Джо Аберкромби – Пів короля (страница 25)
— Додому, — Джауд утупився у вогонь, неначе побачив там своє село й ту криницю з найсолодшою водою у світі.
— Ми вирушимо вглиб, — сказала Сумаель, — якомога далі від узбережжя, щоб нас не помітили з кораблів. А тоді повернемо на захід.
Рульф сплеснув руками.
— Та як же ви знайдете дорогу в снігах? Ви заблукаєте й будете ходити колами!
Сумаель дістала з-під куртки шкіряний чохол, розгорнула його й показала свій далекогляд та інше навігаційне знаряддя.
— Дорогу я знайду, старий, про це не турбуйся. Не можу сказати, що я горю бажанням вирушити чи тим, чи тим маршрутом. Надто в такому товаристві. Але на заході нам, можливо, пощастить більше.
— Можливо?
Сумаель стенула плечима.
— Іноді «можливо» — це найкраще, на що ти можеш сподіватися.
— Троє за захід, — усміхнувся Анкран, уперше, відтоді як на очах Ярві Шадікширрам вибила йому два передні зуби. — Як щодо тебе, здорованю?
— Гмм, — Джауд замислено підпер кулаком підборіддя та обвів очима коло своїх супутників. — Ха, — він уважно придивився до кожного з них і врешті зупинив погляд на Сумаелиних приладах. — Хе, — він здвигнув масивними плечима й набрав повітря в груди. — У бою я волів би мати товаришем тебе, Рульфе, радше, ніж будь-кого іншого. Але коли йдеться про те, щоб дістатися з одного місця в інше… я довіряю Сумаелі. Я піду на захід. Якщо вона мене візьме.
— Триматимеш наді мною щит, коли сніжитиме, — відказала дівчина.
— Та ви всі з бісового глузду зсунулися! — Рульф плеснув важкою долонею Ярві по плечі. — Схоже, лишилися тільки ми з тобою, Йорве.
— Твоя пропозиція мені неабияк лестить… — Ярві вислизнув з-під Рульфової руки, скинув овечу шкуру й одягнув свою сорочку, що, хоч і не цілком, але вже майже висохла. — Але насамперед нам треба триматися разом. Триматися разом або померти поодинці, — а ще в Ґеттландії на нього чекали престол, клятва й помста, і що довше вони чекали, то менше в нього було шансів виконати те, що задумав. — Ми всі підемо на захід, — Ярві вищирився до Рульфа й плеснув його по плечу здоровою рукою. — Я молився про молодшого помічника, але буду радий прийняти те, що дають.
— Святі боги! — Рульф обхопив голову руками. — Ми всі про це пожалкуємо.
— Тоді цей жаль долучиться до решти моїх жалів, — Ніхто втупився в темряву, немовби за колом світла від вогнища вгледів полчище примар. — Їх у мене вдосталь.
Свобода
Сумаель вела їх у шаленому темпі, прокладаючи курс, яким усі вони, як і тоді, коли веслували на судні, йшли без зайвих запитань. Їхня путь пролягала нерівною місцевістю, краєм чорних скель і білого снігу, де вітер мордував хирляві деревця, що скорботно схиляли голови в бік моря.
— Далеко ще до Ванстерландії? — часом гукав Рульф.
Сумаель звірялася з приладами, подумки підраховувала, ворушачи губами, вдивлялася в розпливчасту пляму Матері Сонця на сталево- сірому небі, а тоді мовчки рушала далі.
У цитаделі Торлбю мало хто назвав би цю річ цінною, але найбільшим скарбом утікачів став згорток пліснявої вовни, який приніс Ніхто. Ретельно, наче пірати, що ділять награбовану здобич, вони роздерли половину на клапті, якими пообмотувалися під одягом, обвинули замерзлі вуха, руки й ноги. Другу половину ніс Джауд, і ночами вони всі щулилися під нею. Звісно, всередині було не набагато тепліше, ніж зовні — у непроглядній темряві, — але вони були вдячні й за цю дрібку тепла.
Ця дрібка становила різницю між життям і смертю.
Прокладали дорогу вони по черзі. Джауд сунув уперед не нарікаючи, Рульф без упину кляв сніг, наче давнього ворога, Анкран пробивався, обхопивши себе руками, Ніхто — високо здійнявши голову й міцно стискаючи меч, немовби гадав, що він і сам зі сталі та що ні спека, ні холод його не візьмуть, навіть коли, попри молитви Ярві, пішов сніг, осідаючи на плечах Тріґґової куртки.
— Збіса пречудово, — пробурмотів Рульф, позираючи на небо.
— Сніг нам на руку, — мовив Анкран. — Він засипле наші сліди, сховає від погоні. Якщо пощастить, наша колишня хазяйка вирішить, що ми замерзли тут на смерть.
— А якщо не пощастить, то таки й замерзнемо, — буркнув Ярві.
— Чи то має значення? — сказав Рульф. — Хіба є хтось аж такий божевільний, щоб податися сюди за нами?
— Ха! — пирхнув Ніхто, перекидаючи важкий ланцюг через плече, наче шалик. — Шадікширрам аж така божевільна, що ні про що інше й думати не буде, — і цими словами обірвав розмову так само, як нещодавно обірвав життя охоронців з
Ярві обернувся й похмуро глянув у той бік, звідки вони йшли. Їхні сліди зміїлися, зникаючи в сірій далечині. «Цікаво, — подумав він, — коли Шадікширрам дізнається про загибель корабля? І що вчинить, коли дізнається?» Ярві важко ковтнув слину й поплентав за рештою, намагаючись не відставати.
Опівдні, коли Мати Сонце, сягнувши кволого зеніту, ледве піднялася над Джаудовим плечем, а видовжені тіні волочилися за ними по білій пустелі, утікачі, збившись докупи, спинились у виярку.
— Є в кого що їсти? — запитала Сумаель, висловлюючи вголос те, про що думав кожен.
Зголошуватися не поспішав ніхто. Усі знали, що їжа тут на вагу золота. На загальний подив, першим за пазуху сягнув рукою Анкран і видобув звідти пакунок із солоною рибою.
— Ненавиджу рибу, — знизав він плечима.
— Той, хто раніше морив нас голодом, тепер годує, — мовив Рульф. — Є таки справедливість на цьому світі.
Він доклав до риби кілька галет, найкращі часи яких, якщо й були, то давно минули. Сумаель додала дві сухі хлібини.
Ярві лише розвів порожніми руками й спробував зобразити усмішку:
— Я можу лише принижено… сподіватися на вашу щедрість…
Анкран легенько потер скривленого носа.
— Твоє приниження трохи мене зігріває, але не надто. Що у вас двох?
Джауд стенув плечима.
— У мене було мало часу на приготування.
Ніхто показав меча.
— Я маю ніж.
Вони всі поглянули на мізерні припаси, яких було замало й на одну нормальну поїдку для шістьох.
— Сьогодні я побуду справедливою матусею, — сказала Сумаель.
Ярві сів, пускаючи слину, наче батькові пси, коли чекали на недоїдки, і дивився, як дівчина відмірює шість страхітливо рівних і жахливо крихітних порцій хліба. Рульф глитнув свою за два куси, а потім дивився, як Анкран, заплющивши очі від насолоди, усоте пережовує кожну крихту.
— Більше нічого їсти не будемо?
Сумаель із рішучим виразом на обличчі загорнула дорогоцінний пакунок і мовчки заховала собі під сорочку.
— Я скучив за Тріґґом, — сумовито промовив Рульф.
Із Сумаелі вийшла б чудова міністерка. Покидаючи корабель, вона зберегла ясність мислення настільки, що прихопила з собою дві порожні пляшки з-під вина, і тепер утікачі набивали їх снігом і, щоб його розтопити, несли по черзі під одягом. Невдовзі Ярві збагнув, що пити треба по ковтку, бо розкутуватися, щоб відлити на такому морозі, було справжнім подвигом, який товариство вітало буркотливими вигуками, щиро співчуваючи герою, адже кожен знав, що рано чи пізно йому теж доведеться виставляти своє добро на пекучий вітер.
День був короткий, хоча їм і здавалося, ніби ця мука триває вже місяць. Увечері на небі блискучими звоями й палахкими доріжками засяяли зорі, яскраві, мовби очі богів. Сумаель показувала супутникам дивні сузір’я, для кожного з яких мала назву: Лисий Ткач, Кривий Шлях, Чужинець-Що-Стукає-в-Двері, Пожирач Снів. Біла пара вихоплювалася з її рота в темну ніч, коли дівчина, усміхаючись, розповідала про них. Ярві вперше чув у її голосі стільки щастя і теж усміхнувся.
— Далеко ще до Ванстерландії? — запитав він.
— Трохи є, — Сумаель обернулася, глянула на обрій. Усміх її швидко згас, і вона пришвидшила ходу.
Ярві насилу наздогнав її.
— Я тобі так і не подякував.
— Подякуєш, якщо ми не станемо парою заморожених трупів.
— Такої нагоди мені може й не випасти, тому… дякую тобі. Ти могла спокійно дивитися, як Тріґґ мене вбиває.
— Якби замислилася хоча б на мить, то так би й зробила.
Навряд чи Ярві слід було ображатися. Він подумки запитав себе, а як вчинив би сам, якби Тріґґ душив Сумаель, і відповідь йому не сподобалася.
— У такому разі я радий, що ти не замислилася.
Дівчина довго мовчала. Чути було тільки рипіння снігу під черевиками. А тоді вона зиркнула на Ярві через плече й швидко відвернулася.
— Я теж.
Другого дня, щоб підбадьорити себе, вони взялися жартувати.
— Ти знову скнариш наш харч, Анкране? Передай-но сюди печене порося!
І всі реготали.