Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 28)
— Це не означає, що це неправда.
— Ти не знаєш його батьків так, як знаю їх я. Вони мені не повірять. Треба копати далі, мені потрібен справжній доказ.
Ми п’ємо зельтерську воду і їмо попкорн для мікрохвильовки із однієї великої миски — найкраще, що я спромоглася приготувати нашвидкуруч. Мені незручно за таку свою гостинність, але Адріан, схоже, не звертає на це уваги. Він розповідає новини про публічну бібліотеку Спрінґ-Брука. Його мати почала прочісувати архіви, але поки нічого не знайшла.
— Вона каже, що теки в жахливому стані. Земельні акти. Старі газети. Усе переплутано. Вона думає, що їй знадобиться ще тиждень.
— Я не можу чекати наступного тижня, Адріане. Ця штука — дух чи привид, що воно там таке — проникає в мій котедж. Іноді вночі я відчуваю, що воно на мене дивиться.
— Що ти маєш на увазі?
Я ніколи не могла словами описати це невловиме відчуття десь на периферії уваги, яке іноді супроводжувалось тоненьким писком. Мені кортить розповісти про науковий експеримент у Пенсильванському університеті й запитати в Адріана, чи доводилось йому чути про такий термін, як «виявлення погляду». Але не хочу казати нічого, що б спрямувало розмову на моє минуле. Я й так уже занадто забрехалась; досі шукаю найкращого способу в усьому зізнатися.
— Є ідея, — каже він. — У моїх батьків є невеличка квартирка над гаражем. Зараз нею ніхто не користується. Ти б могла пожити в нас кілька днів. Працюватимеш тут, а житимеш у безпечному місці, поки ми не з’ясуємо, що відбувається.
Намагаюсь уявити, як я пояснюю ситуацію Максвеллам: кажу п’ятирічному Тедді, що переїжджаю, бо мені дуже страшно жити на їхньому подвір’ї.
— Я не переїду. Мене найняли доглядати за Тедді, і я житиму тут і доглядатиму за Тедді.
— Тоді дозволь мені тут залишитись.
— Ти жартуєш.
— Я ляжу в тебе на підлозі. Жодних дурниць — просто додатковий захід безпеки. — Дивлюсь на нього, і, хоч уже майже зовсім темно, я абсолютно впевнена, що він червоніє. — Якщо привид Енні Барретт проникне у твій котедж, він перечепиться об мене, розбудить — і тоді ми з нею разом побалакаємо.
— Ти з мене смієшся?
— Ні, Меллорі, я намагаюсь допомогти.
— Мені заборонено мати ночувальників. Це одне з правил внутрішнього розпорядку.
Адріан притишує голос до шепоту:
— Я щоранку встаю о п’ятій тридцять. Я зможу вислизнути ще до світання. Ще до того, як Максвелли прокинуться. Вони ні про що не здогадаються.
Мені хочеться сказати «так». Я залюбки побалакала б з Адріаном аж до глухої ночі. І я справді не хочу, щоб він ішов додому.
Але мене зупиняє лише одне — правда. Адже Адріан і досі думає, що допомагає Меллорі Квінн — спортсменці-стипендіатці з бігу на довгі дистанції, студентці університету.
Він навіть не здогадується, що я, Меллорі Квінн, — колишня наркоманка і повна нікчема. Він не знає, що моя сестра мертва, а мати не хоче зі мною розмовляти, що я втратила двох людей, які були для мене найдорожчими й найважливішими у світі. І я не уявляю, як йому про це розповісти, бо сама ледве можу це прийняти.
— Ну ж бо, Меллорі. Скажи «так». Я турбуюсь про тебе.
— Ти про мене нічого не знаєш.
— Тоді поговори зі мною. Розкажи. Що я маю знати?
Але зараз я не можу йому сказати — не тоді, коли мені понад усе потрібна його допомога. Я змушена потримати свою історію в секреті ще кілька днів. А тоді, присягаюся, розповім йому все.
Він обережно кладе руку на моє коліно.
— Ти мені подобаєшся, Меллорі. Дозволь допомогти тобі.
Я розумію, що він набирається сміливості. Уже дуже давно ніхто не намагався мене поцілувати. І я
Аж ось у великому будинку навпроти розчиняються розсувні двері, і Керолайн Максвелл виходить надвір, несучи книжку, пляшку вина й келих на довгій ніжці.
Адріан сахається і прокашлюється.
— Ну що ж, уже пізно.
Я підводжусь.
— Так.
Ми йдемо через двір, оминаємо великий будинок і брукованою стежкою виходимо на під’їзну доріжку Максвеллів для двох машин.
— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш, — каже Адріан. — Хоча, як на мене, тобі не варто хвилюватися.
— Чому?
— Ну, оця штука — цей дух, чи привид, чи що воно там таке, — ти її коли-небудь бачила?
— Ні.
— А ти її чула хоч раз? Дивні стогони чи шуми? Шепіт серед ночі?
— Ніколи.
— А вона займає твої речі? Збиває зі стін картини, грюкає дверима, вмикає світло?
— Ні, нічого такого.
— От бачиш! У неї було багато можливостей налякати тебе. І вона або не хоче, або не може цього робити. Мабуть, вона намагається спілкуватися. Я думаю, малюнки будуть іще, і коли ми отримаємо їх усі, то зрозуміємо, що вона хоче сказати.
Чи має він рацію? Не знаю. Але мені подобається спокій і впевненість у його голосі. Завдяки цьому я починаю вірити, що всі мої проблеми цілком можна вирішити.
— Дякую, Адріане. Дякую, що ти мені віриш.
Коли я прямую назад до свого котеджу, з внутрішнього дворика озивається Керолайн:
— Я бачу, ти завела нового друга. Сподіваюсь, я його не сполохала?
Перетинаю двір, щоб не кричати здалеку.
— Він один із ваших ландшафтних дизайнерів. Працює на
— А, знаю, я познайомилась із Адріаном кілька тижнів тому. Якраз перед тим, як ти сюди переїхала. Тедді був дуже вражений його трактором. — Вона робить ковток вина. — Він милий, Меллорі. Його очі!
— Ми просто друзі.
Вона знизує плечима.
— Це мене зовсім не стосується. Але звідси здавалось, що ви сидите дуже близько.
Відчуваю, що червонію.
— Можливо,
Вона згортає книжку й відкладає її вбік, заохочуючи мене присісти.
— А що ми ще про нього знаємо?
Я пояснюю, що він живе за три квартали звідси, що працює на свого батька і вчиться інженерної справи в Ратґерському університеті в Нью-Брансвіку.
— Він любить читати. Я натрапила на нього в книгарні. А ще Адріан, схоже, знає всіх у Спрінґ-Бруці.
— А як щодо попереджувальних знаків? Є якісь недоліки?
— Поки я не знайшла жодних. Хіба що він завзятий фанат «Зоряних воєн». Тобто я не здивуюсь, якщо він вирядиться відповідно і піде на їхній фестиваль.
Керолайн сміється:
— Якщо це його найбільший недолік, я б начепила костюм принцеси Леї і стрибала б навколо нього. А коли ти знову з ним зустрічаєшся?
— Ще не знаю.