Джо Аберкромби – Пів короля (страница 47)
— Коли керує Мати Війна, хто може їй опиратися?
— Ніхто, — просто відказав Ніхто.
Угода з Матір'ю Війною
Голубник, як і раніше, розміщувався на вершечку однієї з найвищих цитадельних веж, стіни якої досі були вздовж і впоперек посмуговані багатовіковими патьоками пташиного посліду. Як і раніше, досередини крізь численні вікна вдирався пронизливо-холодний вітер. Ба навіть пронизливіший і холодніший, ніж зазвичай.
— Хай їй біс, цій холоднечі, — пробурмотів Ярві.
Сумаель, підібгавши губи, не відривала очей від далекогляда.
— Хіба ти ніколи не мерзнув сильніше?
— Ти знаєш, що мерзнув.
Вони обоє мерзли… там, серед лютих снігів. Але тоді між ними була немовби іскорка, що зігрівала Ярві. А тепер він загасив її цілком і повністю.
— Вибач, — чи то перепросив, чи то ображено буркнув він. Сумаель мовчала, і його несамохіть понесло далі. — За те, що мати сказала тобі… за те, що я попросив Джауда лишитися… за те, що не…
Її жовна напнулися.
— Король не повинен ні перед ким вибачатися.
Ярві скривився від цих слів.
— Я той самий, яким був, коли спав поруч із тобою на
— Невже? — Сумаель нарешті глянула на нього, але очі її були холодними. — Там, за пагорбом. — Вона передала йому далекогляд. — Дим.
— Дим, — прорипів один з голубів. — Дим.
Дівчина підозріло зиркнула на птаха. З кліток, облаштованих уздовж стін, незмигними очима на неї у відповідь дивилися голуби. Не дивився лише бронзовокрилий орел, велетенський і величний, що, либонь, прилетів від праматері Вексен із черговою пропозицією — чи то пак вимогою — шлюбу. Птах гордовито чистив пір’я і навіть не думав поглянути вниз на людей.
— Дим, дим, дим…
— Ти можеш заткнути їх? — запитала Сумаель.
— Птахи лише повторюють уривки повідомлень, яких їх навчили, — пояснив Ярві. — Не турбуйся. Вони не розуміють, що кажуть.
Однак, дивлячись на спрямовані на нього, як одне, десятки очей, на голівки, схилені набік з уважним виразом, він укотре мимоволі замислився, чи часом птахи не розуміють більше, ніж він сам. Ярві обернувся до вікна й, приклавши далекогляд до ока, побачив звоїсту нитку диму, що соталася в небо.
— Там садиба.
Власник її був на похороні короля Утріка, а потім разом з іншими жалібниками тиснув руку юному наступникові. Ярві волів не думати, чи застав Ґром-ґіль-Ґорм його вдома, коли навідався з візитом. І якщо не застав, то хто тоді зустрів ванстерців і що сталося з цими людьми потім…
Ярві рвучко відвів далекогляд від запаленого хутора й оглянув нерівний обрій. Побачив, як на сонці зблиснула сталь.
— Військо.
Надходячи північною дорогою, воно широким струменем виливалося з міжгір’я. Здалеку здавалося, що цей потік суне повільно, наче меляса взимку, і Ярві усвідомив, що кусає губу, подумки кваплячи ванстерців.
— Король Ґеттландії не може дочекатися, коли ванстерське військо нападе на Торлбю, — пробурмотів він собі під ніс.
— Боги часом готують нам дивні страви, — кинула Сумаель.
Ярві підвів очі догори. Зі склепінчастої стелі лущилася фарба, якою там були намальовані боги у пташиних подобах. Той-Хто-Приносить- Звістку. Та-Хто-Колише-Гіллям. Та-Хто-Сказала-Перше-Слово-і- Скаже-Останнє. Посередині, з червоними крилами, щирилася кривавим посміхом Мати Війна.
— Знаю, я рідко молився тобі, — прошепотів Ярві до її образу. — Батько Мир завжди був мені ближчий. Але сьогодні я прошу тебе: даруй мені перемогу. Поверни мені Чорний престол. Ти випробувала мене, і я готовий. Я вже не той дурник, яким був колись, не легкодух і не дитя. Я — законний король Ґеттландії.
Один із голубів вибрав саме цю мить, щоб нагидити на підлогу біля Ярві. Це така відповідь Матері Війни?
Ярві скреготнув зубами.
— Якщо не зробиш мене королем… Якщо вирішиш послати мене сьогодні крізь Останні двері… дозволь мені принаймні додержати клятви, — він стиснув кулаки, один здоровий, другий скарлючений, аж побіліли кісточки пальців. — Дай мені Одемове життя. Дай мені помсту. Даруй мені бодай це, і мені досить.
Це не була молитва опіки на зразок тих, яких навчають міністрів. Не молитва творення чи дарування. Бо Мати Війна не дає і нічого не створює. Вона забирає, нищить і робить жінок удовами. Їй важить лише пролита кров.
— Король мусить померти, — просичав Ярві.
— Король мусить померти! — проскрекотав орел, зводячись і розпростуючи крила на всю клітку, аж здалося, ніби їхня тінь накрила голубник. — Король мусить померти!
— Пора, — сказав Ярві.
— Добре, — відгукнувся Ніхто. Обличчя його майже повністю затуляв шолом, і голос, пробиваючись назовні крізь вертикальну щілину, бринів залізом.
— Добре, — в один голос вторували йому обидва інглінги. Один із них, наче іграшку, обертав у руках величезну бойову сокиру.
— Добре, — пробурмотів Джауд, але щасливим анітрохи не видавався. Він, вочевидь, почував себе незручно в чужому бойовому спорядженні, а вигляд товаришів по зброї, що сиділи навпочіпки в мороці ельфійського тунелю, лише посилював його неспокій.
Правду кажучи, вони і в Ярві не викликали надмірної довіри. То була ватага страхопудів, яких материне золото привернуло на його бік. Усі країни Потрощеного моря — а також деякі віддалені землі — виділили для їхньої справи кількох своїх найгірших синів. Тут були розбійники й горлорізи, морські грабіжники й каторжани. У декотрих їхні злочини були витатуйовані на чолі. В одного — зі сльозавим оком — усе лице було списане такими синіми тату. Чоловіки, що не мали ні короля, ні честі. Ні совісті, ні мети. Не кажучи вже про жінок, трьох шендок, наїжачених клинками і м’язистих, як каменярі. Коли хтось дивився в їхній бік, вони з охотою щирили жахливо вигострені зуби.
— Не той люд, якому б я з ходу довірив своє життя, — пробурмотів Рульф, обачливо відвертаючи погляд.
— Що можна сказати про нашу справу, якщо всі порядні люди на другому боці? — стиха докинув Джауд.
— Порядні люди потрібні для багатьох завдань, — Ніхто, ретельно припасовуючи шолом, покрутив його на голові. — Убивство короля до них не належить.
— Це не вбивство, — гарикнув Ярві. — А Одем — не справжній король.
— Тсс! — цитьнула на них Сумаель, промовисто здіймаючи очі догори.
Крізь камінь пробивалися невиразні звуки. Чиїсь крики і, схоже, брязкіт зброї. Ледь чутний подих тривоги.
— Вони вже знають, що прибули наші друзі.
Ярві проковтнув клубок, що підкотив до горла від хвилювання.
— На місця!
Усі їхні дії було детально обговорено заздалегідь. Рульф забрав із собою десяток вправних стрільців з лука. Кожен з інглінгів також узяв по десятку воїнів, що зачаїлись у сховках, звідки могли швидко дістатися на замкове подвір’я. Решта, скрадаючись, піднялися слідом за Ярві й Ніким звивистими сходами, що вели до кімнати над єдиним входом у цитадель. Сходами, що вели до Ревучої брами.
— Не треба надмірного насилля, — прошепотів Ярві, затримуючись перед потаємними дверима. Слова ледве видобувалися назовні крізь щільно стиснуте горло. — Люди всередині нам не вороги…
— Вони будуть ними сьогодні, — обірвав його Ніхто. — До того ж Мати Війна полюбляє насилля.
Він розчахнув двері ногою і пірнув в отвір.
— Прокляття! — лайнувся Ярві й поквапився за ним.
У надбрамній кімнаті панувала півсутінь. Світло просякало досередини крізь вузькі віконця. Знизу, з проходу під ними, долинало гупання чобіт. За столом сиділи двоє чоловіків. Один обернувся, й усмішка спала з його обличчя, коли він побачив оголений меч Нікого.
— Хто ви в біса?..
Сталь палахнула, перетнувши смужку світла. Чвак — і голова, впавши на підлогу, покотилася в куток. Здалося, це жарт, фіглярська штучка на весняному ярмарку, однак тут не чути було дитячого сміху. Ніхто оминув опале тіло, схопив під руку другого вартового, що саме підводився, і всадив меча йому в груди. Чоловік уривчасто відітхнув, лапаючи рукою по столу, де лежала сокира.
Ніхто обачливо відсунув стіл ногою, після чого витягнув меч, м’яко посадив чоловіка на підлогу і спер об стінку. Той безгучно здригався — Смерть відчиняла перед ним Останні Двері.
— Надбрамна кімната наша, — Ніхто визирнув крізь склепінчастий вихід у другому кінці приміщення, потім зачинив масивні вхідні двері й замкнув їх на засув.
Ярві опустився навколішки перед умирущим. Його знайомий. Чи то пак був ним колись. Ульвдем — так його звали. Не приятель, але й не з найгірших. Якось він усміхнувся на жарт Ярві, чим зробив йому приємне.
— Невже конче було їх убивати?
— Ні, не конче, — Ніхто ретельно витер меча. — Можна було лишити Одема на троні.
Найманці розійшлися по кімнаті, похмуро зиркаючи на її головний предмет — їхню мету, Ревучу браму. Її низ був заглиблений у підлогу, а верх ховався в стелі. Мур зі шліфованої міді м’яко поблискував із вирізьбленими на ньому сотнями облич, які гарчали, верещали й завивали чи то з болю, чи то з люті, чи то зі страху, перетікаючи одне в одне, наче відображення на дзеркальній поверхні ставка.