Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 89)
– Міллере, – привітався той.
– Ми готові діяти, як буде готовий наказ.
– Саме завантажують, – відповів Фред, – розщепних матеріалів досить, аби зробити поверхню Ероса недосяжною для висадки на роки. Будьте обачними з ними. Якщо хтось із ваших хлопців піде покурити у непідходящому місці, ми вже не встигнемо замінити заряд. Не «
– Ага, я пригляну, – відповів Джо.
– «Росінант» уже в дорозі.
Це не те що було необхідно знати Міллеру, тож мала бути якась інша причина, згідно якої Фред це згадав мимохідь. Його обережний нейтральний тон зробив слова схожими на звинувачення. Єдиний контрольований зразок протомолекули покинув сферу Фредового впливу.
– Ми скоро відчалюємо, аби зустрітися з ним. Через певний час ми утримуватимемо будь-кого від посадки на Ерос. Не проблема.
На маленькому екрані було важко зрозуміти, наскільки щирою є посмішка Джонсона.
– Я сподіваюсь, ваші друзі справді вдатні до цього, – мовив генерал.
Міллера охопило дивне почуття. Якась пустка одразу за грудиною.
– Вони не мої друзі, – відповів він, намагаючись триматися звичайного голосу.
– Ні?
– У мене в принципі нема друзів. Просто в мене багато колишніх колег.
– Ви занадто довіряєте Голдену, – мовив Фред з питанням у голосі. Ну щонайменше з викликом.
Джо посміхнувся, розуміючи, що співбесідник не впевнений у його словах.
– Питання не в довірі, а в здоровому глузді.
Джонсон викашляв сміх.
– І ось чому у вас немає друзів, друже.
– Частково, так.
Більше не було про що розмовляти. Міллер обірвав зв’язок. Все одно вже майже прийшов додому.
Власне, нічого особливого там не було. Куб без розпізнавальних ознак, навіть з меншою особистістю, аніж його діра там, на Церері. Він сів на койку, перевіряючи у терміналі статус корабля-руйнівника. Він знав, що простіше піднятися в доки і глянути самому. Діоґо і компанія збиралися, хоча була слабка надія на те, що наркотичний туман вечірок перед завданням не завадить їм прибути вчасно. А в нього самого навіть такого виправдання не було.
Жулі сиділа у просторі перед його очима з підібганими під себе ногами. Вона була красунею. Вона була схожа на Фреда, на Голдена і на Гейвлока. Хтось, хто народжений у колодязі гравітації, хто пристав до Поясу за власним бажанням. Вона померла за власним бажанням. Вона прийшла по допомогу і занапастила Ерос. Якби ж вона лишилася там, на тому кораблі-привиді…
Дівчина підняла голову, її волосся закручувалося по вектору гравітації. В очах стояло запитання. Звісно, вона була права. Це б просто пригальмувало хід подій, але не зупинило їх. «Протоґен» з Дрезденом відшукали б її просто інтуїтивно. Мали б відшукати. Або повернутися і викопати свіжий зразок. Нічого б їх не зупинило.
І він осягнув, осягнув наче сам про себе, що Жулі була не такою, як інші. Що вона розуміла Пояс і його жителів, розуміла необхідність тиску. Якщо не для зірок, то для чогось подібного. Розкіш, яка їй доступна, була чимось, що Міллер ніколи не пробував і ніколи не мав змогу спробувати. Але вона все рівно відвернулася. Вона прийшла сюди і лишалася навіть тоді, коли вони мали продати її пінас. Її дитинство. Її гордість.
Ось чому він її кохав.
Коли керівник підрозділу безпеки дійшов до доків, стало зрозуміло, що щось трапилося. Це читалося в манері докерів триматися, в їхніх поглядах: вони були звеселені і задоволені. Міллер зареєструвався і пробрався через незручний, вузький, мов торпедний апарат, шлюз, що його виробляли «Оджино-Гауч» сімдесят років тому, до тісного кубрику «Толбота Лідса». Було схоже, що залізяку зварили з двох менших кораблів, абсолютно не турбуючись про дизайн. Протиперевантажувальні крісла були встановлені по троє. У повітрі ширяли аромати старого поту і розпеченого металу. Хтось курив траву настільки недавно, що фільтри ще не встигли поглинути дим. Там стовбичив Діоґо і ще чоловік шість. Всі у різному однострої, але з однаковими нарукавними пов’язками АЗП.
– Ой, Пампа! Зайняв тобі краще місце.
– Дякую, дякую. Дуже дякую, – відповів детектив.
Тринадцять днів. Йому потрібно ділити цей малий простір тринадцять днів з командою руйнівника. Тринадцять днів втиснутим у ці крісла, з мегатоннами розщепних мін у трюмі. Інші все ще посміхалися. Міллер прив’язався до збереженого Діоґо крісла і вказав на інших підборіддям:
– У когось день народження?
Діоґо складно розвів руками.
– Тоді чого всі в такому охуєнному настрої? – запитав командир дещо різкіше, аніж планував.
Діоґо не винуватив його. Він посміхався своїми величезними біло-червоними зубами.
– Ауді-ніхт?
– Ні, я не чув, інакше б не питав.
– Марс вчинив вірно, – пояснив Діоґо, – прийняв трансляцію з Ероса, склав один і один і…
Парубок вдарив кулаком по відкритій долоні. Джо намагався допетрати, що ж він має на увазі. Вони атакували Ерос? Вони захопили «Протоґен»?
– Наукова станція Феб, – сказав командир, – Марс її закрив на карантин.
– Та яке там, всраку, Пампа.
– Ту сабез23? Вдалося! Вони тепер на нашому боці. Коаліція Марс-АЗП.
– Ти насправді так не вважаєш, – відреагував детектив.
– Та… – Діоґо тішив себе, приймаючий той факт, що ця прозора надія – найкраще, що в них є, хоча може бути й фальшивою. – Мріяти не боляче, ке но24?
– Але ж ти не вважаєш так? – повторив Джо і ліг на спину.
Перевантажувальний гель був занадто жорстким, аби вигнутися під вагою тіла при третині вазі, але все одно був комфортним. Він перевірив новини на терміналі, і таки да, хтось у марсіянському флоті прийняв рішення. Знадобилося чимало боєприпасів, надто в розпал гарячої фази війни, але вони пішли на це. У Сатурна стало на один місяць менше, і на одне ще не сформоване, ледь помітне нитчасте кільце більше – це якщо матерії після вибуху вистачить на його формування. Для нетренованого ока Міллера все виглядало так, наче вибух був спрямований на те, аби скинути уламки в захисну та нищівну гравітацію газового гіганта.
Було б нерозумно вважати, що уряд Червоної Планети не бажав отримати зразок протомолекули. Наївно вдавати, що організація такого масштабу і заплутаності була одностайною хоч у чомусь, не кажучи вже про річ настільки небезпечну і трансформуючу.
Але… була.
Можливо, самого факту, що хтось на іншому військово-політичному полюсі помітив ті самі докази, що й вони, і прийшов до тих самих висновків, було досить. Можливо, це лишало простір для надії. Він перемкнув термінал на стрім з Ероса. Сильний, переривчастий звук пробивався крізь каскад шумів. Голоси наростали, спадали і наростали знову.
Потоки даних зливалися одне в одне, і сервери з розпізнавання паттернів працювали з перевантаженням, намагаючись відшукати сенс у результуючій каші. Жулі взяла його за руку, і сон був настільки реалістичним, що він удавав, що відчуває її дотик.
Йому залишилось зробити останнє.
За двадцять хвилин прозвучав клаксон. За тридцять секунд двигуни фицнули, втискуючи його в захисний гель зі значним, до болі в кістках, прискоренням на цілих тринадцять днів. Лише раз на чотири години зменшуючи його до одного g для справляння біологічних потреб. Коли вони долетять, то недотренована команда майстрів на всі руки налаштує ядерні міни і, якщо руки схиблять, то їх буде анігільовано.
Менш із тим: поряд буде Жулі. Не справді, але буде.
Мріяти не боляче.
РОЗДІЛ 47. Голден
Навіть целюлозний смак відновленої, штучної яєчні не міг перебити тепле самозаспокоєння капітана. Він наминав псевдояйця, намагаючись не посміхатися. Зліва по круглому столі Амос молотив аж облизувався. Справа Алекс возив по тарілці кусеник яєчні таким само фейковим, як і вона, тостом. Навпроти Наомі сьорбала чай і поглядала на нього крізь опущене волосся. Він ледь стримувався, аби не підморгнути їй.
Вони обговорювали, як подати новину команді, але до консенсусу не дійшли. Голден ненавидів щось приховувати. Секрети – це бруд і сором. Батьки виховували його у вірі в те, що сексом займаються приватно не через щось конфузне, а тому що це дуже особисте. В будинку з п’ятьма батьками і трьома матерями домовленості щодо ночівлі були завжди непростими, але дискусій про те, хто буде з ким спати, від нього ніколи не приховували. Це залишило в нього серйозну антипатію до приховування власної активності.
З іншого боку, Наомі вважала за необхідне будь-що утримати хитку рівновагу, якої вдалося досягти, і Джим довіряв її інстинктам. У неї завжди було тонке розуміння динаміки в групах, чого йому не вистачало. Тож відтепер він слідував її підказкам.
До того ж, демонструвати стосунки – наче вихвалятися ними, а це вже було б тупо.
Дотримуючись нейтрального і професійного тону, Джим промовив:
– Наомі, можеш передати перець?