Джо Аберкромби – Пів короля (страница 48)
Узявшись у боки, Сумаель дивилася на лиця.
— Тепер я, мабуть, розумію, звідки така назва.
— І на це жахіття ми покладаємо всі наші надії, — зітхнув Джауд.
Ярві провів по металевій поверхні пучками пальців. Холодна і страшенно тверда.
— Якби ця штука впала тобі на голову — ото було б справжнє жахіття, — відказав він.
Біля цієї величезної плити, довкола колони з викарбуваними на ній іменами п’ятнадцяти богів, розкинулася плутаниця зчеплених між собою трибків, вбудованих коліщаток і скручених ланцюгів. Навіть треноване око міністра не допомагало Ярві збагнути, як усе це працює. У центрі стримів срібний штифт.
— Ось опускний механізм.
— І що, досить лише висмикнути цей стрижень? — Джауд потягнувся до нього.
Ярві плеснув його по руці.
— Це треба зробити в останній момент! Що більше Одемових людей вирушить на бій із Ґормом, то вищими будуть наші шанси.
— Твій дядько виголошує промову, — повідомив Ніхто, визираючи в одне з вузьких вікон.
Ярві відтулив віконниці іншого й поглянув униз, на замкове подвір’я. Знайома латка зéлені, оточена високими сірими мурами. Скраю — кедр, що розкинув крислате віття. На подвір’ї зібралися воїни: хто квапливо озброювався, хто вже був споряджений до битви. Ярві вражено витріщився, побачивши, скільки їх. На око сотні три, а зовні, під цитаделлю, чекатиме ще більше. Здіймаючись над воїнами, на мармурових сходах перед Залою Богів, у підбитій хутром накидці, в посрібленій кольчузі і з королівським вінцем на чолі стояв дядько Одем.
— Хто підступив під самісінькі мури Торлбю? — кричав він до зборища. — Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам!
Воїни затупотіли ногами й вибухнули бурею проклять і зневажливих вигуків.
— Той, хто вбив Утріка, мого брата й вашого короля!
Юрба завила з люті, і Ярві ледь-ледь стримався, щоб і собі не заволати, чуючи таку брехню.
— Але, сповнений пихи, він привів із собою невелике військо! — вів далі Одем. — Це наша земля, і право на нашому боці! Нас більше, і ми кращі бійці! Невже ми дозволимо цій потолочі бодай іще хвилю стояти на місці, яке видно з курганів моїх братів Утріка й Утіля, з кургану мого діда Анґульфа Ратиці, Трощителя Ванстерців?
Вояцтво загримало зброєю об щити, щитами об обладунки й заревіло, що не дозволять.
Одем простягнув руку, мечоносець, що опустився перед ним на коліно, подав меч. Лжекороль видобув його з піхов і здійняв над головою. Сталь, вихопившись із сутіні, засяяла так яскраво, що Ярві на мить був змушений відвести погляд.
— Тоді вшануймо Матір Війну і подаруймо їй червоний від крові день! Вийдім за мури, щоб іще до заходу сонця повернутися й настромити на них голови Ґром-ґіль-Ґорма та його ванстерських собак!
— Це ми ще побачимо, чиї голови стримітимуть на мурах сьогодні ввечері, — промовив Ярві, але слова його заглушили схвальні вигуки ґеттландських войовників. Войовників, які мали б ось так схвально гукати перед ним.
— Вони вирушають на битву, — сказав Ніхто, коли воїни, шикуючись згідно зі своїми місцями в щитовій стіні, почали покидати замкове подвір’я. Кожен знав своє місце, кожен був готовий померти за свого оплічника. — Ти правильно здогадався, що буде на думці у твого дядька.
— То не був здогад, — відказав Ярві.
— Твоя мати мала рацію, — очі Нікого зблиснули в прорізі шолома. — Ти став вельми спритним і кмітливим.
Першими з цитаделі вирушали наймолодші воїни, декотрі мали менше років, ніж Ярві. За ними виступали старші й досвідченіші в бою. Вони маршували під Ревучою брамою, і брязкіт їхньої збруї відлунював у надбрамній кімнаті. Тіні миготіли по рябих пиках, коли злодійкуваті найманці крізь отвори в підлозі дивилися, як унизу проходять кращі від них. З кожним воїном, що минав прохід, радість Ярві зростала, адже їхні шанси щоразу збільшувалися. Але також ріс і його страх, адже наближалася вирішальна мить.
Мить помсти. Або мить його смерті.
— Король рушає, — повідомила Сумаель, що втиснулась у тінь біля іншого вікна.
Поплескуючи чоловіків по плечах, Одем прямував крізь ряди бувалих воїнів до виходу. За ним ішли мечоносець, щитоносець і прапороносці.
— Час іще не наспів, — упівголоса мовив Ніхто.
— Сам бачу! — просичав Ярві.
Тупіт чобіт не припинявся, військо виходило з цитаделі, але на подвір’ї досі лишалося занадто багато воїнів.
Невже він пройшов через усе це, зазнав стількох страждань, приніс стільки жертв, щоб Одем останньої миті зірвався з гачка? Ярві нервово смикав куксу, відчуваючи, як піт виступає навіть на кінчиках пальців.
— Витягувати? — гукнув Джауд.
— Ще ні! — писнув Ярві, нажаханий, що їх почують крізь оглядові отвори. — Ще ні!
Одем простував далі. Ось-ось він увійде в прохід і зникне з поля зору. Ярві здійняв руку, щоб подати Джаудові знак, і приготувався опустити її, а разом із нею — і всю ваготу Ревучої брами.
Навіть якщо це занапастить їх усіх.
— Мій королю! — На сходах Зали Богів стояла Лайтлін. За нею з одного боку височів Гурік, з другого — похилилася на патерицю мати Ґундрінг. — Брате!
Дядько спинився, насупившись, і обернувся.
— Одеме! Прошу тебе на кілька слів!
Ярві не наважувався дихати, боячись якось порушити хитку рівновагу тої хвилини. Час тягнувся нестерпно повільно. Одем глянув на ворота, потім на Лайтлін і, вилаявшись, попрямував до неї. Найближчий почет із брязкотом рушив за ним.
— Зачекай! — просичав Ярві, і Джауд із широко розплющеними очима розтиснув пальці, зціплені на срібному штифті.
Ярві обернувся до вікна й напружив слух, відчуваючи, як холодний вітерець цілує його вкрите плівкою поту обличчя, але так і не почув, про що мовилося на сходах Зали Богів. Мати опустилася навколішки перед Одемом, притисла руки до грудей і покірно схилила голову. Може, смиренно прохала вибачення за впертість і за невдячність, яку виявила братові чоловіка й самому Верховному королеві. Може, клялася коритися й благала дарувати їй прощення. Потім вона взяла обіруч Одемову долоню й притисла її до губ. У Ярві на шкірі виступили сироти.
Дядько кинув погляд на мати Ґундрінг і злегка кивнув. Міністерка глянула на нього у відповідь і ледь-ледь стенула плечима. Відтак Одем торкнувся щоки Лайтлін і рушив до виходу, оточений жвавою зграйкою слуг і особистих охоронців.
Остання струминка воїнів, що ступали за своїми побратимами, витікала з цитаделі. На подвір’ї лишилося десятки три, не більше. Мати плеснула в долоні й звела погляд до вікон надбрамної кімнати, і Ярві навіть здалося, що їхні погляди зустрілися.
— Дякую, мамо, — прошепотів він і знову підняв суху руку.
Знову він спостерігав, як Одем наближається до виходу. Однак цього разу боги не ламали всі його плани, цього разу вони давали йому нагоду.
— Чекай, — шепотів він, відчуваючи, як гаряче дихання лоскоче губи.
— Чекай.
Нарешті настав цей день. Настав цей час.
— Чекай.
Настала ця мить.
— Давай!
Він рубонув каліченою рукою, і, хоч яка слабосила, вона — завдяки винахідливості шести міністрів давноминулих часів — упала разом із тягарем цілої гори. Джауд висмикнув штифт, трибки завертілися, задзижчали, ланцюг різко напнувся, і враз усі зрозуміли, звідки взялася така назва. Пролунав вереск, немовби з пекла вихопилися всі мертві; порив вітру віджбурнув Ярві до стіни, зірвавши з його голови шолом; і Ревуча брама ринула вниз.
Вона впала додолу з гуркотом, що струсонув цитадель аж до поритих ельфійськими тунелями підвалин, і завалила вхід такою масою металу, зрушити з місця яку було б над силу й самому Батькові Землі.
Підлога загойдалася, нахилилась, і Ярві на якусь мить здалося, що надбрамна кімната завалюється від цього жахливого удару.
Намагаючись витрусити памороки з голови і дзвін із вух, він підповз до оглядового отвору в підлозі й припав до нього. Прохід унизу був забитий найближчими Одемовими прибічниками. Деякі хиталися, обхопивши руками голови. Деякі незграбно намагалися видобути зброю. Деякі згромадилися під брамою і безгучно щось кричали, безгучно й безглуздо гатили кулаками по мідних, спотворених диким ревом обличчях. Посеред усього цього рейваху стояв лжекороль і дивився вгору. Його очі зустрілися з очима Ярві, і Одемове лице сполотніло, немовби він уздрів демона, що продерся крізь Останні Двері назад у цей світ.
Ярві всміхнувся.
А тоді відчув, як хтось схопив його за плече.
Ніхто тягнув його і щось горлав просто в обличчя. Ярві бачив крізь проріз у шоломі, як рухаються його губи, але чув тільки нерозбірливе белькотіння.
Він підвівся — підлога поступово вирівнювалася — і звивистими сходами кинувся за товаришем униз, затинаючись і наштовхуючись на стіни. Ззаду напирали найманці. Ніхто розчахнув двері. У темряві утворився яскравий арковий прохід, і вони вискочили на подвір’я.
Останні двері
На подвір’ї панував хаос.
Здіймалась і опускалася зброя, летіли навсібіч тріски, сталь стиналась зі сталлю, мерехтіли вищирені обличчя, повітря розтинали стріли, падали тіла. І все це відбувалося без жодного звуку, немов у якому сні.
Як і задумано, материні найманці висипали з криївок, зненацька напали на Одемових вояків, посікли їх, ошелешених, на місці й погнали подвір’ям, лишаючи за собою закривавлені тіла.
Однак ті, хто витримав першу атаку, стали чинити запеклий опір, і битва розпалася на окремі люті сутички на смерть. У миготливій тиші Ярві побачив, як шендка ножем б’є супротивника, тимчасом як той лупить її обіддям щита по обличчю, лишаючи жахливі рани.