Джо Аберкромби – Пів світу (страница 51)

— Бранд також долучився, як мені розповіли.

— Брандові я вже подякувала. А тобі ще ні, — Віаліна глибоко вдихнула. — Я розірвала союз із Верховним королем і надіслала птахів до праматері Вексен. Я повідомила їй, що незважаючи на те, яким богам ми молимося, вороги Ґеттландії — це мої вороги, її друзі — це мої друзі.

Шпичка вражено кліпнула.

— Це щедра подяка.

— Тепер я можу собі це дозволити. Дядько правив імперією всередині імперії, але без нього вона розпалася, наче арка без замкóвого каменя[4]. Я дослухалася до твоєї поради. Бити швидко і без жалю. Мою раду і мою варту очищено від зрадників, — у її очах з’явилася жорсткість, і Шпичка зраділа, що не належить до Віаліниних ворогів. — Кілька втекли з міста, але ми їх спіймаємо.

— Ви будете великою імператрицею, — хрипко сказала Шпичка.

— Дядько навчив мене принаймні однієї речі: велич імператриці залежить від тих, хто її оточує.

— У вас є Сумаель, і ви…

Віаліна стиснула їй плече й поглянула на Шпичку своїм щирим проникливим поглядом.

— Ти не хотіла б лишитися?

— Лишитися?

— Моєю охоронницею, наприклад. У вас, на Півночі, королеви мають охоронців, чи не так? Як ви їх називаєте?

— Обрані Щити, — прошепотіла Шпичка.

— Так, твій батько був ним. Ти довела, що якнайкраще надаєшся до цієї роботи.

Обраний Щит. Імператриці Півдня. Вона стояла б опліч жінки, яка володарює над половиною світу. Шпичка намацала мішечок на шиї, торкнулася крізь тканину старих кісточок і уявила собі, як пишався б її батько. Яких пісень співали би про неї в задимлених корчмах, чи в тісних оселях, чи у великій Залі Богів у Торлбю?

Разом із цією думкою на Шпичку наринула така хвиля туги за домом, що вона мало не захлинулася.

— Я мушу повернутися. Я скучила за сірими скелями. Я скучила за сірим морем. Я скучила за холодом, — вона відчула, як на очі накочуються сльози, і закліпала, щоб їх стримати. — Я скучила за матір’ю. І я дала клятву.

— Не всі клятви варті того, щоб їх дотримувати.

— Клятву тримаєш не заради клятви, а заради себе, — то були батькові слова, які він стиха промовив давним-давно біля вогнища. — Шкода, що я не можу розірватися навпіл.

Віаліна прицмокнула крізь зуби.

— Половина охоронниці мені ні до чого. Але я здогадувалася, яка буде твоя відповідь. Таку, як ти, Шпичко Бату, не втримати навіть на золотому ланцюзі. Можливо, колись ти повернешся сюди з власної волі. А поки що в мене для тебе є подарунок. Мені спав на думку тільки один, яким я змогла б належно винагородити тебе за твою послугу.

Вона дістала якусь річ, і обличчя її освітилося блідим сяйвом, а в очах спалахнули іскри. Шпичці забило дух. Віаліна простягала їй ельфійський браслет, якого Скіфр добула з руїн Строкома, куди з часів Божого Розламу не ступала нога жодного чоловіка. Дарунок, який подолав на «Південному вітрі» довгу дорогу річками Дивною і Денною. Дарунок, надто коштовний навіть для імператриці.

— Для мене?! — Шпичка завовтузилася в ліжку, силкуючись відсунутися від браслета. — Ні! Ні, ні, ні!

— Він належить мені, і я маю право дарувати його кому захочу. Ти заслужила на нього, і я нічого не чекаю навзамін.

— Я не можу його прийняти…

— Імператриці Півдня не відмовляють, — у Віаліниному голосі з’явилися залізні нотки, вона випнула підборіддя і скинула на Шпичку суворим, владним поглядом, якому годі було суперечити. — На яку руку?

Шпичка безмовно простягнула лівицю. Віаліна наділа на неї ельфійський браслет і застібнула його з гучним беззаперечним клацанням. Сяйво з округлого віконця стало яскравішим, змінило колір на біло-блакитний. Бездоганно огранений метал блищав, як самоцвіт, а під склом поволі рухалися кола в колах. Шпичка дивилася на браслет із сумішшю страху і святобливого захвату. Неоціненна, невимовно прекрасна реліквія тепер сиділа на її недоладно кістлявому зап’ястку, химерно прегарна, наче діамант серед купи лайна.

Віаліна усміхнулася й нарешті відпустила її плече.

— Тобі пасує.

Ножиці чикали над лівою половиною Шпиччиної голови. Волосся падало їй на плече, на забинтовану ногу, на бруковане подвір’я.

— Пам’ятаєш, як я постригла тебе вперше? — запитала Скіфр. — Ти вила, як вовченя!

Шпичка підхопила жмутик волосся і здмухнула його з пальців.

— Схоже, звикнути можна до будь-чого.

— Треба тільки докласти достатньо зусиль, — Скіфр відкинула ножиці й змела обтяте волосся. — А також багато тренуватися й пролити чимало поту і крові.

Шпичка провела язиком по незвично шорсткому від швів унутрішньому боці щоки й нахилилася, щоб сплюнути рожеву слину.

— Кров ось маєш, — вона випростала ногу і скривилася від болю; ельфійський браслет у відповідь розлючено спалахнув пурпуровим кольором. — Але тренуватися поки що буде важкувато.

Скіфр сіла коло Шпички й обійняла її рукою за плечі. Другою рукою вона потерла власне коротко обстрижене волосся.

— Ми більше не будемо тренуватися, голубко.

— Що?

— Я маю подбати про свої справи. Я надто довго не бачилася з власними синами й доньками, онуками й онучками. Крім того, хіба лише найжалюгідніший дурень стане заперечувати, що я виконала прохання отця Ярві — зробила тебе смертельно небезпечною. Чи то пак допомогла тобі зробитися смертельно небезпечною.

Шпичка витріщилася на Скіфр, відчуваючи якусь порожнечу всередині.

— Ти нас покидаєш?

— Ніщо не триває вічно. Але тепер я можу сказати тобі дещо, чого не могла раніше, — Скіфр міцно пригорнула її до себе. Її обійми дивно пахнули. — У мене загалом було двадцять два учні й учениці, але ніким я так не пишаюся, як тобою. Ніхто з них не працював так важко, як ти. Ніхто не схоплював усе так швидко. Ніхто не мав такої відваги, — вона відхилилася назад, тримаючи Шпичку на відстані руки. — Ти показала, що сильна духом і тілом. Ти показала себе вірною товаришкою. Грізною войовницею. Ти зажила поваги друзів і страху ворогів. Ти прагнула цього, і ти це здобула.

— Але… мені ще багато чого треба навчитися… — пробурмотіла Шпичка, яку ці похвали вразили сильніше, ніж удари.

— Справжня войовниця ніколи не перестає вчитися. Але найкраща наука — це та, яку ти даєш сама собі. Настав час тобі стати майстринею, — Скіфр простягнула їй свій топірець, на «бородатому» лезі якого були викарбувані написи п’ятьма мовами. — Це для тебе.

Шпичка давно мріяла мати таку зброю. Зброю, варту того, щоб оспівувати її в героїчних піснях. Тепер вона отупіло взяла топірець, поклала його собі на коліна й поглянула на блискуче лезо.

— «У руках воїна будь-що може бути зброєю», — пробурмотіла вона. — Що ж я робитиму без тебе?

Блиснувши очима, Скіфр нахилилася до неї і міцно стиснула.

— Усе! Будь-що! Я незлецька провидиця, і я передбачаю тобі велике майбутнє! — вона здійняла гачкуватий палець до неба, голос її підносився дедалі вище, бринів дедалі гучніше. — Ми зустрінемося знову, Шпичко Бату, якщо не по цей бік Останніх Дверей, то по той, і я з тремтливим захватом слухатиму про твої славетні діяння й надиматимуся від гордості, що відіграла у твоїй історії свою невеличку роль!

— Так і буде, хай тобі грець! — шморгнула носом Шпичка, намагаючись стримати сльози.

Колись вона відчувала зневагу до цієї дивакуватої жінки. Вона ненавиділа її, боялася, проклинала її ім’я всю дорогу Дивною і Денною. А тепер вона любила її, як рідну матір.

— Бувай здорова, моя голубко. Але насамперед — завжди будь напоготові.

Рука Скіфр метнулася вперед, але Шпичка спіймала її за зап’ясток. Рука, тремтячи, завмерла перед її обличчям, так і не ляснувши її.

Скіфр розпливлася в широкій усмішці.

— І завжди бий першою.

Знявши пов’язку, отець Ярві всміхнувся.

— Добре. Дуже добре, — він м’яко натиснув пальцем рану на щоці. — Гоїться як слід. І ти вже ходиш.

— Точніше сказати, заточуюсь, як п’яна.

— Тобі пощастило, Шпичко. І то неабияк.

— Авжеж пощастило. Не кожній дівчині прохромлюють кинджалом щоку.

— Та ще й хто! Вельможа благородної крові!

— Атож, боги мені всміхнулися.

— Він міг влучити в око. Або в шию, — міністр узявся обтирати їй обличчя фланелевою ганчіркою, що пахнула якимось гірким зіллям. — Загалом кажучи, я волів би бути радше пошрамованим, ніж мертвим. А ти хіба ні?

Шпичка запхнула язик у дірку від вибитого зуба й відчула солоний смак. Наразі їй ще важко було сприймати себе як щасливицю.

— Шрами дуже страшні? Скажи мені правду?