Джо Аберкромби – Пів короля (страница 23)

— Вона наказувала тобі ніколи не підпускати мене до клинка.

— Поклади меча! — гарикнув Тріґґ, однак голос йому надщербився, і Ярві почув нотки, яких ніколи в ньому не чув.

Страх.

Немовби перед наглядачем справді стояла Смерть.

— О ні, Тріґґу, не покладу, — усмішка Нікого стала ширшою і безумнішою, в очах йому забриніли сльози й лишили блискучі доріжки на виямкуватих щоках. — Гадаю, це він тебе покладе.

Один з охоронців кинувся на нього.

Коли він драїв палубу, Ніхто здавався старим, до болю повільним. Крихкою руїною. Подобою людини, самі кістки та шкіра. Із мечем у руці він перетікав з місця на місце, наче вода, танцював, як язик полум’я. Меч немовби мав власний розум, швидкий і нещадний, як блискавка, а Ніхто лише рухався за ним.

Меч метнувся вперед, його вістря на мить зблиснуло між лопатками нападника і зникло. Той поточився, захрипів, притиснувши руку до грудей. Другий охоронець махнув сокирою, але Ніхто ухилився плавним рухом — лише тріски посипалися від краю лавки. Сокира здійнялася знову, але клацнув метал, і рука, що її тримала, відлетіла геть у темряву. Охоронець осунувся на коліна, вирячивши очі, і повалився на палубу, коли Ніхто босою ногою пхнув його.

Третій із високо піднятим мечем наскочив іззаду. Навіть не обернувшись, Ніхто зробив випад, прохромив йому горло й висмикнув меча, лишивши охоронця захлинатися кров’ю. Потім рукою, обмотаною ланцюгом, вибив кийка в чергового нападника й навершником меча зацідив йому в зуби, і вони посипалися з рота. Після цього безгучно припав до палуби й, наче косою, підтяв ноги ще одному охоронцеві, той крутнувся і впав долілиць.

Це все відбулося так швидко, що Ярві за цей час заледве встигнув би вдихнути-видихнути. Якби міг дихати.

Перший охоронець досі стояв, притискаючи руку до пробитих грудей. Він намагався щось сказати, але з губ злітала лише червона піна. Ніхто, безшумно ступаючи босими підошвами, легенько плечем відіпхнув його з дороги. Глянувши на заляпані кров’ю дошки, він невдоволено поцокав язиком.

— Палуба геть брудна, — Ніхто підвів змарніле обличчя, чорне від бруду й забризкане червоними краплями. — Накажеш мені її відшкребти, Тріґґу?

Наглядач позадкував. Ярві марно силкувався звільнитися від його руки.

— Підійдеш ближче, і я вб’ю його!

— Убивай, — Ніхто стенув плечима. — Смерть чекає на кожного, — охоронець із підрубаними ногами скімлив, намагаючись виповзти вище похиленою палубою. Ніхто, проходячи повз, заколов його в спину. — Сьогодні вона чекає на тебе, Тріґґу. Вона вже дістала ключ і відчиняє перед тобою Останні Двері.

— Стривай, ми ж можемо поговорити! — Тріґґ задкував, піднявши перед собою долоню. Палуба нахилялася дедалі більше, з кормового люка вже лилася чорна вода. — Просто поговорімо!

— Від говоріння самі лише клопоти, — Ніхто здійняв меча. — Сталь — відповідь на все, — він розкрутив клинок у руці, і в тому відбилося світло пожежі. Лезо заграло червоним, білим, жовтим — усіма барвами полум’я. — Сталь не лестить і не йде на поступки. Сталь не бреше.

— Лише дай мені шанс! — заскиглив Тріґґ. Вода вже переливалася через борти й текла поміж лавками.

— Навіщо?

— У мене є мрії! У мене є плани! У мене…

З глухим стуком меч розполовинив Тріґґові череп аж до носа. Ще якусь мить губи складали слова, але дихання, яке дало б їм звук, забракло. Наглядач повалився навзнак, ледь сіпнувши ногами, і Ярві нарешті вирвався з його безвольної руки, хапаючи ротом повітря, кашляючи й відтягуючи нашийник від горла, щоб вдихнути якомога глибше.

— Може, я й погарячкував, — промовив Ніхто, виймаючи меча з Тріґґової голови, — але тепер я почуваюся значно краще.

Довкола всі кричали. Якщо якісь охоронці й вижили, то, вочевидь, віддали перевагу зустрічі з морем, ніж із мечем Нікого. Дехто з невільників намагався перебратися з затоплених лавок на задні, сухіші; дехто напинав ланцюг до відпори, силкуючись утекти від води, що підбиралася дедалі вище; у декого тільки голови стриміли над поверхнею, жадібно втягуючи повітря й вибалушуючи очі від жаху. А були й ті — Ярві усвідомлював це, — над ким уже стулилися чорні води, хто, затримуючи віддих іще на якусь мить, безнадійно шарпав замок.

Ярві впав рачки й кинувся порпатись у закривавленій Тріґґовій одежі, шукаючи ключ. Його нудило, в голові паморочилося. Він намагався не дивитися на розрубане обличчя, та все ж краєм ока побачив його спотворені риси й тістувату масу, що видніла всередині страшної рани. Ярві проковтнув клубок блювоти, що підкотив до горла, й узявся нишпорити далі. У вухах стояв гучний лемент невільників, що опинилися в пастці.

— Облиш.

Над ним стояв Ніхто, набагато вищий, ніж Ярві собі уявляв. У руці, вістрям донизу, він тримав заплямлений кров’ю меч.

Ярві здивовано глипнув на нього, а тоді перевів погляд на перехилену палубу й невільників, що тонули.

— Але ж вони загинуть, — ледь чутно прохрипів він.

— Смерть чекає на кожного.

Ніхто схопив його за нашийник і перекинув через борт. І знову Мати Море прийняла Ярві у свої крижані обійми.

ДОВГА ДОРОГА

Під тиском обставин

Хтось плескав Ярві по обличчю. Він бачив руку, чув звуки ляпасів, але майже не відчував самих ударів.

— Біжи! — прошипів Джаудів голос.

Максимум, на що Ярві був спроможний, — це, хитаючись, ледве волочити ноги. Ланцюг, що теліпався з кожним кроком, і мокрий одяг тягнули його донизу. Просяклі водою черевики шпорталися об прибережне каміння. Ярві постійно спотикався, але щоразу, коли він падав, дужі руки піднімали його й тягнули далі в темряву.

— Іди! — бурчав Рульф.

Перед укритою снігом верхівкою прибережного схилу Ярві озирнувся на мить і, видзвонюючи зубами, витиснув: «Святі боги!»

Мати Море жадібно заковтувала «Південний вітер». Ніс корабля був охоплений полум’ям, снасті звисали вогняними линвами, верхівка щогли, на яку часто видиралася Сумаель, палала. Невільницькі лавки, де колись мордувався Ярві, уже затопило, весла безпорадно стирчали навсібіч, наче ноги перевернутої мокриці. Лише один кут корми виднів над водою, що мінилася відблисками полум’я. Трюм, комора й капітанська каюта поринули в підводне безгоміння.

На березі й на пристані стояли якісь чорні постаті й дивилися на загибель «Південного вітру». Охоронці, що врятувалися від меча Нікого? Чи раби, що якимось чином звільнилися від ланцюгів? У завиванні вітру Ярві вчулися кволі крики. Зойки, що пробивалися крізь тріскотіння вогню. Не було жодної змоги дізнатися, кому пощастило пройти це випробування водою та вогнем, хто лишився живий, а хто загинув, але Ярві так змерз, що не мав сили радіти своєму порятунку з чергової скрути, не кажучи вже про те, щоб сумувати через тих, кому це не вдалося. Жаль, без сумніву, прийде незабаром.

Якщо він переживе бодай цю ніч.

— Рухайся! — поквапила Сумаель.

Його витягли на гребінь пагорба, з другого боку він просто покотився й зупинився горілиць у заметі. Шкіра горіла від холоду, кожен ковток крижаного повітря неначе ножем роздирав горло. Ярві побачив широке Рульфове обличчя з помаранчевим полиском на щоці. Поруч у сяйві Батька Місяця сіпалося худорляве Сумаелине лице.

— Покиньте мене, — намагався він сказати, але зуби йому промерзли аж до коренів, а задубілі губи не могли скласти слів. Із рота видобулася тільки ріденька хмарка пари.

— Ми втікаємо разом, — відповіла Сумаель. — Хіба не так ми домовлялися?

— Я гадав, домовленість скасувалася, коли Тріґґ почав мене душити.

— О ні, так легко ти від мене не відкараскаєшся, — вона схопила Ярві за скарлючений зап’ясток. — Вставай.

Його зрадив рідний дядько, його зрадили одноплеменці, а вірність він знайшов серед купки невільників, які йому нічим не зобов’язані. Ярві мало на заплакав від зворушення. Утім, він мав передчуття, що сльози йому ще будуть потрібні пізніше.

Сумаель допомогла підвестися. Рульф і Джауд підтримували, поки він плентав далі, не надто замислюючись, у якому напрямку — аби тільки затонулий «Південний вітер» був десь позаду. У чоботах чвакала крижана вода, вітер продував наскрізь мокру й мульку одіж, немовби на Ярві не було нічого.

— Невже конче треба було для втечі вибрати найхолодніше місце у світі, яке тільки створили боги? — поскаржився Рульф. — Та ще й у найхолоднішу пору року.

— Я мала кращий план, — з голосу Сумаелі було зрозуміло, що вона теж не в захваті від його повного краху. — Але він потонув разом із «Південним вітром».

— Іноді плани мусять прогинатися під тиском обставин, — зауважив Джауд.

— Прогинатися? — буркнув Рульф. — Щодо цього, то він розлетівся на друзки.

— Он там, — Ярві вказав закоцюблим оцупком пальця.

Попереду на пагорку пазуристим віттям чіплялося за темряву хирляве деревце. Притрушене снігом гілля біліло проти нічного неба, а зісподу відсвічувало ледь помітним помаранчевим мерехтінням. Ярві не йняв віри власним очам, та попри це, відчайдушно кинувся туди так швидко, як тільки міг, почасти ходою, почасти поповзом. У цю мить навіть марево багаття здавалося кращим, ніж нічого.

— Стривайте! — зашипіла Сумаель. — Ми ж не знаємо, хто…

— Байдуже! — Рульф проминув її, важко чвалаючи через сніг.

Багаття горіло під корячкуватим деревом у виярку, що давав сяку-таку заслону від вітру. Дошки з розламаного ящика були складені акуратною купкою, посеред якої палахкотів невеличкий вогник. Згорбившись над ним і вдмухуючи в нього життя білим від пари диханням, сидів Анкран.