Джо Аберкромби – Пів короля (страница 44)
— Я накажу втопити його в болоті. Але щоб здолати Одема, нам потрібне військо.
Ярві облизнув губи.
— У мене є військо, і воно саме підходить.
— Невже замість сина до мене повернувся чарівник? Звідки ж це військо?
— З Ванстерландії, — відповів Ніхто. Залягла мертва тиша.
— Зрозуміло, — мати люто блимнула на сестру Овд. Та наважилася вибачливо всміхнутися, кахикнула й опустила погляд додолу. Мало хто не ховав очей перед Золотою Королевою. — Ти уклав союз із Ґром-ґіль- Ґормом? Із тим, хто вбив твого батька, а тебе продав у рабство?
— Він не вбивав батька. Я цього певен, —
— Яка Ґормова ціна?
Ярві зволожив язиком пересохлі губи. Слід було здогадатися, що від Золотої Королеви не сховається жодна деталь угоди.
— Я стану перед ним навколішки і буду його васалом.
У кутку сердито щось буркнув Ніхто.
Материне око сіпнулось.
— Що подумають ґеттландці про таку угоду з дияволом? Їхній король стає на коліна перед їхнім найненависнішим ворогом!
— Нехай думають що хочуть, коли Одем захлинеться лайном у вигрібній ямі. Краще бути королем на колінах, ніж жебраком на рівних ногах. Підвестися я зможу пізніше.
Усмішка торкнулася кутика її губ.
— А ти куди більше взяв від мене, ніж від батька.
— І пишаюся цим.
— І все ж. Ти збираєшся впустити цього різника в Торлбю? Перетворити наше місто на бійню?
— Він буде лише приманкою для Одемових воїнів, — відказав Ярві. — Вони полишать цитадель, а ми проберемося туди тунелями під скелею, опустимо Ревучу браму й нападемо на Одема, коли біля нього буде мало охоронців. Ти зможеш знайти достатньо надійних людей для цього?
— Можливо. Гадаю, що зможу. Але твій дядько не дурний. Що, як він не вскочить у пастку? Що, як залишить своїх людей у цитаделі й перечекає в безпеці?
— І заживе слави боягуза, коли Мечолам стоятиме під брамою і глузуватиме з нього? — Ярві нахилився до матері, дивлячись їй в очі. — Ні. Я був там, де тепер він, я знаю, як він думає. Одем лише недавно сів на Чорний престол. У нього немає великих перемог, які оспівували б скальди. Натомість лишилася пам’ять про мого батька й легенда про дядька Утіля, з якими його порівнюватимуть, — Ярві всміхнувся: хто-хто, а він добре знав, як воно — все життя бути в тіні кращого брата. — Одем ніколи не знехтує такою чудовою нагодою здійснити те, що не вдалося його братам. Перемогти Ґром-ґіль-Ґорма й показати себе могутнім військовим ватажком.
Мати всміхнулася ширше, і Ярві замислився, чи бодай колись вона дивилася на нього з таким захватом.
— Твоєму братові дістався повний набір пальців, але весь розум боги приберегли для тебе. Ти зробився вельми спритним і кмітливим, Ярві.
Схоже, застосоване належним чином співпереживання може бути смертельною зброєю.
— Роки, протягом яких я вчився на міністра, не минули марно. І все ж нам би не завадила допомога когось, хто близький до Одема. Ми могли б звернутися до матері Ґундрінг…
— Ні. Вона Одемова міністерка.
— Вона моя міністерка.
Мати похитала головою.
— У найкращому разі вона вагатиметься, кому лишатись вірною. Хтозна, що вона вважатиме вищим благом. У нас і без цього багато що може піти не так, як треба.
— Але ж і виграти ми можемо багато. Високі ставки — високий ризик.
— Атож, — вона підвелася, поправила спідниці й зачудовано глянула на Ярві. — Коли це мій улюблений син став гравцем?
— Коли дядько скинув його в море і вкрав спадкові права.
— Він недооцінив тебе, Ярві. Як і я. Але я рада дізнатися, що помилялася, — усмішка її щезла, а в голосі забриніли жорсткі нотки: — Одем за свою помилку заплатить криваву ціну. Посилай пташку до Ґром-ґіль-Ґорма, сестричко. Перекажи, що ми нетерпляче чекаємо на його прибуття.
Сестра Овд уклонилася мало не до землі.
— Авжеж, моя королево, але… щойно я це зроблю, назад вороття не буде.
Мати сухо реготнула.
— Запитай своєї наставниці, сестро. Я не з тих, хто повертає назад, — вона потягнулася через стіл і накрила сильною рукою немічну долоню Ярві: — Як і мій син.
У темряві
— Це збіса ризиковано, — Рульфів шепіт завмер у темряві.
— Життя — це ризик, — мовив Ніхто. — Від самого народження.
— І все ж не конче бігти до Останніх Дверей голяка і з криками. Можна обережненько рухатися в інший бік.
— Однаково Смерть проведе крізь них кожного, — відказав Ніхто. — Я волію зустрічати її лицем до лиця.
— А я волів би наступного разу опинитися деінде!
— Припиніть! — просичав Ярві. — Гризетесь, як два старих пса за останню кістку!
— Усі ж не можуть поводитися по-королівськи, — пробурмотів Рульф із чималою часткою іронії. Мабуть, коли щодня бачиш, як твій товариш випорожнюється поруч у відро, важко потім сприймати його, як того, чиє місце — між богами й людьми.
Укриті віковою іржею засуви заскрипіли, і, здійнявши хмарку пилу, хвіртка відчинилася. У тісному й вузькому склепінчастому проході стояв інглінг і похмуро дивився на товариство.
— Тебе хтось бачив? — запитав Ярві.
Раб заперечно похитав головою, обернувся й важкою ходою рушив догори вузькими сходами, нахиляючи голову, щоб не зачепити низької стелі. Чи можна йому довіряти? Мати гадала, що можна. Але ж вона й Гуріку довіряла. Ярві вже позбувся дитячого переконання в тому, що батьки все знають.
За останні кілька місяців він позбувся багатьох усіляких переконань.
Сходи привели у велику печеру. З нерівного кам’яного склепіння звисали вапнякові бурульки. На кінці кожної у світлі смолоскипів іскрилася краплинка води.
— Ми під цитаделлю? — запитав Рульф, нервово позираючи на неуявленну масу каміння над їхніми головами.
— Гору всю порито, — відказав Ярві. — Стародавніми тунелями ельфів, новішими ходами. З таємними дверима й підглядовими вічками. Деякі королі, а також усі міністри іноді прагнуть переміщуватися тайкома. Але краще за мене цих переходів не знає ніхто. Я провів тут половину дитинства. Ховався від батька чи брата. З одного сховку перебирався до іншого. Спостерігав, лишаючись непоміченим, уявляв, що беру участь у тому, що бачу. Вигадував собі життя, у якому б не був ізгоєм.
— Сумна історія, — пробурмотів Ніхто.
— Жалюгідна, — Ярві пригадав себе молодшого, що рюмсав у темряві, бажаючи, щоб його знайшли, хоча й знав, що ніхто не переймається ним аж так, щоб шукати. А пригадавши, відчув огиду до своєї колишньої слабкості й похитав головою. — Але ця історія ще може мати щасливий кінець.
— Може, — Ніхто провів рукою по стіні. Суцільний ельфійський камінь, тисячі років завстаршки, але такий гладенький, немов покладений учора. — Цим ходом люди твоєї матері зможуть потайки пробратися в цитадель.
— Коли Одемові воїни вирушать на бій із Ґром-ґіль-Ґормом.
Інглінг простягнув руку, зупиняючи їх.
Перехід закінчувався круглою шахтою колодязя. Високо вгорі — кружальце світла, далеко внизу — ледь помітне мерехтіння води. Усередині шахти спіраллю звивалися сходи, такі вузькі, що Ярві довелося підніматися боком. Спина його терлася об гладкий ельфійський камінь, носаки черевиків мало не виступали за край, а піт струмком лився з чола. Коли вони подолали половину дороги, згори почувся якийсь шум і щось промайнуло повз обличчя Ярві. Він відсахнувся й, мабуть, полетів би вниз, якби Рульф не схопив його за руку.
— Прикро було б, якби твоєму правлінню поклало край звичайнісіньке відро.
Ген унизу відро шубовснуло у воду. Ярві глибоко відітхнув. Ще одна купіль у холодній воді — це останнє, чого він зараз потребував.
Відлунюючи від стін, почулися незвично гучні жіночі голоси.
— …вона досі відмовляється.
— А ти б хотіла заміж за того старого шкарбуна після такого чоловіка, як Утрік?
— Її хотіння тут нічого не важить. Якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями. Ніхто не може відмовляти йому без кінця…
Вони поволі просувалися далі. Знову півсутінь, знову сходи, знову сповнені сорому спогади. Стіни з грубого каменю, зведені людьми, здавалися старішими за ельфійські, хоча насправді були новіші за тунелі в глибині гори на тисячі років. Крізь заґратовані отвори під стелею блимало денне світло.