Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 91)

***

– А він не був неправим, знаєш, – мовила Наомі пізніше тієї ночі.

Голден плавав при нульовій гравітації по містку, його пост у футі позаду. Він вимкнув освітлення палуби, і відсік залило мороком, як при місячній ночі. Алекс і Амос спали двома палубами нижче. З таким самим успіхом вони могли хропти за два мільйони світлових років. Наомі плавала за два метри біля свого посту, її розпущене волосся дрейфувало біля неї чорною хмарою.

Панель підсвічувала її профіль: високий лоб, плаский ніс, великі губи. Він міг би сказати, що її очі закриті. Він відчував, що вони могли б бути єдиними людьми у всесвіті.

– Хто не неправий? – запитав він, аби щось сказати.

– Міллер, – відповіла вона так, начебто це був звичний предмет обговорення.

– Я не розумію, про що ти.

Наомі засміялася, тоді різким рухом розвернулася так, аби бути лицем до лиця з Джимом. Тепер її очі були відкритими, але тьмяне світло панелі позад неї робило їх схожими на два темні басейни.

– Я думала про Міллера, – відповіла вона, – я кепсько з ним повелася на Тихо. Ігнорувала, тому що ти гнівався. Я винна йому щось краще.

– Чому?

– Він врятував твоє життя на Еросі.

Джим фиркнув, та вона вела далі:

– Коли ти служив на флоті, що ти мав робити, якщо хтось на борту сходив з глузду? Коли його дії представляли небезпеку для всіх?

Думаючи, що вона каже про Міллера, Джим відповів:

– Ту людину варто ізолювати і перемістити з корабля, позаяк вона ставить під загрозу команду і судно. Але Фред не…

Наомі його обірвала:

– А під час війни? В розпал бою?

– Якщо його неможливо ізолювати, вахтовий офіцер має обов’язок захищати корабель і команду у будь-який спосіб.

– Навіть застрелити його?

– Якщо це єдиний шлях зупинити, – відповів Голден, – то звісно, так. Але це можливо лише в найстресовіших ситуаціях.

Наомі кивнула рукою, легко закрутивши своє тіло в протилежний бік. Потім зупинила рух одним несвідомим жестом. Джим був вправним при нульовому тяжінні, але настільки вправним йому не стати ніколи.

– Пояс – це мережа, – промовила жінка, – це як один великий розподілений корабель. У нас є підрозділи, які виробляють кисень, чи воду, чи енергію, чи конструкції та матеріали. Ці підрозділи відділені один від одного мільйонами кілометрів космосу, але це жодним чином не робить їх менш поєднаними.

– Я бачу, куди ти ведеш, – відповів Джим зітхаючи. – Дрезден був навіженим на судні, Міллер його застрелив, аби убезпечити всіх нас. Цю промову він задвинув мені ще на Тихо. Але я не купився.

– Чому?

– Тому що Дрезден не був прямою загрозою. Він був лише маленьким злим людцем у дорогому костюмі. У нього в руці не було ані пістолета, ані пальця на кнопці бомби. І я ніколи не довірятиму людині, яка вірить у своє право страчувати інших.

Голден поставив ногу на переборку і відштовхнувся достатньо сильно, аби підлетіти на пару футів ближче до Наомі, ближче, аби бачити її очі, бачити її реакцію на його слова.

– Якщо цей науковий корабель знову почне рухатись до Ероса, я вистрелю в нього усі торпеди, що в нас лишились, і буду запевняти себе, що це для захисту Сонячної системи від того, що на станції. Але я не хочу відкривати вогонь по ньому зараз, від думки, що він може вирішити сунутись до Ероса – бо це вбивство. Що Міллер зробив – теж було вбивством.

Наомі посміхнулась йому, тоді ухопила його за льотний костюм і притягнула до себе досить близько для поцілунку.

– Ти міг би бути найкращою людиною, яку я знала. Але ти тотально не згоден іти на компроміси щодо власної правоти. І саме тому ти ненавидиш Міллера.

– Я так роблю?

– Атож, – відповіла Наґата, – він теж абсолютно безкомпромісний, та має інакші ідеї, як все влаштовано. Ти це ненавидиш. Для Міллера Дрезден був активною загрозою кораблю. Кожна секунда його життя загрожувала усім навколо нього. Для Міллера це був самозахист.

– Але він помилявся. Чоловік був беззахисний.

– Людина, яка вмовила флот ООН надати компанії найсучасніші судна, – не вгавала Наґата. – Він умовив свою компанію вбити півтора мільйони людей. Всі факти, які наводив Міллер, чому нам краще бути без протомолекули – були правдою про Дрездена. Як довго він провів би у буцегарні АЗП, поки не знайшов тюремника, якого можна купити?

– Він був в’язнем, – сказав Джим, відчуваючи, як аргументи вислизають з рук.

– Він був монстром зі зв’язками, силою і союзниками, які можуть заплатити будь-яку ціну за продовження їхнього наукового проекту. І я тобі кажу як белтер – Міллер не був неправий.

Голден не відповів; він просто плавав біля Наомі, тримаючись на орбіті біля неї. Він сердився більше через вбивство Дрездена чи через те, що Міллер прийняв рішення, яке йому не подобалося?

А Міллер знав. Коли капітан сказав йому про те, що до Тихо він їде своїм ходом, то побачив у відповідь тужне детективове обличчя бассет-хаунда. Міллер знав, що так і станеться, і навіть не зробив спроби сперечатися або доводити свою точку зору. Це означає, що колишній коп зробив свій вибір, повністю розуміючи ціну, і був готовий її сплатити. Це щось значило. Голден не був достеменно впевнений, що саме, але значило.

Червоний вогник заблимав на стіні, панель ожила і почала виводити дані на екран. Наомі притягнула себе до робочого місця, скориставшись спинкою крісла, потім ввела декілька швидких команд.

– Холєра, – мовила нарешті.

– Що таке?

– Корвет чи науковець покликав на допомогу, – відповіла старпом, вказуючи на екран, – у нас тут кораблі летять сюди з усієї системи.

– Скільки очікується? – перепитав капітан, намагаючись щось роздивитися на її екрані.

Наомі зробила легкий звук з глибини горла, щось середнє між посмішкою і кахиканням.

– Грубо? Всі, які є.

РОЗДІЛ 48. Міллер

– Ти є і тебе немає, – звучав голос Ероса через напіввипадковий барабанний дріб статики, – ти є і тебе немає. Ти є і тебе немає.

Невеличке суденце трусилося і підстрибувало. Зі свого крісла один з техніків АЗП видав довгу лайку, демонструючи більше винахідливість, аніж завзятість. Міллер прикрив повіки, намагаючись утриматися від нудоти через їхнє нестандартне стикування. Після днів прискорення, від якого боліли суглоби, і такого самого гальмування, маленькі зсуви і рухи відчувалися немовби якісь дивні примхи.

– Ти є, є, є, є, є, є…

Деякий час він слухав новини. За три дні після відбуття з Тихо прорвалася новина про зв’язок «Протоґену» й Ероса.

На диво, це була не Голденова робота. З тих пір корпорація дійшла від повного заперечення до звинувачення шахраїв-субконтракторів та проголосила недоторканість у рамках секретного статуту оборони Землі. Звучало не на їхню користь. Земна блокада Марса продовжувалась, але тепер увага змістилася на боротьбу за владу на Землі, і марсіянський флот уповільнив політ, даючи можливість колисці людства перевести подих перед тим, як будуть прийняті важливі рішення. Виглядало так, що вони вирішили відкласти армагедон на декілька тижнів. Міллер зрозумів, що отримує певне задоволення від ситуації, але вона його і втомлювала також.

Але здебільшого він слухав голос Ероса. Іноді переглядав і відео також, але переважно просто слухав. Після годин і днів він почав чути якщо не патерни, то принаймні схожі структури. Деякі з голосів, що надходили з помираючої станції, були архівними записами ведучих і конферансьє. Існували декілька постійних тенденцій у тому, що можна назвати музикою, якщо вам пасує такий термін. Випадкова статика свистіла годинами, огризки фраз відходили, і Ерос перемикався на якісь слова чи фрази, зациклювався на них, інтенсивність дедалі зростала, аж поки вони не розбивались і знову скочувались у випадковості.

…є, є, є, є, Є, Є, Є, Є, Є…

Мене немає, подумки сказав Міллер, і судно раптом скакнуло, лишивши детективів шлунок у півфута від того місця, де він мав би бути. Послідувала серія голосних звуків металу об металу, а потім коротко ревнув клаксон.

– Дьє! Дьє!²⁵ – хтось заволав. – Бомби сон вамен роха! Підсмажать їх! Підсмажать нас тода²⁶!

Це вже пішли стандартні смішки та дотепи, що стали звичними за час подорожі, а їх автор – прищавий хлопчина з Поясу, не старший п’ятнадцяти років, із задоволенням посміхався власним жартам. Якщо він не покине цю маячню, хтось пригостить його ломом ще до повернення на Тихо. Міллер здогадувався, що це буде не він.

Серойзний поштовх вперед міцно притис його до крісла, потім повернулася гравітація, звична третина земної. Чи трохи більше. Очевидячки, пілоту довелося спершу вчепитися до шкіри Ероса – інакше шлюз не став би низом корабля. Обертова гравітація зробила підлогою те, що раніше було стелею; найнижчі рядки амортизаторів опинилися вгорі; і поки вони ладнатимуть термоядерні бомби до доків, їм доведеться весь час підніматися до холодної темної скелі, яка намагатиметься скинути їх у вакуум.

Ось такі-то приємності саботажу.

Міллер одягався. Після скафандра військової якості з «Росінанта» мішанка АЗПшного обладнання відчувалася як одяг з третіх рук. Його скаф пахнув чиїмось тілом, а лицьова пластина з майлару була деформована і містила полагоджену тріщину. Він не хотів думати про долю нещасного волоцюги, що одягав його перед ним. На магнітних черевиках шар пластику був частково роз’їдений, між пластинами і пусковим механізмом, настільки старим, що він при ходінні клацав сам по собі, грязюка назбиралася давня. Перед очима з’явилося видіння того, як на Еросі скаф ураз клинить і вже не відпускає.