Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 98)
Перед тим як заговорити, він знайшов в логах те, що сподівався:
– Отже, у нас був радіоконтакт з Міллером після того, як Ерос перестав відбивати радар. Це вірно?
– Так, це вірно, – погодилсь вона, – але його скафандр недостатньо потужний, аби пробитися крізь Ерос на велику відстань, тож один з пришвартованих кораблів підсилював його сигнал.
– А це, в свою чергу, означає, що би Ерос не зробив з променями радару, він не відімкнув передачу хвиль взагалі.
– Схоже, що так, – погодилась Наґата зі зростаючим зацікавленням в голосі.
– І в тебе є контрольні коди ваговозів АЗП на поверхні станції, вірно?
– Так, сер, – і через секунду: – От холєра.
– Добре, – Джим розвернув крісло до дівчини і посміхнувся: – Чому «Росі», як і всі інші віськові кораблі в системі, має можливість вимикати транспондери?
– Аби ворог не міг навестися на сигнал транспондера ракетою, – відповіла вона теж з посмішкою.
Голден розвернувя до неї спиною і почав викликати станцію Тихо.
– Старпоме, ви не були б такі ласкаві використати коди Міллера для увімкнення на цих п’ятьох ваговозах АЗП транспондерів? Оскільки наші гості з Ероса не можуть обігнати радіохвилі, я думаю, ми вирішили проблему прискорення.
– Так точно, капітане, – відповіла Наомі. Він вгадав посмішку на її обличчі, хоч і не дивився в її бік, і це розплавило останній лід у нього всередині. У них є план. Вони можуть дещо змінити.
– Вхідний з «Раві», – повідомила Наґата, – бажаєш прийняти до того, як я увімкну транспондери?
– З біса, так.
На лінії клацнуло.
– Капітан Голден. У нас є новий наказ. Схоже, що ми повинні переслідувати цю штуку трохи далі.
Макбрайд говорила так, наче її не посилали на смерть. Стоїк.
– Можливо, вам варто зачекати декілька хвилин, – відповів Джим, – у нас є альтернатива.
По тому як Наомі активувала транспондери на п’ятьох суднах АЗП, які були пришвартовані Міллером до станції, Голден виклав план Макбрайд, а тоді по окремій лінії Джонсону. Коли Фред повернувся до нього з радісною ухвалою нового плану ним та командуванням флоту ООН, п’ятеро ваговозів вже пінгували на всю Сонячну систему. Через годину по цьому найбільше угрупування міжпланетних ядерних ракет в історії людства було запущено і мчало до Ероса.
За виключенням…
– Викликає Міллер, – повідомила старпом, – можливо, помітив, що його кораблі увімкнуто.
Голденові щось опустилося в животі. Коли прибудуть ракети, там, на Еросі, залишиться Міллер. Не всі святкуватимуть майбутню перемогу.
– Привіт, Міллере. Як справи? – він не зміг приховати похоронний тон.
Голос детектива звучав рвано, наполовину тонув у статиці, але не настільки, аби не вирізнити інтонацію, якою той обісцить увесь їхній парад.
– Голдене, – сказав нарешті Міллер, – у нас проблеми.
РОЗДІЛ 52. Міллер
Один. Два. Три.
Міллер натиснув на термінал, перезапустивши запобіжник знову. Подвійні двері перед ним колись були одним з тисяч повністю автоматизованих механізмів. Вони надійно ходили по своїх тонких магнітних рейках роками. Тепер-но щось чорне з текстурою деревної кори проросло по боках, деформувавши метал. За ними знаходились портові коридори, склади, казино. Все, що колись було станцією Ерос, стало тепер авангардом вторгнення позаземного розуму. Але щоб до нього дістатися, Міллер має зламати застряглі двері. За п’ять секунд. Зодягнутим у скафандр.
Він відклав термінал і швидко простяг руку до тонкої тріщини на стику половинок дверей. Раз. Два. Двері зсунулись на сантиметр, скинувши донизу частинки чорної матері. Три.
Чотири.
Він ухопив термінал і перезапустив запобіжник.
Це лайно просто не працюватиме.
Міллер сів на камінь біля возика. Трансляція з Ероса шепотіла і бубоніла, не звертаючи жодної уваги на загарбника, який шкрябав станційну шкуру. Міллер глибоко вдихнув. Двері не ворушилися. А йому треба крізь них пройти.
Наомі це не сподобається.
Однією вільною рукою детектив послабив металеву полосу навколо бомби, поки вона не змогла трохи ворушитись туди і назад. Акуратно і повільно підняв її край. Потім, не відводячи погляду від показників статусу, підклинив під ним термінал, вперши металевий кут у тачскрін поверху кнопки пуску. Запобіжник залишався зеленим. Якщо станцію трусоне або вона зрушиться, у нього буде п’ять секунд, аби добігти.
Цілком досить.
Узявшись обома руками, Міллер наліг на двері. Ще більше сухої чорної шкірки посипалось донизу, коли двері відкрилися на достатню шпарину, щоб через неї можна було зазирнути всередину. Коридор за дверима був майже круглим; чорна парость заповнила кути, поки прохід не став нагадувати чималу висохлу артерію. Єдиним джерелом світла був ліхтар на шоломі і мільйони малесеньких люмінесцентних крапочок, які кружляли у повітрі, немов блакитні метелики. Коли голос Ероса, пульсуючи, на секунду робився гучнішим, метелики тьмяніли, а потім сяяли знову. Скафандр повідомив, що повітря придатне для дихання з дещо підвищеною концентрацією арґону, озону та бензолу.
Одна з люмінесцентних крапок пролетіла повз нього, кружляючи на протязі, який він не міг відчувати. Міллер ігнорував її, штовхаючи двері, розширюючи шпарину сантиметр за сантиметром. Він вже міг просунути руку, аби торкнутися шкірки. Вона виглядала досить твердою, щоб втримати візок. Це був дар божий. Якби там опинилося теє інопланетне болото, він мав би віднайти інакший спосіб тягнути бомбу. Нелегко буде заштовхати возик на округлу поверхню.
–
Джо повернувся до роботи.
Прочинивши двері достатньо, щоб пройти, він змокрів. Руки і спина боліли. Темна кора почала рости внизу коридору, парості сунулись у напрямку шлюзу, тримаючись стиків стін з підлогою чи стелею. Небесне світіння колонізувало повітря. Ерос виповзав з коридору так само швидко, як і заходив. Можливо, навіть швидше.
Міллер пер возик обома руками, зблизька позираючи на термінал. Бомба трошки хиталась, але з запобіжника не зіскакувала. Безпечно діставшись до коридору, він знову узяв термінал до рук.
Один. Два.
Важкий корпус заряду видовбав невеличку ямку на тачпаді, але пристрій працював. Міллер узяв ручку возика і потягнув вперед по нерівній органічній поверхні, яка відгукувалась на вібрацію коліс грубими поштовхами і дрижанням.
Він вже тут раз помирав. Його отруїли. Встрелили. Ці проходи, або дуже схожі на ці, були його полем бою. Його і Голдена. Тепер їх неможливо упізнати.
Він пройшов через широке, майже порожнє приміщення. Кора в цьому місці була тоншою, подекуди проглядали металеві стіни. Один світлодіодний ліхтар на стелі все ще був справним, його холодне біле світло точилось у темряву.
Шлях привів його на рівень казино – комерційна архітектура все ще виводила відвідувачів до одної і тієї самої точки.
Позаземна кора маже зійшла, але простір було змінено. Автомати пачінко стояли в своїх рядах, частково розплавлені або пошкоджені вибухом, декілька з них продовжували миготіти і запитувати фінансову інформацію, яка може розблокувати занадто яскраві кольори і святкові, радісні звуки. Картярські столи все ще можна було помітити під грибоподібними верхівками липкого гелю.
Стіни та висока катедральна стеля були поцяцьковані чорними ребрами, з нитками, схожими на волосся, що сяяли на кінцях, але не давали жодного світла.
Щось завищало, але крізь скафандр звук дійшов досить приглушеним. Трансляція зі станції тепер, під її шкірою, звучала гучніше і повніше. Раптовий напад спогадів переніс його в дитинство, коли він дивився відео про хлопчика, якого проковтнув монструозний кит.
Щось сіре завбільшки з два Міллерові кулаки пролетіло настільки швидко, майже непомітно. Це був не птах. Щось причаїлося за перевернутим торгівельним автоматом. Він зрозумів, чого не вистачало. На Еросі було півтора мільйони людей, і значний їх відсоток зібрали тут, на рівні казино, перед самим початком їхнього особистого апокаліпсису. Проте тіла відсутні. Або ні, це неправда. Чорна шкоринка, мільйони чорних борозн над ним, з їхнім м’яким океанічним світінням. Це й були трупи Ероса, спотворені. Людська плоть, перероблена. Скафандр попередив його сигналом про гіпервентиляцію. В кутках його поля зору збиралася темрява.
Міллер опустився на коліна.
Жулі поклала свою руку на його долоню.
Він майже відчував її, і це його заспокоїло. Вона була права: вони лише тіла. Просто мертві люди. Жертви. Просто ще один шматок обробленого м’яса, такий само, як кожна неліцензована повія, яких він бачив забитих насмерть у дешевих готелях на Церері. Такий самий, як самогубці, що викидалися зі шлюзів. Нехай протомолекула скалічила плоть дивним шляхом. Але не змінила те, чим вони були. Не змінила те, ким він був…
– Якщо ти коп, – сказав він Жулі, повторюючи фразу, яку виголошував кожному початківцю, якого до нього приставляли, – в тебе немає такої розкоші, як почуття. Ти маєш виконати роботу.
–
Він кивнув. Він підвівся.