Джо Аберкромби – Останній аргумент королів (страница 9)

— Від служниці.

— Від служниці?

Як у біса хтось в Адуа міг почути хоч щось про його поневіряння — тим паче служниця Арді Вест? Раптом на Джезаля лавиною навалилися неприємні образи. Юрби слуг, які хихочуть, уявляючи, як він лежав і плакав за своїм розбитим обличчям. Усі, хто являє собою хоч щось, пліткують про те, який дурнуватий вигляд мав у нього бути, коли його годував із ложечки страшний, укритий шрамами північанин. Джезаль відчув, що червоніє до кінчиків вух.

— Що вона казала?

— Ой, та сам знаєш… — Арді з відсутнім виглядом пройшла углиб кімнати. — Що ти видерся на стіни під час облоги Дарміума — правильно? Відчинив ворота людям імператора й таке інше.

— Що?! — Джезаль спантеличився ще сильніше. — Дарміума? Ну, тобто… хто їй сказав…

Дівчина підходила дедалі ближче, а він знічувався дедалі сильніше, аж доки не затнувся й не замовк. Іще трохи — і вона вже трохи підвела голову, зазирнувши йому в обличчя й розтуливши губи. Так близько, що Джезаль не сумнівався: зараз вона його обійме й поцілує. Так близько, що він злегка нахилився вперед у приємному очікуванні, прикрив очі, відчув поколювання в губах… А тоді вона проминула його, мало не вдаривши волоссям по обличчю, і пішла до шафи, відчинила її й дістала звідти графин, покинувши розгубленого Джезаля на килимі.

Він в отетерілому мовчанні побачив, як Арді наповнює два келихи і простягає один. Вино хлюпнулося й липко потекло по його стінці.

— Ти змінився. — Джезалеві раптом стало соромно, і він рвучко підняв руку, несвідомо затуляючи шрам на щелепі. — Я не про це. Принаймні не лише про це. Про все. Ти став якимось інакшим.

— Я… — Тепер вона впливала на нього ще сильніше, ніж колись. Раніше його не обтяжувало таке очікування, тривалі мрії та приємні передчуття, які супроводжували його в дичавині. — Я за тобою скучив.

Джезаль сказав це не подумавши, а тоді відчув, що шаріється. Хоч-не-хоч довелося спробувати змінити тему.

— Ти отримала якусь звістку від брата?

— Він пише щотижня. — Арді закинула голову й вихилила келих, а тоді знову почала його наповнювати. — Принаймні відколи я довідалася, що він іще живий.

— Що?

— Якийсь місяць я гадала, що він мертвий. Він ледве врятувався під час бою.

— А що, був якийсь бій? — писнув Джезаль, а за мить згадав, що триває війна. Звісно, були якісь бої. Він знов опанував свій голос. — Який бій?

— Той, у якому загинув принц Ладісла.

— Ладісла мертвий? — вереснув Джезаль: його голос ізнову перейшов на дівчачий тембр. Ті кілька разів, коли він бачив кронпринца, той здавався самозакоханим до незнищенності. Важко було повірити, що такого можна просто взяти і проштрикнути мечем чи застрелити стрілою на смерть, як будь-яку іншу людину, але це було правдою.

— А тоді було вбито його брата…

— Рейнолта? Вбито?

— У власному ліжку в палаці. Коли помре король, голосування у Відкритій Раді обере нового.

— Голосування? — Джезалів голос став таким високим, що він мало не відчув, як до горла підступає нудота.

Арді вже наливала собі знову.

— За вбивство повісили посла від Утмана, хоча він, найпевніше, був невинуватий, і тому війна з гурками триває досі…

— А ми ще й із гурками воюємо?

— На початку року впала Дагоска.

— Дагоска… впала?

Джезаль осушив свій келих одним протяжним ковтком і втупився в килим, намагаючись осмислити все почуте. Йому, звісно, не треба було дивуватися, що за час його відсутності дещо сталося, та він аж ніяк не очікував, що світ перевернеться догори дриґом. Війна з гурками, бої на Півночі, вибори нового короля?

— Тобі налити ще? — спитала Арді, нахиливши графин, який саме тримала.

— Мабуть, так.

Ну звісно, визначні події, як і казав Баяз. Джезаль подивився, як Арді наливає вино, зосереджено, майже сердито суплячись на нього, поки воно булькотіло. Зауважив на верхній губі дівчини маленький шрам, якого досі не помічав, і відчув раптове сильне бажання торкнутись його, просунути пальці їй у волосся, пригорнути її до себе. Події були визначні, та всі вони здавалися не надто важливими як порівняти з тим, що відбувалося тепер у цій кімнаті. Хто його знає? Може, наступні кілька секунд змінять усе його життя, якщо він зуміє відшукати потрібні слова і змусити себе їх вимовити.

— Я дійсно за тобою скучив, — видушив із себе Джезаль. Жалюгідно. Арді знецінила це, обурено пирхнувши.

— Не будь дурнем.

Він перехопив її руку і змусив дівчину зазирнути йому в очі.

— Я був дурнем усе життя. Але тепер я не такий. Там, на рівнині, бували такі випадки, коли мене тримала на цьому світі лише думка про те, що… що я, можливо, ще буду з тобою. Я щодня хотів тебе побачити…

Арді лише набурмосено поглянула на нього, геть не зворушена. Те, що вона не розтанула в його обіймах, неабияк дратувало, зважаючи на те, крізь що він пройшов.

— Арді, благаю, я прийшов не сваритися.

Вона, вихиливши ще один келих, похмуро втупилася в підлогу.

— Не знаю, чому ти сюди прийшов.

«Тому що я тебе кохаю й хочу більше ніколи з тобою не розлучатися! Будь ласка, скажи, що будеш моєю дружиною!» — мало не сказав Джезаль, але в останню мить уздрів зневажливу посмішку Арді й зупинився. Він начисто забув, як важко може з нею бути.

— Я прийшов вибачитися. Я підвів тебе, знаю. Я прийшов, щойно зміг, але ти, як я бачу, не в тому настрої. Тож я повернуся згодом.

Він пішов, легенько зачепивши її, і подався до дверей, але дівчина дісталася туди першою, крутнула ключ у замку й висмикнула його.

— Ти кидаєш мене тут саму-самісіньку, не надсилаєш жодного листа, а тоді повертаєшся й хочеш піти навіть без поцілунку?!

Вона нетвердо підступила на крок до Джезаля, і він усвідомив, що задкує.

— Арді, ти п’яна.

Вона роздратовано сіпнула головою.

— Я постійно п’яна. Хіба ти не казав, що скучив за мною?

— Але ж, — пробелькотів Джезаль, чомусь відчувши легкий острах, — я думав…

— Це і є твоя проблема, розумієш? Думання. Воно кепсько тобі дається.

Арді підвела його назад до краю столу, і Джезалева шпага так сильно зачепилася за його ноги, що йому довелося опустити одну руку, щоб не впасти.

— Хіба ж я не чекала? — прошепотіла Арді, дихаючи йому в обличчя гарячим повітрям, кисло-солодким від вина. — Як ти й просив.

Її вуста злегка торкнулись його вуст, вислизнув кінчик її язика й лизнув йому губи, а тоді в її горлі щось тихо забулькало, і вона притиснулася до Джезаля. Він відчув, як дівоча рука опускається йому на пах і легенько потирає його крізь штани.

Це, звісно, було приємно й негайно викликало напруження. Вкрай приємно, але доста бентежно. Джезаль нервово позирнув на двері й прохрипів:

— А як же слуги?

— Якщо їм не подобається, хай знайдуть собі іншу йобану роботу. Хіба ні? Не я їх сюди пустила.

— А хто тоді… ой!

Вона запустила пальці у Джезалеве волосся й боляче розвернула його голову, щоб заговорити йому просто в обличчя:

— Забудь про них! Ти прийшов сюди заради мене, чи не так?

— Так… так, звісно!

— То скажи це!

Рука Арді міцно, майже боляче — але все ж не боляче — притиснулася до його штанів.

— Ой… Я прийшов заради тебе.

— І що? Ось вона, я. — Її пальці незграбно пововтузилися з його паском і розстебнули його. — Тепер не треба соромитися.

Він спробував перехопити її зап’ясток.

— Арді, зачекай…