Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 30)

 

Міці розташовує посередині спіритичної дошки маленьку планшетку у формі сердечка і запрошує мене покласти пальці на один її бік. Знизу планшетка має три маленькі коліщатка на крихітних латунних роликах; від найменшого дотику вона легко відкочується від мене.

— Заспокойся, тобі не треба її штовхати, — каже Міці. — Нехай інструмент сам робить усю роботу.

Я згинаю пальці, намагаючись їх розслабити.

— Вибачте.

Міці кладе пальці на протилежний бік планшетки. Потім заплющує очі.

— Гаразд, Меллорі, зараз я почну бесіду. Встановлю контакт. А коли наладимо хороший зв’язок, я дозволю тобі поставити твої запитання. А зараз просто заплющ очі й розслабся. Роби глибокі очищувальні вдихи. Вдихай через ніс і видихай через рот.

Я нервуюсь і трохи соромлюсь, але голос Міці діє заспокійливо. Ловлю себе на тому, що копіюю її, повторюю її позу й дихання. Ладан розслаблює м’язи й заспокоює думки. Усі мої повсякденні тривоги й клопоти — Тедді, Максвелли, тренування, тверезість — усе починає відходити кудись далеко.

— Ласкаво просимо, духи, — промовляє Міці, і я різко сіпаюсь назад, заскочена зненацька гучністю її голосу. — Це безпечне місце. Ми вітаємо вашу присутність. Запрошуємо вас приєднатися до нашої розмови.

Знадвору до мене все ще долинають звуки від басейну — шалене хлюпання й плескотіння. Але потім я зосереджуюсь сильніше — і мені вдається блокувати їх. Розслабляю кінчики пальців, лише торкаюсь планшетки, але зовсім не тисну на неї.

— Енні Барретт, ми хочемо поговорити з Енні Барретт, — каже Міці. — Ви тут, Енні? Ви нас чуєте?

Що довше я сиджу на твердому стільці з дерев’яною спинкою, то чіткіше відчуваю всі деталі стільця, які контактують з моїм тілом, — сидіння під сідницями, поперечина, що тисне мені на лопатки. Я пильно дивлюсь на планшетку, чекаючи хоч найменшої ознаки руху. Тліє шавлія, потріскуючи й похрустуючи.

— А як щодо Ані? Тут є Аня? Ви нас чуєте, Аню?

Мої повіки важчають, і я стуляю їх. Почуваюсь немов під гіпнозом чи під чарами ночі, коли лежу в теплій постелі під м’якою ковдрою і вже провалююсь у сон.

— Ви тут, Аню? Ви поговорите з нами?

Відповіді немає.

Я більше не чую звуків знадвору. Чую лише важке дихання Міці.

— Дозвольте допомогти вам, Аню. Будь ласка. Ми слухаємо.

І раптом щось торкається моєї шиї. Наче хтось пройшов позаду стільця. Я озираюсь — там нікого немає, але коли знову дивлюсь на спіритичну дошку, то відчуваю, що за спиною хтось є. Довге м’яке волосся торкається моєї щоки, ковзає по плечу. А потім невидима вага тисне на руку — обережний тиск, підштовхування, просування планшетки вперед. Одне з її коліщаток тихенько пискає, ніби перелякана мишка.

— Ласкаво просимо, духу! — усміхається мені Міці, і я розумію, що вона й гадки не має про те, що відбувається; вона явно не бачить і не відчуває, що хтось стоїть позаду мене. — Дякуємо, що відгукнулися на наше запрошення!

Тепле дихання лоскоче мені потилицю, шкірою біжать мурашки. Знову хтось тисне на мою руку й зап’ястя, пересуваючи планшетку по дошці повільними круговими рухами.

— Це Аня? — запитує Міці. — Ми розмовляємо з Анею?

На дошку нанесено стандартний алфавіт і числа від нуля до дев’яти, а ще в її верхніх кутках є слова «так» і «ні». Я пасивно спостерігаю, стежачи за тим, як планшетка на мить зупиняється на літері I, потім повертається до G, а далі до E. Міці торкається чотирма пальцями до планшетки, а вільною рукою тримає олівець, щоб записувати результати: I-G-E?

На лобі в неї виступає піт. Вона дивиться на мене й безбоязно хитає головою.

— Говоріть повільніше, духу, — просить вона. — У нас достатньо часу. Ми хочемо вас зрозуміти. Це Аня?

Планшетка пересувається до N, потім до X, а далі до O.

— Ти нахиляєшся, — роздратовано шепоче Міці, і я розумію, що це до мене.

— Що?

— На стіл. Ти штовхаєш, Меллорі.

— Це не я.

— Відхились на стілець. Сядь прямо.

Я надто налякана, щоб сперечатися з нею, щоб сказати їй правду. Не хочу переривати того, що відбувається.

— Духу, ми вітаємо ваше повідомлення! Вітаємо будь-яку інформацію, якою ви хочете поділитися.

Тиск на мою руку посилюється, і планшетка прискорюється, літаючи вздовж і впоперек дошки, раз у раз зупиняючись на випадкових літерах, видаючи послідовність якоїсь спіритичної мішанини: L-V-A-J-X-S.

Міці продовжує ретельно записувати, але її роздратування явно зростає. Отриманий результат нагадує кашу з літер.

Дерев’яна планшетка аж бринить від енергії, наче сердечко якоїсь маленької переляканої тваринки. Вона шугає по всій дошці, і Міці ледве встигає записувати однією рукою. Повітря таке густе, що можна задихнутися; мої очі сльозяться, і я не розумію, чому не спрацьовує мій детектор диму. Потім Міці приймає свої пальці, але планшетка продовжує рухатись. Моя рука штовхає її через усю дошку, планшетка зривається з краю стола й із торохкотінням падає на підлогу. Міці розлючено підхоплюється:

— Так я і знала! Це ти штовхала! Ти штовхала весь цей час!

Уся вага полишає мою руку, і я зненацька виходжу з трансу. Моє сприйняття довкілля повертається. Зараз середа, дванадцята сорок п’ять пополудні, і я чую, як Адріан рахує надворі: «Шість Міссісіпі, сім Міссісіпі…», — а Міці спопеляє мене поглядом.

— Це Аня зробила. Не я.

— Я слідкувала за тобою, Меллорі. Я тебе засікла!

— Вісім Міссісіпі!

— Це Аня рухала моєю рукою. Вона мене направляла.

— Це не піжамна вечірка. Це не гра. Це мій засіб до існування, я ставлюсь до цього дуже серйозно!

— Дев’ять Міссісіпі!

— Ти змарнувала мій час. Ти змарнувала мені весь день!

І раптом я мружусь від денного світла. Вхідні двері котеджу розчинені — і на ґанку стоїть малюк Тедді, вдивляючись у темряву. Він притуляє палець до вуст, закликаючи нас зберігати тишу. Надворі Адріан вигукує:

— Десять Міссісіпі! Хто не заховався, я не винуватий!

Тедді пірнає всередину й тихенько зачиняє двері. Потім роззирається по кімнаті, зачудовано роздивляючись вотивні свічки, запнуті чорним вікна й мій кухонний стіл із колом із морської солі.

— У що ви граєте?

— Любчику, це називається спіритична дошка, — кидається пояснювати Міці, запрошуючи його роздивитися ближче. — У правильних руках це — інструмент для спілкування. Щоб розмовляти з мертвими.

Тедді дивиться на мене, шукаючи підтвердження, ніби не може повірити, що Міці каже правду.

— Справді?

— Ні, ні, ні. — Я вже підводжуся зі стільця й веду його до дверей. — Це просто іграшка. Просто гра. — Менше всього мені потрібно, щоб Тедді розповів своїм батькам про спіритичний сеанс. — Ми просто прикидалися. Не насправжки.

— Ще й як насправжки, — править своєї Міці. — Якщо поважати її можливості. Якщо ставитись до цього серйозно.

Я відчиняю двері й у кінці двору бачу Адріана, який шукає Тедді серед дерев уздовж Гайденс-Ґлен.

— Сюди, — гукаю.

Він підбігає до нас, а Тедді кидається повз мої ноги й мчить по траві, усе ще захоплений їхньою грою в хованки.

— Вибач за це, — каже Адріан. — Я сказав йому, щоб він лишався на настилі басейну. Сподіваюсь, він нічого не зіпсував.

— Тут уже все було зіпсоване, — заявляє Міці. Вона збирає свої речі, гасить свічки й складає лотки з пахощами. — У цьому котеджі немає ніяких духів. І ніколи не було. Це просто казочка, яку вона придумала, щоб привернути до себе увагу.

— Міці, це неправда!

— Я сто разів користувалася цією дошкою, і вона ніколи такого не витворяла.

— Я вам присягаюсь…

— Присягайся оно своєму Червоному Лицарю, гаразд? Поплач у нього на плечі, може, він тебе пожаліє. Але більше не проси мене дурно гаяти час.

Вона згрібає свої книжки в сумку, а потім стрімко проноситься повз мене і мало не спотикається, спускаючись сходами котеджу.

— Що тут сталося? — запитує Адріан.