Джо Аберкромби – Пів світу (страница 54)
— Союз між Ґеттландією і Ванстерландією? — Бранд похмуро похитав головою. — Ми воювали між собою ще до того, як з’явився перший Верховний король. До того, як з’явилася Ґеттландія. Це якесь божевілля.
Ярві обернувся й остережливо глянув на нього.
— Межа між божевіллям і мудрістю вкрай тонка.
— Хлопець має рацію, — мати Скер просунула руки крізь ґрати й звісила долоні. — Поміж нами стоїть вікодавня ворожнеча, глибока ненависть…
— Поміж нами стоять дрібні сварки й звичайне невігластво. Гнівні слова облишмо воїнам, мати Скер. Нам з тобою добре відомо, як воно є насправді. Наш справжній ворог — це прамати Вексен. Це вона зірвала тебе з належного тобі місця й відправила, наче свою рабиню, з дорученням. Праматері Вексен байдуже і до Ґеттландії, і до Ванстерландії, і до будь-кого з нас. Їй небайдуже тільки до своєї влади.
Мати Скер схилила голову набік і примружила блакитні очі.
— Тобі не здолати її. Вона надто могутня.
— Дука Мікедас теж був могутній. Тепер і його могутність, і його череп розлетілися на друзки.
Її очі ще більше звузилися.
— Король Утіль ніколи на це не погодиться.
— Про короля Утіля подбаю я.
— Ґром-ґіль-Ґорм ніколи на це не погодиться, — правила вона своєї.
— Не треба себе недооцінювати, мати Скер. Я не сумніваюся у твоєму неабиякому вмінні переконувати.
Міністерка дивилася на них блакитними шпаринками.
— Гадаю, воно все ж поступається твоєму, отче Ярві, — зненацька вона широко розтулила очі й так стрімко простягнула руку, що Бранд аж сахнувся й мало не впустив смолоскипа. — Я згодна на твою пропозицію.
Отець Ярві узяв її руку, щоб потиснути, але мати Скер з неочікуваною силою притягла його до себе.
— Ти ж розумієш, що я нічого не можу обіцяти.
— Обіцянки мене вже не так цікавлять, як раніше. Якщо хочеш схилити когось до своєї волі, треба запропонувати йому те, чого він потребує, а не змушувати давати клятву, — Ярві висмикнув руку з її потиску. — На Дивній буде холодно, рік уже на схилку. Я б радив узяти щось тепле.
Коли вони відійшли в темряву трохи далі, отець Ярві поклав руку Брандові на плече.
— Ти молодець.
— Я ж майже нічого не сказав.
— Власне. Мудрий промовець спершу вчиться мовчати, коли потрібно. Ти здивувався б, якби знав, скільки розумних людей так і не опанували цієї науки.
Сумаель чекала на них біля дверей.
— Ти дістав те, чого хотів?
Ярві спинився перед нею.
— Усе, чого хотів, і набагато більше, ніж заслуговую. Але тепер, схоже, я маю це покинути.
— Доля буває жорстокою.
— Зазвичай вона саме такою і є.
— Ти міг би лишитися.
— Ти могла б вирушити з нами.
— Але врешті-решт ми повинні бути тим, ким ми є. Я — радницею імператриці.
— А я — міністром короля. Кожен із нас несе власну ношу.
Сумаель усміхнулася.
— А коли треба нести важку ношу…
— …то неси, а не плачся.
— Мені бракуватиме тебе, Ярві.
— Я почуваюся так, наче лишаю тут свою найкращу частину.
Ще якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а тоді Сумаель рвучко втягнула повітря.
— Щасливої вам дороги, — побажала вона й, випроставши плечі, рушила геть.
Обличчя отця Ярві перекривилося, і він сперся на двері, наче його не тримали ноги. Бранд хотів був запропонувати допомогу, але згадав, що мудрий промовець знає, коли треба промовчати. Невдовзі міністр випрямився самотужки.
— Збирай команду, Бранде, — сказав він. — Попереду в нас довга дорога.
4. СЛАВЕТНІ ДІЯННЯ
ПРОЩАННЯ
Ш пичка обережно витягнула весло з кочета й ніжно провела пучками пальців по вигладженому до блиску і скропленому потом дерев’яному держаку.
— Прощавай, друже.
Весло, втім, лишилося байдужим до такого вияву почуттів, тож, зітхнувши на прощання, вона скинула з гуркотом свою подорожню скриню на причал, а тоді сама зіскочила за нею.
Мати Сонце споглядала на Торлбю з ясного неба й усміхалася. Шпичка заплющила очі, відкинула голову й теж усміхнулася, коли солоний вітерець поцілував її пошрамовані щоки.
— Ось такою має бути погода, — прошепотіла вона, пригадуючи задушливу спеку Першограда.
— Гай-гай, — Рульф, що саме прив’язував кормову линву, спинився й зачудовано похитав лисуватою головою. — Аж не віриться, як ти змінилася відтоді, як уперше сіла за заднє весло на цій лодії. І річ не лише в тому, що ти виросла.
— Із дівчинки перетворилася на жінку, — озвався отець Ярві, вибираючись із
— А з жінки — на справжню героїню! — вигукнув Досдувой, стискаючи Шпичку у ведмежих обіймах. — Пригадуєш, як ті тровенландці на Дивній співали пісню про тебе? Демоницю, що вбила десятьох воїнів і врятувала Імператрицю Півдня! Жінку, що дихає вогнем, а очима кидає блискавиці!
— І зі зміїним хвостом. Так було в пісні, еге ж? — докинув Фрор, підморгуючи їй здоровим оком.
— Скільки не дивився на твою дупу, — замислено промовив Колл, — так і не побачив там хвоста… ой! — зойкнув він, коли мати дала йому запотиличника.
Досдувой далі потішався над тровенландцями.
— Але ж і міни вони мали, коли збагнули, що ти сидиш просто перед ними!
— А потім вони взялися прохати Шпичку стати з ними до бою, — Рульф і собі розсміявся. — От же ж бісові телепні!
— Ну, ми їх попереджали, — пробурчав Фрор. — Що ти тоді сказала їм, Сафріт?
— Що хоч вогнем вона й не дихає, але все одно вгріє вас добряче.
— І Шпичка надерла їм їхні білі дупи одну за одною, а потім ще й скинула їхнього капітана в річку! — вигукнув Колл, вистрибуючи на край борту й витягуючи руки в сторони для рівноваги.
— Добре, що він хоч не потонув під тою кригою, — зауважив Рульф.
Попри теплу днину, Шпичка мерзлякувато пощулилася на ту згадку.
— Святі боги, але ж і холодно було на Дивній.
Цьогоріч крига з’явилася рано. Вона тріщала під кілем лодії, а за тиждень після Горішнього волоку скувала річку намертво. Їм довелося витягнути
Шпичка й далі старанно тренувалася, мовби чула голос Скіфр, який наказував їй. А може, навіть старанніше. Вона билася з Досдувоєм, Фрором, Коллом, Рульфом, але, хоч і бачила, що Бранд уважно спостерігає за поєдинками, ніколи не просила його.
Вона й далі прокидалася так само рано, як її будила Скіфр. А може, навіть раніше. У темній холоднечі крізь пару від власного дихання Шпичка бачила, як поволі здіймаються й опадають уві сні його груди. Їй страшенно кортіло лягти біля нього, відчути тепло його тіла, як колись, але натомість Шпичка змушувала себе вилазити на лютий мороз. Зціпивши зуби від болю в пораненій нозі, вона бігла білою пустелею, ельфійський браслет на зап’ястку світився холодним білим сяйвом, а на безкрайому білому небі слалася тільки смужка диму від їхнього табірного вогнища.