Джо Аберкромби – Пів світу (страница 52)

— Треба час, щоб рани зарубцювалися, але гадаю, що все буде добре. На лівій щоці лишиться зірочка, а на правій — стрілка. Мабуть, це якийсь знак. Скірф розтлумачила б його, вона знається на цьому ділі…

Шпичці не потрібна була Скіфр, щоб зазирнути у власне майбутнє.

— Я буду потворною, так?

— Мені траплялися люди і з гіршими каліцтвами, — Ярві показав зсохлу руку й потеліпав їй перед носом оцупком пальця. — Наступного разу намагайся уникнути клинка.

Вона чмихнула.

— Легше сказати, ніж зробити. Ти коли-небудь бився проти сімох?

Ярві викрутив ганчірку над горщиком, від якого йшла пара. Вода ледь-ледь порожевіла.

— Я й одного-то ніколи не міг подужати.

— А я бачила, як ти якось переміг у поєдинку.

Міністр завмер.

— Справді?

— Ще коли ти був королем. Ти тоді бився з Кеймдалем на бойовищі, — він витріщився на неї, чи не вперше заскочений зненацька. — Коли ти програв, то зажадав битися знову і послав замість себе материного Обраного Щита. Гурік кинув Кеймдаля обличчям у пісок від твого імені.

— Б’ються воїни, — пробурмотів Ярві. — Король наказує.

— Міністр теж.

Він узявся чимось мастити їй щоку, і рана запекла.

— Я пригадав тебе. Темноволоса дівчинка, що спостерігала за поєдинком.

— Ти вже тоді був хитромудрим.

— Я мусив бути таким.

— Наша подорож до Першограда виявилася успішнішою, ніж можна було сподіватися.

— Завдяки тобі, — він відмотав смужку бинта. — Ти досягла того, чого не зміг би жоден дипломат, і перетворила Південну Імперію на нашого союзника. Я майже задоволений, що не дав тебе каменувати. А ти отримала винагороду.

Ярві постукав пальцем по ельфійському браслеті, притлумлене сяйво якого просякало крізь тканину рукава.

— Я віддала б його, якби зуміла розстібнути.

— Скіфр каже, що його не можна зняти. Тож носи браслет із гордістю. Ти заслужила на нього. І не тільки на нього. Нехай я більше й не син своєї матері, але в мені й далі тече її кров. Я пам’ятаю свої борги, Шпичко. Так само як і ти пам’ятаєш свої.

— Останніми днями я мала багато часу на те, щоб понишпорити в пам’яті. І я пригадала собі Тровенландію.

— Ще один союз, на який ніхто не сподівався.

— Тобі на них щастить. Я міркувала про того чоловіка, що отруїв воду.

— Того, якого ти вбила?

Шпичка пильно глянула в його блідо-блакитні очі.

— То була твоя людина?

Обличчя отця Ярві не виявило ні подиву, ні підтвердження чи заперечення. Він спокійно бинтував їй голову так, наче Шпичка нічого й не казала.

— Знаючи запальну вдачу короля Фінна, — мовила вона далі, — хтось хитромудрий, кому вкрай потрібні союзники, міг підлаштувати таке.

Ярві обережно закріпив шпилькою кінець перев’язки.

— А якась необачна дівчина, справжня шпичка в дупі у всього світу, могла б устряти в цей план, ні про що не здогадуючись.

— Таке могло б статися.

— У тебе й самої є трохи мудрості, — отець Ярві сховав бинти й ніж до своєї торбини. — Але тобі слід знати, що хитромудрий чоловік ніколи не розкриває своїх задумів. Навіть друзям, — він поплескав її по плечу й підвівся. — «Бережи брехню так ретельно, як зерно взимку», — казала моя колишня наставниця. А тепер відпочивай.

— Отче Ярві!

Він обернувся на порозі, чорний силует на тлі яскравого прямокутника дверного отвору.

— Якби я не вбила того чоловіка… хто мав випити отруєну воду?

Ярві не відповів одразу, а виразу його обличчя Шпичка не могла роздивитися через те, що міністр стояв проти світла.

— Деяких запитань, Шпичко, краще не ставити, — урешті відказав він. — І вже напевне краще на них не відповідати.

— Рульф збирає команду, — Бранд водив носаком чобота перед собою, мовби розгрібаючи якийсь невидимий порох. — Є кілька новачків, але переважно всі ті самі обличчя. Колл каже, що не може дочекатися, коли вже почне різьбити другий бік щогли. Досдувой має намір проповідувати слово Єдиного Божества на півночі. Фрор теж пливе з нами.

Шпичка торкнулася пальцем перев’язки.

— Мабуть, тепер мене діставатимуть запитаннями, звідки в мене шрами.

— Геройські відзнаки, — мовив Бранд, чухаючи власні шрами, що зміїлися вздовж зап’ястків. — Пам’ятки про славетне діяння.

— До того ж зовнішність ніколи не була моєю сильною стороною, еге ж?

Запала ніякова мовчанка.

— Отець Ярві каже, ти вбив дуку Мікедаса.

Бранд скривився, наче то був аж ніяк не приємний для нього спогад.

— Його вбила земля. Я лише познайомив їх одне з одним.

— Не схоже, щоб ти цим пишався.

— Ні. Я не певен, що Мати Війна торкнулася мене так само, як тебе. У мене немає твоєї…

— Люті?

— Я збирався сказати «відваги». Люті у мене вдосталь. Аж забагато.

— Отець Ярві каже, ти приніс мене на руках. Він каже, ти врятував мені життя.

— Кожен товариш по веслу вчинив би так.

— Усе одно дякую.

Він тупив очі в підлогу, кусав губу, доки нарешті не звів погляд.

— Пробач мені. За все, що зробив. За… — він знову дивився на неї з безпорадним виразом, але Шпичці захотілося не розрадити його, а вдарити. — Пробач мені.

— Це не твоя провина, — процідила вона крізь зуби. — Просто так сталося.

— Я хотів би, щоб сталося інакше.

— Я теж, — вона була надто втомлена, надто зболена тілом і душею, щоб підшукувати м’якші слова. — Але не можна примусити себе полюбити того, хто тобі не подобається, чи не так?

— Мабуть, ні, — відказав він покірним голоском, від чого їй ще більше закортіло його вдарити. — Але ми з тобою багато пройшли разом. Я сподівався, ми могли би бути хоча б друзями.

Вона зумисне зробила голос холодним. Холодним й гострим, як оголений клинок. Або так, або вона заплакала б — а цього Шпичка допустити не могла.

— Не думаю, що це спрацює для мене, Бранде. Я не бачу, як усе могло б знову стати таким, як було.

Його рот скривився так, наче це він шкодував, наче це йому було боляче. Найпевніше, просто почував провину. Шпичка сподівалася, що він страждає. Страждає бодай уполовину так, як вона.