.

— Так,— сказала Пат. Вона уважно дивилася на нього, ніби помітила речі, яких не чекала побачити.— Жах, та й годі. А мені він завжди був схожий,— раптом додала вона,— на молодого Мела Ґібсона.

— Правда? — спитав Страйк.

— Зовнішність — така дивна штука,— зауважила вона.— Судимо за нею.

— Мабуть,— погодився Страйк.

— А ви — мій викапаний перший чоловік,— повідомила йому Пат.

— Що, правда? — сторопів Страйк.

— Точно він. Ну... я пішла. Гарних вихідних.

— І вам,— мовив Страйк.

Він дочекався, поки стихнуть її кроки на металевих сходах, а далі дістав цигарки, закурив і пішов до кабінету, до відчиненого вікна. Тут він витягнув з шухляди стару попільничку, а з шафки — шкіряний нотатник Талбота, сів на свій стілець і ще раз погортав нотатки, спинившись на останній сторінці.

Страйк ніколи не вчитувався в останні записи Талбота. Поки він туди дістався, йому вже урвався терпець, а ще то була чи не найбільш плутана й незв’язна частина його записів. Сьогодні Страйк мав меланхолійну причину зазирнути в кінець Талботових записів: Страйк теж дійшов до кінця справи. Тож він роздивився малюнок демониці, яку Талбот буцімто встиг викликати, перш ніж його забрала «швидка»: дух Марго Бамборо повернувся з якихось астральних обріїв у подобі Бабалон, матері мерзот.

Уже не треба квапитися зрозуміти це. Страйк розслабив розум, як розфокусовують зір, щоб роздивитися тривимірний образ, схований у пласкому візерунку. Його очі блукали фразами і фрагментами, які Талбот так-сяк запам’ятав з писань Кроулі й карт таро.

Роздивляючись демоницю з важкими персами, на животі якої Талбот пізніше намалював християнський хрест, Страйк пригадав, як кілька місяців тому в палаці Гемптон-Корт Робін говорила про принадність міфу й символу, про ідею колективної підсвідомості, де ховаються архетипи. Ця демониця і ці безладні фрази, які Талботові в психозі здавалися доречними, виринули з підсвідомості полісмена: спрощенням, сплощенням буде приписувати Кроулі й Леві те, що породив власний розум Талбота. Саме це він витворив у останньому пароксизмі божевілля, в останній спробі дати відповідь. «Сім покривал, сім голів, сім струмків. Хіть і зілля дивні. Сім округ її шиї. Отруйна пітьма ЧОРНОЇ МІСЯЦІВНИ. Кров і гріх. Вона осідлала змієлева...»