Джо Аберкромби – Останній аргумент королів (страница 10)

Другою рукою вона боляче дала йому ляпаса — такого сильного, що його голова мотнулася вбік, а у вухах аж задзвеніло.

— Я шість місяців сиділа тут без діла! — процідила Арді йому в обличчя, трохи ковтаючи слова. — Знаєш, як мені було нудно?! А тепер ти кажеш мені зачекати?! Та йди нахуй!

Вона грубо схопилася за його штани й витягнула його прутня, потерла однією долонею, а другою вчепилася в його лице, тимчасом як сам Джезаль заплющив очі й неглибоко задихав їй у вуста, не думаючи ні про що, крім її пальців.

Її зуби легенько, майже боляче, куснули його за губу, а тоді ще раз, сильніше.

— Ой, — видихнув він. — Ой!

Вона явно його кусала. Кусала із завзяттям, неначе його губа була хрящем, який треба було прожувати. Джезаль спробував відсахнутись, але за спиною в нього був стіл, а вона міцно його тримала. Біль був майже такий самий сильний, як шок, а відтак, поки вона кусала його далі, став відчутно сильнішим.

— А-а-а-а!

Він схопив її однією рукою за зап’ясток і завів його Арді за спину, смикнув дівчину за руку і пхнув на стіл. Почув, як вона охнула, щосили врізавшись обличчям у відполіроване дерево.

Джезаль стояв над нею, застигнувши від розпачу й відчуваючи в роті солоний присмак крові. Крізь закудлане волосся Арді йому було видно одне темне око, яке нічого не виражало і стежило за ним через викручене плече. Волосся довкола її вуст ворушилося від швидкого дихання. Джезаль раптом відпустив зап’ясток Арді, побачив, як ворухнулась її рука з яскраво-рожевими мітками на шкірі, що лишилися від його пальців. Її долоня ковзнула вниз, учепилася в сукню й задерла її, тоді вчепилася знову й задерла решту — так, що її спідниці переплуталися довкола талії, а на Джезаля дивилася її оголена бліда дупа.

Ну, що ж… Може, він і став новою людиною, та йому все одно не чуже ніщо людське.

Із кожним ривком її голова билася об штукатурку, а його шкіра ляскала по задній поверхні її стегон, тимчасом як штани падали з ніг дедалі нижче, аж доки руків’я шпаги не почало торкатися килима. З кожним ривком стіл обурено рипів, усе гучніше й гучніше, неначе вони злягалися на спині якогось діда, який цього не схвалював. Із кожним ривком Арді гмикала, а він шумно видихав — не конкретно від задоволення чи болю, а тому що мусив видихати під час енергійного фізичного навантаження. Закінчилося це милосердно швидко.

У житті дуже часто буває так, що миті, на які довго чекають, виявляються суцільними розчаруваннями. Цей випадок, поза сумнівом, належав саме до таких. Коли Джезаль коротав ті нескінченні години на рівнині із саднами від сідла й зі страхом за власне життя, мріючи про нову зустріч із Арді, йому думалось аж ніяк не про швидке і грубе злягання на столі в її позбавленій смаку вітальні. Коли вони скінчили, він повернув свого прив’ялого прутня у штани, почуваючись винним, присоромленим і вкрай нещасним. Коли задзеленчала пряжка його паска, йому захотілося буцнутись обличчям у стіну.

Арді встала, опустила спідниці та пригладила їх, не підводячи обличчя від підлоги. Джезаль потягнувся до її плеча.

— Арді…

Вона сердито скинула його руку й відійшла. Жбурнула щось на підлогу позад себе. Предмет заторохтів об підлогу. Ключ від дверей.

— Можеш іти.

— Що?

— Іди! Ти ж отримав те, чого хотів, хіба ні?

Джезаль облизав закривавлену губу, не вірячи власним вухам.

— Думаєш, я цього хотів? — Тиша й нічого крім тиші. — Я тебе кохаю.

Арді кашлянула так, наче її нудило, і поволі захитала головою.

— Чому?

Він не був певен, що знав. Не міг сказати напевне, що мав на увазі чи що тепер відчуває. Йому хотілося розпочати знову, та як, він не знав. Усе це було непоясненним кошмарним сном, від якого він сподівався невдовзі пробудитися.

— Як це — «чому»?

Дівчина нахилилася, стиснувши кулаки, й заволала на Джезаля:

— Та я ж, блядь, ніщо! Мене ненавидять усі, хто мене знає! Ненавидів рідний батько! Рідний брат! — Арді урвався голос, її лице скривилось, і вона сплюнула зі злості й горя. — Я нищу все, чого торкаюся! Гівно я, та й усе! Чому ти цього не бачиш?!

Вона затулила лице руками, повернулася спиною до Джезаля, і в неї затрусилися плечі.

Джезаль закліпав на неї. У нього самого затремтіли губи. Старий Джезаль дан Лютар, найпевніше, хутенько схопив би той ключ, дременув із кімнати, побіг вулицею, щоб більше ніколи не повернутись, і вважав би себе щасливчиком через те, що так дешево відбувся. Новий же замислився над цим. Добре замислився. Однак у нього був надто сильний характер для цього. Принаймні так він казав самому собі.

— Я тебе кохаю. — Ці слова у його закривавлених вустах мали смак брехні, проте він уже зайшов надто далеко, щоб відступитися. — Досі тебе кохаю.

Джезаль перетнув кімнату і, хоча Арді спробувала його відштовхнути, обійняв її обома руками.

— Нічого не змінилося.

Джезаль просунув пальці їй у волосся і притулив її голову до своїх грудей, тимчасом як вона тихо плакала, схлипуючи й розмазуючи шмарклі по його крикливій формі.

— Нічого не змінилося, — прошепотів він. Але це, звісно, було не так.

Час годівлі

Вони сиділи не так близько, щоб комусь спало на думку, наче вони разом. «Просто двоє чоловіків, які, займаючись повсякденними справами, випадково розмістили дупи на одному шматку дерева». Ранок почався нещодавно, і, хоча сонце боляче світило Ґлокті в очі й омивало росисту траву, шелесткі дерева й рухливу воду в парку золотим сяйвом, повітря досі залишалося підступно кусючим. Лорд Веттерлант, вочевидь, звик вставати рано. «А втім, я теж. Ніщо не спонукає вилізти з ліжка так, як безсонна ніч через палючі судоми».

Його світлість сягнув у паперовий пакет, витягнув звідти великим і вказівним пальцями дрібку хлібних крихт і кинув собі під ноги. Довкола вже зібрався натовп бундючних качок, а тепер вони несамовито накинулись одна на одну, силкуючись дістатися до крихт, тимчасом як старий дворянин спостерігав за ними, хоча його лице залишалося безвільною й беземоційною маскою.

— Я не плекаю ілюзій, очільнику, — прогудів він, майже не ворушачи губами й геть не підводячи погляду. — Я недостатньо важлива персона, щоб узяти участь у цьому змаганні, навіть якби забажав. Але я достатньо важливий, щоб мати із нього якийсь зиск. І планую здобути все, що можу.

«Отже, відразу до справ. Яке щастя! Не треба розмовляти про погоду чи дітей або порівнювати властивості качок різного кольору».

— В цьому немає нічого поганого.

— Якби ж то. Мені треба годувати сім’ю, а вона росте з року в рік. Дуже рекомендую не заводити надто багато дітей. — «Ха, це явно не стане проблемою». — А ще у мене собаки, і їх також треба годувати, а вони мають неабиякий апетит. — Веттерлант протяжно, хрипко зітхнув і кинув птахам іще одну дрібку хліба. — Що вище людина підіймається, очільнику, то більше нахлібників вимагають у неї об’їдків. Це сумний факт.

— На вас лежить велика відповідальність, мілорде. — Ґлокта скривився, відчувши спазм у нозі, та обережно витягнув її, доки не відчув, як клацнуло коліно. — Можна поцікавитися, наскільки велика?

— Я, звісно, маю власний голос, а ще контролюю голоси трьох інших членів Відкритої Ради. Їхні родини пов’язані з моєю узами землі, дружби, шлюбу й давніх традицій.

«У такі часи, як зараз, такі узи можуть виявитися несуттєвими».

— Ви впевнені в цих трьох?

Веттерлант перевів погляд холодних очей на Ґлокту.

— Я не дурень, очільнику. Я тримаю своїх псів на гарних ланцюгах. У них я впевнений. Упевненішим у ці непевні часи й бути не можна.

Він пожбурив у траву ще крихт, і качки закахкали, заклювали й забили одна одну крилами.

— Отже, загалом чотири голоси.

«Незла частка великого пирога».

— Загалом чотири голоси.

Ґлокта прокашлявся і швидко перевірив, чи не може їх хтось підслухати. Зовсім неподалік на стежці мляво вдивлялась у воду дівчина із трагічним обличчям. На такій самій відстані з другого боку сиділи на лаві двоє розхристаних офіцерів Королівського полку, голосно сперечаючись про те, хто напередодні ввечері напився сильніше. «Чи не може трагічна дівчина підслуховувати для лорда Брока? Чи не можуть двоє офіцерів бути підзвітними верховному судді Маровії? Я повсюди бачу чиїхось агентів, і це лише на краще. Агенти повсюди». Він понизив голос до шепоту:

— Його Преосвященство охоче запропонував би за кожен голос по п’ятнадцять тисяч марок.

— Зрозуміло. — Примружені очі Веттерланта навіть не ворухнулися. — М’яса на це можна купити так мало, що мої собаки ледве наситилися б. А для мого столу не залишилося б нічого. Мушу вам сказати, що лорд Барезін уже запропонував мені — в дуже завуальованій формі — вісімнадцять тисяч за кожен голос, а також чудову земельну ділянку, що межує з моїми володіннями. Ліси, в яких можна полювати на оленів. Ви мисливець, очільнику?

— Був мисливцем, — Ґлокта потицяв у знівечену ногу. — Але вже доволі давно.

— А… Співчуваю. Завжди обожнював це заняття. Але тоді до мене завітав лорд Брок. — «Яка приємність для вас обох». — Він люб’язно запропонував двадцять тисяч, а також дуже вдалу партію для мого найстаршого сина — свою молодшу доньку.

— Ви погодилися?

— Сказав, що ще зарано на щось погоджуватися.

— Певен, що Його Преосвященство міг би розкошелитися на двадцять одну, але тоді вийшло б…

— Людина верховного судді Маровії вже запропонувала мені двадцять п’ять.