Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 145)
«І що, за сорок років почерк не змінюється?» — спитав Страйк.
«Не завжди,— відповіла графологиня.— Як правило, зміни бувають. Як правило, з віком у людей псується почерк через фізіологічні фактори. Також на почерк впливає настрій. Мої розвідки показують, що в тих, хто пише нечасто, почерк міняється менше в порівнянні з тими, хто пише багато. Ті, хто пише мало, зберігають стиль, який засвоїли в юному віці, Незрідка у школі. У випадку цих двох зразків я бачу деякі чіткі елементи, які майже напевно збереглися зі шкільних років».
«Думаю, можна впевнено сказати, що цей персонаж по роботі не дуже багато пише»,— сказав Страйк.
Шпеник розповів, що останній термін Лука отримав за організацію замаху на вбивство з застосуванням холодної зброї. Жертву вдарили ножем у яйця. Чоловік дивом вижив.
«...але дітей уже не матиме, сердега,— поінформував Страйка Шпеник два дні тому.— Як встане — так болить, мов ріжуть. І нашо те життя? Я чув, шо йому праве яйце ножем навпіл чикнули — і не дивно, вони ж його тримали...»
«Не треба подробиць»,— попросив Страйк, який відчув, як дискомфорт піднімається вгору від його власних геніталій.
Страйк подзвонив Шпенику з надуманого приводу, а сам просто хотів дізнатися, чи не дійшли до давнього приятеля чутки, ніби Лука Риччі шукає жінку-детектива, яка прийшла до його батька в дім опіки. Шпеник ні про що таке не сказав, тож Страйк виснував, що ніяких чуток не ходить.
Це було полегшення, але нітрохи не диво. Заспокоївшись, Страйк був змушений визнати, що не сумнівався — Робін не впіймають. Усе, що він знав про Луку Риччі, вказувало на те, що той у житті не випустив би її з притулку неушкодженою, якби думав, що вона прийшла туди збирати дані про його рідних. Люди, чиї найтемніші поривання стримує совість, диктат закону, соціальні норми чи здоровий глузд, часто не вірять, що хтось може виявитися настільки необачним, аж вирішить напасти на Робін у будинку для літніх чи вивести її звідти, погрожуючи ножем. Вони скажуть: «Та він такого не зробить серед білого дня. Не наважиться, там же всюди свідки!» Але грізна репутація Луки базувалася на його здатності до найзухвалішого насильства, без огляду на те, де він і хто його бачить. Він діяв з вірою у свою безкарність — і небезпідставно. На кожен термін у в’язниці припадали численні випадки, коли він уникав правосуддя, залякавши свідків чи змусивши іншого взяти провину на себе.
Робін повернулася до кабінету з кам’яним обличчям і двома горнятами чаю в руках. Вона зачинила двері ногою, а тоді поставила горня з темнішим чаєм перед Страйком.
— Дякую,— пробурмотів Страйк.
— Будь ласка,— неохоче відповіла вона, глянула на годинник і сіла. Мали двадцять хвилин до розмови з Анною і Кім.
— Ми не можемо,— сказав Страйк,— сказати Анні, що, на нашу думку, анонімки писав Лука Риччі.
Робін просто глянула на нього.
— Не можна, щоб дві звичайні порядні жінки ходили й розповідали, що Риччі погрожував Марго і, можливо, вбив її,— пояснив Страйк.— Цим ми наразимо їх на небезпеку... і себе теж.
— А ми можемо бодай показати ці зразки графологу?
— Я вже показав,— відповів Страйк і розповів те, що почув від фахівця.
— Але чому ти мовчав...
— Бо збіса розсердився,— відповів Страйк і пригубив чай. Чай був саме такий, як він любив,— міцний, солодкий, кольору креозоту.— Робін, правда в тому, що навіть коли ми віднесемо фото й записку до поліції, то незалежно від результату, ти намалюєш у себе на спині величезну мішень. Риччі почне шукати, хто міг сфотографувати його почерк у журналі відвідувань. І незабаром вийде на нас.
— Він мав двадцять два роки, коли зникла Марго,— тихо сказала Робін.— Досить дорослий і сильний, щоб викрасти жінку. Він мав знайомих, які б допомогли позбутися тіла. Бетті Фуллер вважає, що вбивця — той, хто написав анонімки, і вона досі боїться сказати, хто це. Тут може йтися і про батька, і про сина.
— Визнаю це все,— погодився Страйк,— але треба подивитися правді у вічі. У нас немає ресурсів, щоб протистояти організованій злочинності. Досить того, що ти так необачно пішла до будинку для літніх...
— А можна пояснити, чому
Страйк на мить зависнув.
— Бо в мене менше досвіду? — спитала Робін.— Бо ти думаєш, що я напартачу, запанікую? Бо я не вмію імпровізувати?
— Я нічого такого не думаю,— визнав Страйк, хоч і через силу.
— Тоді чого...
— Бо мої шанси пережити Луку Риччі з бейсбольною битою вищі, ніж твої, зрозуміло?
— Але Лука не кидається на людей з бейсбольними битами,— заперечила Робін.— Він використовує ножі, електроди й кислоту, і я не бачу, щоб ти був до них менш вразливий, ніж я. Правда в тому, що ти сам радо ризикуєш, а мені не даєш. Не знаю, чи то ти в мене не віриш, чи це таке лицарське обходження, чи перше під машкарою другого...
— Послухай...
— Ні, це ти послухай,— провадила Робін.— Якби тебе там упізнали, за це платила б ціла агенція. Я читала про Риччі, я не дурна. Він мститься рідним, колегам і навіть тваринам ворогів так сам часто, як і ворогам особисто. Подобається це тобі чи ні, але є місця, куди мені проникнути простіше, ніж тобі. Я не така помітна, мені легше замаскуватися, а ще люди довіряють жінкам більше, ніж чоловікам, особливо біля дітей чи літніх людей. Якби я не пішла до дому опіки, ми б нічого цього не знали...
— Краще б не знали,— огризнувся Страйк.— Шпеник мені був сказав кілька місяців тому: «Якщо відповідь — Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання». Те саме повною мірою стосується Луки.
— Ти кривиш душею,— сказала Робін.— Точно. Ти ніколи не обереш незнання.
Вона мала рацію, але Страйк не хотів це визнавати. Власне, серед інших причин, які підживлювали його гнів протягом двох тижнів, було усвідомлення того, що його позиція позбавлена логіки. Якщо сенс добувати інформацію про сім’ю Риччі взагалі був, це треба було зробити, і Робін, як вона довела, пасувала для такого завдання найкраще. Страйк обурювався тим, що вона його не попередила, але чудово розумів, що коли б попередила — він би їй це заборонив через непереборне бажання не наражати Робін на ризик, логічним наслідком якого мало б стати те, що їй узагалі не можна виконувати цю роботу. Страйк вимагав правдивості та прямоти, але розумів, що саме через нелогічність його позиції щодо Робін і фізичного ризику вона приховала свої наміри. Довгий шрам на її руці німо дорікав Страйкові щоразу, як він на нього дивився, хоча Робін сама припустилася помилки, через яку стала жертвою нападу. Страйк надто багато знав про її минуле; їхні стосунки стали надто близькими; він не хотів знову ходити до неї в лікарню. Страйк відчував ту саму неприємну відповідальність, через яку не одружувався, але без жодних приємних компенсацій. Провини Робін у цьому не було, але йому знадобилося два тижні, щоб подивитися фактам в обличчя.
— Гаразд,— нарешті буркнув він.— Я б не обрав незнання.
Він зробив над собою величезне зусилля.
— Ти збіса добре впоралася.
— Дякую,— озвалася Робін, якій стало і приємно, і трохи лячно.
— Але домовмося... будь ласка... що в майбутньому ми будемо такі речі обговорювати. Добре?
— Якби я тебе спитала...
— Так, я міг сказати «ні» і був би неправий, і наступного разу я про це пам’ятатиму, зрозуміло? Але ти мені сама постійно кажеш, що ми партнери, тож я буду вдячний...
— Гаразд,— мовила Робін.— Так. Будемо таке обговорювати. Вибач, що нічого не сказала.
У цю мить Пат постукала в двері та прочинила їх.
— У мене на лінії пані Фіппс і пані Салліван.
— З’єднайте, будь ласка,— сказав Страйк.
Робін почувалася так, ніби прийшла на оголошення невтішного діагнозу, і вирішила, що нехай з Анною і Кім говорить Страйк. Страйк методично розповів парі про всі допити, які агенція провела протягом останніх одинадцятьох з половиною місяців, повідав таємниці, що їх розкрили вони з Робін, і виклав обережні висновки, яких вони дійшли.
Він розповів, що Айрін Гіксон мала короткий роман з колишнім бойфрендом Марго, що обоє про це брехали і що Сатчвелл боявся — Марго розповість поліції про певні обставини смерті його сестри; що прибиральниці Вілми ніколи не було в Брум-Гаузі, а історія про Роя в садку — майже напевно неправда; що листи з погрозами існували, але (погляд на Робін) детективам не вдалося дізнатися, хто їх писав; що Джозеф Бреннер був значно неприємнішим типом, ніж усі уявляли, але причин пов’язувати з ним зникнення Марго немає; що Глорія Конті, остання, хто бачив Марго живою, нині у Франції і відмовляється говорити; і що Стів Датвейт, підозрілий пацієнт Марго, безслідно зник. Урешті-решт Страйк повідомив, що вони дізналися, кому належав фургон, який бачили неподалік Клеркенвелл-Ґріну у вечір зникнення Марго,— і що власник точно не Денніс Крід.
Єдиним звуком, який порушував тишу після того, як Страйк закінчив, було сичання колонки в нього на столі, яке вказувало, що зв’язок не урвався. Робін чекала на відповідь Анни й раптом зрозуміла, що її очі повні сліз. Вона так хотіла дізнатися, що сталося з Марго Бамборо!
— Ну... ми знали, що це буде важко,— нарешті сказала Анна.— Якщо не неможливо.
Робін чула, що Анна теж плаче. Їй краялося серце.
— Мені дуже прикро,— офіційним тоном промовив Страйк.— Дуже прикро, що не маємо для вас кращих новин. Утім, Датвейт справді становить інтерес, і...