Джо Аберкромби – Пів короля (страница 45)
— Скільки людей купила королева? — запитав Рульф.
— Тридцять три, — відказав інглінг через плече. — На цю мить.
— Надійних?
— Людей як людей, — раб стенув плечима. — Вони вбиватимуть або помиратимуть — залежить від того, як пощастить.
— І про скількох своїх воїнів Одем може сказати те саме? — поцікавився Ніхто.
— Про багатьох, — визнав інглінг.
— Тут, мабуть, чверть його війська, — сказав Ярві, спинаючись навшпиньки, щоб визирнути крізь ґратки.
Того дня бойовище облаштували на подвір’ї цитаделі, старезний кедр правив за один із кутів майданчика. Воїни тренувалися формувати щитову стіну, шикуватися клином і ламати ворожий стрій. Сталь блищала проти тьмяного сонця, глухо торохкала, вдаряючись об дерев’яні щити, човгали черевики. У холодному повітрі бриніли різкі команди майстра Гуннана. Зімкнути щити! Триматися оплічника! Випад знизу! Колись так само він горлав їх до Ярві, щоправда, користі то не дало ніякої.
— Чимало, — зауважив Ніхто, зазвичай схильний применшувати небезпеку.
— Вимуштруваних і загартованих у битвах воїнів, що битимуться на своїй території, — додав Рульф.
— На моїй території, — процідив Ярві крізь зуби.
Він повів їх далі. Кожна сходинка, кожен камінчик ставали чимраз знайомішими.
— Глянь туди.
Ярві притягнув Рульфа до ще одного вузького заґратованого отвору, крізь який видно було єдиний вхід до цитаделі. Окуті залізом дерев’яні ворота були розчинені, обабіч стояли вартові, а вгорі під самим склепінням зблискувала в сутіні шліфована мідь.
— Ревуча брама, — прошепотів він.
— Звідки така назва? — поцікавився Рульф. — Чи не тому, що ми заревемо, коли наш задум не вдасться?
— Не зважай на назву. Брама опускається згори й закорковує цитадель. Над її механізмом працювали шість міністрів. Утримує браму лише один срібний штифт. Надбрамну кімнату весь час вартують, але туди можна дістатися таємними сходами. Коли настане час, я і Ніхто візьмемо з собою десяток бійців і захопимо її. Ти, Рульфе, розмістишся з лучниками на даху, щоб із дядькових охоронців наробити подушечок для шпильок.
— Кращих подушечок годі вигадати.
— Потрібної миті ми висмикнемо штифт, брама опуститься, і Одем опиниться всередині цитаделі у пастці.
Ярві уявив собі жах на дядьковому обличчі, коли Ревуча брама впаде, і вже не вперше пошкодував, що на ділі зазвичай усе виходить не так легко, як на словах.
— Одем у пастці… — Очі Нікого блимнули в темряві. — А разом з ним і ми.
З подвір’я долинули радісні вигуки — муштра добігла кінця. Переможці святкували, переможені лежали на землі.
Ярві кивнув на мовчазного інглінга.
— Материн раб покаже вам переходи. Запам’ятайте їх.
— А ти куди? — запитав Рульф, а тоді додав невпевнено: — Мій королю.
— У мене є справа.
* * *
Тамуючи дихання, щоб не виявити себе ані найтихшим шелестом, Ярві пробрався крізь затхлу темряву до прихованих дверей між ногами Батька Мира, припав до підглядової шпарини й зазирнув до Зали Богів.
Пора була передполуднева, і король Ґеттландії займав належне йому місце — Чорний престол. Трон стояв до Ярві спинкою, тож він не бачив Одемового лиця, лише обриси плеч і королівський вінець, що зблискував у волоссі. Праворуч на стільці сиділа мати Ґундрінг, стареча рука її тремтіла, стискаючи важку міністерську патерицю.
Довкола тронного помосту колихалося море тьмяно освітлених облич. Сяючи вишуканими пряжками й відшліфованими ключами, з натягнутими на обличчя запобігливими усмішками, то зібралися високі достойники Ґеттландії. Чи то пак ниці негідники. Ті самі чоловіки й жінки, що проливали сльози, коли над батьком Ярві насипали курган, і побивалися, чи трапиться їм іще колись такий видатний правитель, як Утрік. Авжеж, не це калікувате посміховисько — його молодший син.
На сходах перед троном з високо здійнятою головою стояла мати. За її спиною височів Гурік.
Ярві не бачив дядькового обличчя, але чув, як голос лжекороля розлунював у священній залі. Спокійний і розважливий, як завжди. Терплячий, немов зима. Ярві всипало морозом від цього голосу.
— Чи можу я поцікавитися в нашої вельмишановної сестри, коли вона зволить відбути до Скекенгауза?
— Щойно матиму змогу, мій королю, — відказала мати Ярві. — У мене є нагальні справи, які…
— Ключ від скарбівні тепер ношу я.
Ярві скосував оком і побачив Ісріун, що сиділа по другий бік від Чорного престола. Свою наречену. І братову наречену. На шиї в неї висів ключ від скарбівні, і не видавалося, що він був для неї аж таким тягарем, як вона колись побоювалася.
— Я дам раду твоїм справам, Лайтлін.
Ісріун анітрохи не скидалася на ту боязку дівчинку, що тремким голоском складала йому обітниці в цій самій залі. Він пригадав, як заблищали її очі, коли вона торкнулася Чорного престолу. Той самий блиск був у її очах тепер, коли Ісріун дивилася на свого батька на троні.
Схоже, не лише Ярві змінився відтоді, як вирушив на Амвенд.
— Залагодь свої справи якомога швидше, — пролунав дядьків голос.
— І ти піднесешся над нами як Верховна королева, — додала мати Ґундрінг. Темний ельфійський метал зблиснув, коли вона на мить здійняла патерицю.
— Чи опущуся навколішки як рахівничка праматері Вексен? — відрубала Лайтлін.
Запала мовчанка, а тоді Одем промовив м’яко:
— Це не найгірша доля, сестро. Кожен має свій обов’язок. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії. Залагодь свої справи.
— Звісно, мій королю, — схиляючи голову, витиснула мати крізь зціплені зуби. І хоча Ярві раніше часто мріяв про те, щоб побачити її упокореною, але тепер відчув лише пекучий гнів.
— А тепер облиште мене з богами, — наказав Одем, помахом руки випроваджуючи підданців.
Двері відчинилися, і поважні чоловіки й жінки, кланяючись на знак безмірної поваги, потяглися вервечкою до виходу. Серед них ішла Лайтлін разом із Гуріком, за ними дибуляла мати Ґундрінг. Останньою залу полишила Ісріун, обернувшись у дверях і всміхнувшись до батька так, як колись усміхнулася була до Ярві.
Двері зачинилися з лунким стуком, запала важка тиша. Застогнавши, Одем підхопився з Чорного престолу, немовби сидіння пекло його. Він обернувся, і Ярві перехопило дихання.
Дядькове лице було точнісінько таким, як він його пам’ятав. Мужнє, із суворими вилицями й посрібленою бородою. Таке схоже на братове, воно, однак, мало в собі лагідність і турботу, яких в обличчі короля Утріка ніколи не міг побачити навіть його син.
На Ярві мала б наринути ненависть, змести всі його страхи, потопити всі докучливі сумніви про те, чи вартий Чорний престол тої крові, якої безперечно коштуватиме видерти його з дядькових рук.
Натомість, коли він побачив обличчя свого ворога, який убив його рідних і вкрав у нього королівство, серце зрадило Ярві, і горло в нього стиснулося від почуття любові, яке переповнило його. Бо ж з усієї родини тільки дядько ставився до нього з добротою. Тільки завдяки йому Ярві відчував, що його люблять. Відчував, що заслуговує на цю любов. А потім горло йому стиснув смуток через те, що він втратив цю людину, і на очі Ярві набігли сльози. Він вдавив скарлючений кулак у холодне каміння, ненавидячи себе за слабкість.
— Не дивіться на мене!
Ярві відскочив від шпарини, але Одемів погляд був спрямований догори. Він поволі ходив туди-сюди, і кроки відлунювали в оксамитовій півсутіні просторої зали.
— Ви всі покинули мене? — гукнув дядько. — Так, як я покинув вас?
Він звертався до бурштинових статуй, розставлених колом попід склепінням. Він звертався до богів, і його надламаний голос втратив увесь свій спокій. Одем зняв королівський вінець, що його колись носив Ярві, і, поморщившись, потер слід, який обруч відтиснув на чолі.
— Що я міг удіяти? — прошепотів він так тихо, що Ярві ледве його почув. — Ми всі служимо комусь. За все доводиться платити.
Ярві пригадав останні слова, які Одем кинув йому і які досі кололи, наче гострі ножі:
Аж тепер ненависть заклекотіла в ньому, гаряча й заспокійлива. Хіба ж він не давав клятви? Помститися за батька. Помститися за матір.
Помститися за себе.
З тихим-тихим шурхотом меч Шадікширрам висунувся з піхви. Ґудзуватий лівий кулак притиснувся до дверей. Ярві знав: одного доброго поштовху досить, щоб відчинити їх. Один поштовх, три кроки і удар меча покладе всьому край. Ярві облизав губи, міцніше стиснув руків’я, напружив плечі, відчуваючи, як у скронях стугонить кров…
— Годі! — заревів Одем.
Луна розкотилася вилясками, і Ярві знову завмер. Дядько схопив королівський вінець і насунув його на голову.
— Що зроблено, то зроблено! — Він погрозив кулаком склепінню. — Якщо ви того не хотіли, чому ж не зупинили мене?
Одем рвучко крутнувся на підборах і широкими кроками пішов геть.
— Вони послали мене, щоб я зупинив тебе, — прошепотів Ярві, засовуючи меча Шадікширрам назад до піхов.