Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 99)

Неначе у відповідь звук у костюмі змінився, трансляція з Ероса заверещала на сотні різних частот, перш ніж вибухнути у жахливому потопі того, в чому ледь можна було впізнати гінді. Людські голоси. «Поки людські голоси не розбудять нас», – прийшла йому фраза незрозуміло звідки.

Десь на станції має бути… щось. Контрольний механізм, енергетична система, що б там не використовувала протомолекула за двигуни. Він не знав, як це виглядає чи як може бути захищене. Він не мав жодної уяви про те, як воно працює, крім припущення, що коли там підірвати заряд, цій штуці стане зле.

– Тож ми повертаємось, – сказав він Жулі, – повертаємось до того, що знаємо.

Річ, яка росла всередині Ероса і використовувала кам’яну оболонку астероїда як власний відокремлений екзоскелет, не перекрила вихід у порти. Вона не пересунула внутрішні стіни, не перестворювала камери і проходи. Тож схема станції близька до тої, якою вона завжди була. Окей.

Що б воно не використовувало для руху станції у просторі, для цього потрібна чортова купа енергії. Окей.

Тож давай відшукаємо найгарячіше місце. Однією рукою він перевірив скафандр.

Температура за бортом становила двадцять сім градусів: гаряче, але далеко до нестерпного. Він швиденько повернувся назад, в коридор порту. Температура впала менш ніж на соту градуса, але вона впала. Добре, значить, йому тре перевірити кожен коридор, відшукати найгарячіший і йти по ньому.

Коли таким способом вдасться відшукати місце на станції, де температура вища, скажімо, на три-чотири градуси, то він закотить туди возик, підніме палець і порахує до п’яти.

Льогко.

Повернувшись до візка, він помітив, як щось золотисте, віддалено схоже на верес, проросло навколо коліс. Міллер зішкріб стільки, скільки міг, але одне з коліс почало скрипіти. З цим вже нічого не вдієш.

Тягнучи однією рукою возик, а іншу тримаючи на «руці мерця», детектив прямував вглиб станції.

***

– Вона моя, – сказав бездумний Ерос. Цю фразу заїло на добру частину години, – вона моя. Вона… моя.

– Чудово, – бурмотів Міллер, – можеш її забрати.

Плечі боліли. Вищання в коліщаті стало гіршим, звук пробивався через трансляцію клятого голосу Еросового божевілля. Палець почав німіти від постійного безжалісного тиску, який дозволяв поки що не анігілювати себе. З заглибленням на кожен рівень гравітація обертання ставала все легшою, а сила Коріоліса все помітнішою. Було не зовсім схоже на Цереру, але досить близько, і відчувалось, як повернення домів. Джо зловив себе на думці про те, чим зайнятися, коли роботу буде виконано. Він уявив себе знову у своїй дірі з шістьма банками пива, і тиха музика в колонках – щось із сучасних композиторів, а не дика, схиблена глосолалія²⁹ мертвої станції. Можливо, якийсь легкий джаз.

Хто взагалі коли-небудь вважав ідею легкого джазу привабливою?

– Впіймай мене, якщо зможеш, гад, – мовив Ерос, – я йду, і йду і йду. Йду, і йду, і йду.

Внутрішні рівні станції були більш знайомими і чужими одночасно. Подалі від братської могили рівня казино проглядалося більше залишків колишнього життя станції. Зупинки «труби» залишалися освітленими, повідомляли про помилку на лінії і радили залишатися спокійними. Гуділи повітряні рециклери. Підлога була відносно чистою. Саме через почуття відносної нормальності зміни здавалися дуже помітними і не могли не тривожити. Темне листя, що вкривало стіни, поцяцьковане орнаментами наутілусів. Лусочки речовини, що опускалися донизу, кружляли під дією сили тяжіння, мов сажа. Ерос все ще мав обертову гравітацію, але не було жодної ознаки чималого прискорення, під дією якого він перебував. Міллер вирішив не помічати цього.

Купка павукоподібних створінь завбільшки з м’яч для софтболу рухалася коридором, слизький лискучий слід за ними світився. Поки він не затримався, відкидаючи одного копняком від тачки, то не розумів, що це були декілька рук чорного кольору, перетворених і поєднаних зап’ястковими кістками. Частина його свідомості заволала, але вона була досить глибоко, тож він легко проігнорував її.

Протомолекулу варто поважати. Вона виконала чудову роботу, хоча розраховувала на прокаріоти і анаероби. Джо зупинився, аби перевірити сенсори скафа. Звідтоді як він вийшов з казино, температура піднялася на пів градуса, а з тих пір як рухався цим конкретним коридором – на одну десяту градуса. Фонове випромінювання теж зросло, його нещасна побита плоть отримує зайві ради.

Концентрація бензолу впала, але аналізатор вловив більш екзотичні ароматичні молекули: тетрацен, антрацен, нафтален – які своєю дивною поведінкою зводили з глузду сенсори. Тож напрям був вірним. Він нахилився вперед, але возик пручався, мов вередлива дитина.

Наскільки в нього залишилось у пам’яті, схема конструктивно дещо нагадувала Цереру, а Цереру він знав як свої п’ять пальців. Одним-двома рівнями вище має бути злиття служб: нижніх, з вищою гравітацією, та постачально-енергетичних систем, які варто розташовувати при нижчому тяжінні. Схоже на зручне місце, аби виростити командно-контрольний центр. І непогане місце для мозку.

– І йду, і йду, і йду, – промовляв Ерос, – і пішов.

Цікаво, міркував він, наскільки руїни минулого пасують до всього, що приходить пізніше. Схоже, що це працює на всіх рівнях; одна істина для усього всесвіту. Раніше, коли людство повністю жило внизу гравітаційного колодязя, шляхи, прокладені римськими легіонами, стали асфальтованими, а згодом залізобетонними, не змінивши жодного повороту чи вигину. На Церері, Еросі, Тихо розміри буру для стандартних коридорів визначалися шахтним обладнанням, розробленим для вміщення земних платорм і ліфтів, які в свою чергу за шириною підходили для осей вагонеток, що їх тягали мулами.

І тепер прибулець – річ з безмежної темряви, росте вздовж коридорів, проходів, трубопроводів, водогонів, які проклала купка амбітних приматів. Його зацікавило, що б сталося, якби протомолекула не була захоплена Сатурном, а таки потрапила у первинний бульйон Землі. Ні термоядерних реакторів, ні навігаційних приводів, ні складної плоті для запозичення. Що б вона таке пречудове створила, якби їй не довелося спиратися на якийсь інший еволюційний вибір?

– Міллере, – мовила Жулі, – продовжуй рух.

Він кліпнув очима і помітив, що знаходиться в пустому тунелі перед естакадою, не маючи й гадки, скільки часу так простояв.

Можливо, роки.

Видихнув і почав підйом на естакаду. Коридори над ним були помітно більш нагріті, аніж зовнішнє середовище. Майже на три градуси. Вже близько. Значить, там немає світла. Палець дрижав; він прибрав його з кнопки вибору, увімкнув ліхтар на терміналі і повернув палець на запобіжник ще до того, як рахунок перейшов на цифру чотири.

– І йду, і йду, і йду, і… і… і-і-і-і-і-і-і-і-і.

Трансляція з Ероса верещала, хор голосів гудів російською і гінді, перекрикуючи старий дивний голос, потім затих, змінившись на скрипуче виття. Пісня кита, можливо. Міллерів скафандр ввічливо нагадав, що кисню залишилось на півтори години. Він вимкнув попередження.

Завантажувальна станція сильно заросла. Світлі прядки кишіли повздовж коридорів і звивались у троси. Можна було упізнати комах – мух, тарганів, водяних бігунків – вони повзли по товстому білому кабелю цілеспрямованими хвилями. Парості чогось, що нагадувало патьоки жовчі, вовтузились туди-сюди, лишаючи плівку рухливих личинок. Там жертв протомолекули було не менше, аніж серед людей. Нещасні потвори.

– Ти не зможеш повернути рейзер, – сказав Ерос з майже тріумфом у голосі, – ти не зможеш повернути рейзер. Вона пішла і пішла, і пішла.

Температура тепер зростала швидше. Він вирішив, що по осі обертання вона буде ще вище і потяг возик туди. Він відчував вищання – легеньке дрижання у кістках рук. На додачу до ваги заряду і зламаного підшипника, плечі почали боліти всерйоз. Добре вже хоч те, що цю кляту штуку не доведеться перти назад.

Жулі чекала на нього в темряві; слабенький промінь з терміналу проходив крізь неї. Волосся плавало в повітрі, власне, на привидів в голові обертова гравітація не діяла. Вираз її обличчя був серйозним.

– Звідки він знає? – запитала вона.

Міллер зупинився. Таке почасти траплялося в його кар’єрі: хтось із замріяних свідків щось казав, вживали певні фрази, сміялися не в тему – і в такі моменти справи отримували нове дихання.

Це був такий самий момент.

– Рейзер тобі не повернути, – каркнув Ерос.

Комета, що привезла протомолекулу до Сонячної системи, була носієм закладки, а не кораблем, – повідомила Жулі, не поворухнувши чорними губами. – Це була просто балістика. Ядро з протомолекулою в глибокій заморозці. Вона була націлена на Землю, але була захоплена Сатурном. Корисне навантаження не керувало нею. Не розганяло її. Не вказувало напрям.

– Та це було і непотрібно, – відповів Міллер.

– Але направляє тепер. На Землю. Звідки вона знає напрям на Землю? Звідки надійшла ця інформація? Воно розмовляє. Звідки воно узяло граматику?

Хто є голосом Ероса?

Міллер прикрив очі. Скаф нагадав, що повітря лишилося на двадцять хвилин.

– Ти не повернеш «Рейзербек»! Він пішов, і пішов, і пішов!

– Ой бля, – вилаявся детектив. – Боже милий.

Він випустив возик, повернувся до естакади, до світлих і широких коридорів станції. Все трусилося, станція дрижала, мов у нападі гіпотермії. Звісно, ні. Єдиний, кого трусило – це був він сам. Все ж було в голосах Ероса. Все було тут весь час. Він мав би розуміти.