Джо Аберкромби – Пів короля (страница 24)
Якби Ярві вибирав, кого врятувати, то Анкранове ім’я було б у цьому списку аж ніяк не найперше. Але звільнення Рульфа та Джауда означало і звільнення їхнього сусіда по веслу, а Ярві зараз кинувся б до ніг навіть Одемові, якби той запропонував йому погрітися. Він гепнувся на коліна, простягаючи тремтливі руки до вогню.
Джауд уперся кулаками в боки.
— Отже, тобі таки вдалося врятуватися.
— Лайно не тоне, — кинув Рульф.
Анкран лише потер скривлений ніс.
— Якщо мій сморід вам заважає, можете пошукати собі інше вогнище.
Зі Сумаелиного рукава, зблиснувши лезом, безгучно виковзнула сокирка.
— Мені подобається це.
Колишній комірник стенув плечима.
— У такому разі не пристало мені відмовляти товаришам у скруті. Ласкаво прошу всіх і кожного до моєї маєтності!
Сумаель, не чекаючи на відповідь, видерлася мерзлим кам’янистим схилом до дерева і вправно відрубала одну гілку. Потім устромила її розгалуззям над вогнем і клацнула пальцями до Ярві.
— Скидай одяг.
— Не перевелися ще романтики! — Рульф затріпотів віями й здійняв очі до неба.
Сумаель не звернула на нього жодної уваги.
— Мокрий одяг уночі згубить тебе не гірше за будь-якого ворога.
Тепер, коли холод помалу став випускати його зі своїх лещат, Ярві відчув, який він побитий: нили всі м’язи, боліла голова, а шия пульсувала там, де її душили Тріґґові пальці. Навіть якби хотів, він не мав сили опиратися. Ярві скинув мокрі лахи, які де-не-де по краях уже задубіли й узялися льодом, і голий, якщо не зважати на нашийник і ланцюг, зібгався біля вогню так близько, як тільки наважився.
Рульф накинув йому на тремтливі плечі стару овечу шкуру.
— Це не подарунок, — сказав він. — Я її тільки позичаю тобі.
— Вельми дякую… і за це, — витиснув Ярві. Він цокотів зубами, дивлячись, як Сумаель розвішує над вогнем його одяг, що вже почав потроху парувати.
— А що, як хтось побачить світло від вогнища? — запитав Джауд, похмуро поглядаючи в той бік, звідки вони прийшли.
— Якщо волієш замерзнути, сиди в темряві. Її тут не бракує, — Анкран ворушив вогнище паличкою, намагаючись добути з нього більше тепла. — Особисто мені видається, що бій, пожежа на кораблі, а потім і загибель корабля під водою дещо послабить їм охоту шукати нас.
— Але вирушити треба ще до світання, — сказав Рульф.
— Вирушити куди? — запитала Сумаель, сідаючи навпочіпки біля Ярві.
Відповідь була очевидна. На схід уздовж берега, тим шляхом, яким сюди пливли на
— На схід, звісно, — відказав Рульф. — Як давно ми проминули той торговий пост?
Сумаель прикинула на пальцях.
— За три дні, може, дійдемо.
— Іти буде важко, — Рульф пошкріб щетинисте підборіддя. — Збіса важко, і…
— Я піду на захід, — перебив його Анкран, зціпивши криві щелепи і вперши погляд у вогонь.
Запала мовчанка. Усі поглянули на нього.
— Куди на захід? — запитав Джауд.
— До Торлбю.
Ярві лише звів брови, здивований такою несподіваною підмогою. Рульф вибухнув реготом.
— Дякую вам, пане Анкране! Хоч насміюся досхочу перед смертю! Наш колишній комірник зібрався пішака до Ґеттландії.
— До Ванстерландії. Там спробую сісти на корабель до Торлбю.
Рульф знову реготнув.
— Лише до Ванстерландії? І скільки ж тьопати до Вульсґарду, шановна навігаторко?
— Пішки — щонайменше місяць, — Сумаель відповіла так швидко, ніби вже міркувала над цим.
— Місяць пішки через ось це! — Рульф обвів ручищем укриту снігом пустку, яку вони нещодавно подолали, і Ярві мусив визнати, що думка про такий похід анітрохи не підбадьорювала. — І з яким спорядженням?
— У мене є щит, — Джауд зняв зі спини великий круглий дерев’яний щит із залізним умбоном[6]. — Думав триматися за нього у воді.
— А мені щедрий охоронець позичив лук, — Рульф бренькнув тятивою, наче то була струна арфи. — Але без стріл музики не буде. Є в когось намет? Запасний одяг? Ковдри? Санчата? — Відповів йому лише вітер, що завивав зовсім поруч із їхнім освітленим вогнищем прихистком. — Що ж, у такому разі нехай вам щастить, пане Анкране! Веслувати разом з вами було неабияким задоволенням, але, боюся, тут наші шляхи повинні розійтися. Ми всі йдемо на схід.
— Який це дурень поставив тебе за головного?
Вони всі різко обернулися на хрипкий голос, що пролунав із темряви. До них ішов Ніхто. Окрім свого звичного бруду, тепер він був вимазаний ще й сажею: лахміття, волосся й борода були всі чорні. На ньому були Тріґґові чоботи й Тріґґова куртка з засохлою на плечі кров’ю. На другому плечі він ніс великий згорток обгорілої вовняної тканини з вітрила, а до грудей, неначе ховаючи від морозної ночі немовля, притискав меч, яким на очах Ярві вбив шістьох чоловіків.
Схрестивши ноги, колишній чистильник палуби всівся біля багаття так, ніби прийшов на давно домовлену зустріч, і задоволено зітхнув, простягши руки до вогню.
— На захід до Ґеттландії звучить непогано. Але нас будуть переслідувати.
— Тріґґ? — запитала Сумаель.
— Про нашого наглядача більше немає потреби турбуватися. Я сплатив йому свій борг. Але порахунок між мною та Шадікширрам ще не зведений, — Ніхто лизнув палець і стер плямку з клинка. — Нам треба відірватися від неї якомога далі.
— Нам? — різко кинула Сумаель, і Ярві помітив, що за спиною вона тримає напоготові сокирку. — Ти напрошуєшся до нашого гурту?
У божевільних очах Нікого блимнув відблиск багаття.
— Якщо тільки хтось інший не хоче мене запросити.
Ярві простягнув руки між ними, торуючи шлях Батькові Миру.
— Нам потрібна будь-яка допомога. Але скажи хоча б, як тебе звати.
Ніхто вп’яв погляд у нічне небо, немовби відповідь на це запитання можна було прочитати з зірок.
— У мене було три… навіть чотири… імення, але всі вони принесли мені нещастя. Мені б не хотілося, щоб і вам через них не пощастило. Якщо будете розмовляти зі мною, можете кликати мене Ніхто, але знайте, що я не мастак до розмови. Шадікширрам прийде по нас, і вона очікуватиме, що ми вирушимо на схід.
— Бо йти на захід — це божевілля! — Рульф обернувся до Сумаель. — Скажи їм!
Дівчина підібгала пошрамовані губи й зіщулила очі, дивлячись на вогонь.
— На схід — швидше. На схід — легше.
— Ось! — вигукнув Рульф, плескаючи себе по стегну.
— Але я йду на захід, — докінчила Сумаель.
— Га?
— На схід підуть усі ті, хто врятувався з корабля. Крім того, у торговому пості було повно работорговців.
— А у Ванстерландії їх нема? — заперечив Рульф. — Ми завжди привозили туди інглінгів і непогано заробляли.
— На схід іти — небезпечніше, — відказала Сумаель.
— Але ж на захід — сама лише пустка на багато тижнів!
— Там ліс. А ліс — це паливо для вогнища. Ліс — це ймовірна здобич. На сході — торговий пост, але що далі? Лише мочарі й дикі нетрі на сотні миль. На заході Ванстерландія. На заході цивілізація. На заході… можливо… кораблі, які йдуть далі на захід. Які заберуть нас додому.