Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 29)

— Можливо, тобі зробити наступний крок? Запроси його в дім. Можете користуватися басейном, влаштуйте разом пікнік. Я впевнена, що Тедді сподобається поплавати з ним.

— Дякую, — кажу їй. — Може, так і зроблю.

Кілька секунд ми сидимо в приємній тиші, насоло­джуючись спокоєм ночі, а потім Керолайн простягає руку по своє читання — стару книжку в м’якій палітурці, пошарпану й заповнену численними примітками. На обкладинці зображена оголена Єва, яка стоїть в Едемському саду й тягнеться по яблуко, а недалечко чигає змій.

— Це Біблія?

— Ні, поезія. «Утрачений рай». Колись у коледжі вона мені подобалась, а тепер я не можу вчитати жодної сторінки. Так, наче материнство зруйнувало мою здатність зосереджуватись.

— У мене в котеджі є перша книга «Гаррі Поттера». Я взяла її в бібліотеці, щоб почитати Тедді, але можу дати вам, якщо хочете.

Керолайн усміхається так, наче я сказала щось кумедне.

— Мабуть, я просто піду спати. Уже пізно. Добраніч, Меллорі.

Вона йде в будинок, а я потихеньку вирушаю двором до свого котеджу. Знову чую чиїсь кроки в заповіднику Гайденс-Ґлен — чи то оленів, чи п’яних підлітків, чи мерців — хтозна, але ці звуки мене більше не лякають.

Бо я вирішила, що Адріан має рацію.

Мені не треба боятися Ані.

Вона не намагається завдати мені болю.

Не намагається налякати мене.

Вона хоче щось мені сказати.

І я думаю, що настав час обійтися без посередника.

15

Наступного ранку я кажу Тедді, що до нас прийде Адріан на обідній пікнік біля басейну, і ми беремося готувати пишне святкове частування: бутерброди з куркою на грилі, салат з макаронів, фруктовий салат і свіжий лимонад. Тедді гордо виносить усе це на настил біля басейну, а я напинаю садові парасольки, щоб ми могли пообідати в затінку.

Я вже стисло розповіла Адріанові про свій план, і він погодився побути з Тедді, поки ми з Міці спробуємо скористатися спіритичною дошкою. Він приходить точно опівдні, в пляжних шортах і в червоній футболці університетської футбольної команди Scarlet Knights («Червоні Лицарі»), і Тедді мчить уздовж басейну, щоб привітатися з ним. І хоч зріст Тедді всього метр двадцять, він якимось чином примудряється відчинити захисну огорожу навколо басейну. Потім входить у роль метрдотеля, запрошує Адріана до нашого «ресторану» й проводить до столика.

Адріан захоплено дивиться на всю виставлену їжу.

— Як би я хотів залишитися тут і цілий день їсти! Але відпросився в El Jefe усього на годину. Потім він прийде по мене — і тоді нам буде непереливки.

— Ми швиденько поїмо, щоб іще поплавати, — каже йому Тедді. — А потім зможемо пограти в Марко Поло!

Я даю Адріанові купу інструкцій. Постійно повторюю йому, щоб Тедді не знімав свої надувні нарукавники, що в басейні для нього глибоко, навіть на мілководді. Я так нервуюсь, що не можу нічого їсти. Раз у раз поглядаю на котедж, де Міці вже з годину проводить підготовчу роботу, організовуючи «зібрання». Вона не впевнена, що цей план спрацює. В ідеалі, каже вона, Тедді має сидіти разом із нами за спіритичною дошкою. Але Міці погоджується, що коли Тедді перебуватиме метрів за двадцять від нас, то цього буде достатньо. І це єдине, на що я готова погодитись.

Тедді не терпиться поплавати, тож він з’їдає половину бутерброда й запевняє, що вже наївся. І Адріан, розуміючи, що я вже готова починати, похапцем їсть, а потім однією рукою піднімає Тедді.

— Ви готові, містере Т.?

Тедді лементує й верещить від задоволення.

А тепер складна частина:

— Тедді, ти не проти, якщо з тобою трошки посидить Адріан? Мені треба дещо зробити в котеджі.

Як я й чекала, Тедді мало не божеволіє від щастя. Він біжить настилом аж до кінця басейну, маніакально розмахуючи руками, не тямлячи себе від радості, що Адріан — Адріан!! — буде його няньчити.

— Прошу тебе, слідкуй за ним дуже уважно. Не спускай ока. Ні на секунду. Якщо з ним щось станеться…

— У нас усе буде чудово, — обіцяє Адріан. — Я про тебе хвилююсь. Ти вперше користуєшся спіритичною дошкою?

— Уперше з часів середньої школи.

— Будь обережною, добре? Кричи, як щось буде потрібно.

Я хитаю головою.

— І близько не підходьте до котеджу. Навіть якщо почуєте, що ми кричимо. Я не хочу, щоб Тедді знав, чим ми там займаємось. Якщо він розповість батькам, вони оскаженіють.

— А якщо виникнуть проблеми?

— Міці каже, що разів сто таке робила. Вона запевняє, що це абсолютно безпечно.

— А раптом Міці помиляється?

Я ручаюсь, що все буде добре, однак не впевнена, що це його переконує. За сьогодні Міці вже шість разів зателефонувала мені на мобільний, попереджаючи про важливі заходи безпеки й обмеження. Вона заборонила мені надівати прикраси й користуватись парфумами. Макіяж, капелюхи, шарфи, взуття з відкритим носком — у жодному разі. З кожною розмовою її маніакальність зростала. Вона пояснила, що вживає ТГК[28], щоб «розблокувати» свої нейронні зв’язки, і я боюсь, що весь отой канабіс зробив із неї параноїчку.

Тедді біжить назад, просто на нас, і врізається в коліна Адріана, мало не звалюючи його в басейн.

— Ти вже готовий? Ми тепер можемо поплавати?

— Розважайтеся, хлопці, — кажу їм. — А я скоро прийду.

@@@

Коли приходжу в котедж, у Міці вже все готово. На моєму кухонному столі височіє стосик довідників, на вікна почеплена товста чорна тканина, щоб сюди не потрапив жоден сонячний промінчик. Коли я відчиняю двері, мружачись, щоб очі звикли до сутінків, то помічаю, як вона виглядає надвір, витріщаючись на Адріана, який знімає футболку.

— Оце так-так. Де ти знайшла цього красеня — Червоного Лицаря?

Схоже, вона не впізнає Адріана без його садового причандалля й не здогадується, що це той самий чоловік, якого сама ж охрестила ґвалтівником кілька тижнів тому.

— Він живе трохи далі на цій вулиці.

— І ти довіряєш йому наглядати за дитиною? Нас не потурбують?

— У нас усе буде гаразд.

Я зачиняю двері й наче запечатую себе в могилі. Повітря насичене деревним запахом паленої шавлії — Міці пояснює, що це відганятиме злих духів. Вона порозставляла по всій кімнаті з пів дюжини товстих невисоких вотивних свічок, які дадуть нам достатньо світла для роботи. Кухонний стіл застелений чорною тканиною, а посередині стоїть спіритична дошка, оточена колом крихітних гранул-кристалів.

— Морська сіль, — пояснює Міці. — Осторога наче зайва, але оскільки це твій перший раз, я не хочу ризикувати.

Перш ніж почати, Міці просить показати їй усі отримані мною малюнки. У мене назбиралась уже ціла колекція; прокинувшись цього ранку, я знайшла три нових малюнки на підлозі котеджу, наче їх просунули в щілину під вхідними дверима.

Схоже, Міці особливо вразив останній малюнок — із жіночим профілем. Вона вказує на силует на обрії.

— Хто ця людина, яка йде до неї?

— Мені здається, вона йде від неї.

Міці пересмикнула плечима, немов од холоду, відганяючи від себе зайві думки.

— Гадаю, нам треба буде просто запитати. Ти готова?

— Не знаю.

— Тобі треба до вбиральні?

— Ні.

— Твій телефон вимкнений?

— Так.

— Тоді ти готова.

Ми сідаємо за стіл одна навпроти одної. Між нами третій стілець — порожній, для Ані. У темряві котеджу мені здається, ніби Спрінґ-Брук кудись віддалився. Чи, краще сказати, я відчуваю себе в Спрінґ-Бруці й одночасно далеко від нього. Повітря тепер інше — густіше, ним важче дихати. Я й досі чую, як Тедді сміється, а Адріан вигукує: «Бомбочка!» — а потім сплеск води в басейні, але всі ці звуки трохи спотворені, ніби я чую їх по телефону з поганим зв’язком.