Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 83)

– Люди залишаються безкарними весь час. Винні по вуха, але якось викручуються. Докази. Політика. В мене недовго напарником була Масс. Коли Земля відпустила Цереру…

– Зупинись, – вчергове перервав його Голден, – мені все одно. Я більше не хочу чути твоїх історій про те, як робота копом зробила тебе мудрішим, глибшим і навчила дивитися правді в вічі. Як я вже казав, все, чого ти досяг, ­– то це зламав собі життя. Так?

– Ага, так.

– Дрезден та його приятелі з «Протоґену» вирішили, що вони можуть обирати, кому жити, а кому помирати. Звучить знайомо? І не кажи мені, що цього разу було інакше, тому що всі весь час це кажуть. Але це не так.

– Не помста це, – сказав Міллер дещо гаряче.

– Ой, справді? Чи це не про ту дівчину з готелю? Жулі Мао?

– Упіймати його – так. Вбити його…

Детектив зітхнув і кивнув сам собі, потім підвівся, відчинив двері. На порозі зупинився і повернувся з виразом непідробного болю на обличчі.

– Він нас заговорював, – промовив він, – всі ці речі про зірки, і захист нас від тих, хто направив цю штуку на Землю. Я навіть почав було думати, що це йому зійде з рук. Можливо, ситуація значно масштабніша за всі ці «добре» і «погано». Я не кажу, що він запевнив мене. Але він змусив мене вважати, що «може бути», розумієш?

– І за це ти його встрелив.

– Так.

Голден зітхнув зі схрещеними руками, потім оперся на стіну біля відчинених дверей.

– Амос вважає тебе праведником, – сказав Міллер, – ти в курсі?

– Амос вважає, що він поганець, тому що вчиняв речі, за які йому соромно, – відповів капітан, – він не завжди довіряє собі, але той факт, що його це турбує, каже, що він не поганець.

– Ага… – почав було детектив, та капітан його перебив:

– Він заглянув у свою душу, побачив там плями і захотів очиститись. Але ти? Ти лише розводиш руками.

– Дрезден був…

– Це не про Дрездена. Це про тебе. Я не можу тобі довіряти серед людей, про яких я турбуюсь.

Голден дивився на Міллера, чекаючи на відповідь, але коп лише сумно кивнув, почепив капелюха і пішов геть по ледь вигнутому коридору. Він не озирнувся.

Джим повернувся в помешкання і намагався розслабитись, але почувався роздратованим та нервовим. Він би ніколи не вибрався з Ероса без Міллерової допомоги. Без варіантів.

Виштовхати його недослухавши було невірним рішенням. Незавершеним.

Правда була в тому, що у нього по шкірі повзали мурахи щоразу, коли він залишався з Міллером в одній кімнаті. Коп був мов непередбачуваний пес, який міг лизати тобі руки, а потім вхопити за литку.

Голден розмірковував над тим, аби подзвонити Фреду і попередити його. Але натомість набрав Наомі.

– Привіт, – відповіла вона після другого гудка. На задньому фоні чулося барне шаленство, підживлена алкоголем туса.

– Наомі, – мовив він, потім замовк, намагаючись придумати, якесь виправдання дзвінку. Але коли не зміг придумати жодного, то сказав прямо:

– Тут Міллер щойно заходив.

– Ага, він зустрів нас з Амосом нещодавно. Що хотів?

– Не знаю, – сказав Джим і зітхнув, – можливо, попрощатися.

– А ти що робиш? – запитала старпом. – Хочеш побачитись?

– Так. Так, хочу.

* * *

Голден не відразу упізнав бар, але після того як замовив скотч у професійно-привітного офіціанта, зрозумів, що це те саме місце, де він сто років тому спостерігав, як Наомі співає белтерський панк. Вона підійшла і всілась напроти нього в кабінку, щойно Джиму принесли випити. Офіціант запитально глянув на жінку.

– Пф-ф, ні, – відмахнулася вона, – мені вже на сьогодні досить. Просто воду, дякую.

Коли офіціант зник, Голден мовив:

– Як твоє… що це взагалі таке, голго? І що воно робить?

– Це така гра, – відповіла Наґата, узяла з рук офіціанта склянку з водою і залпом випила половину, – це гібрид дартсу і футболу. Ніколи не бачила його раніше, але в мене непогано виходить. Ми виграли.

– Ну супер, – відповів капітан, – дякую, що приділила час. Я знаю, що вже пізно, але цей Міллер трохи мене роздратував.

– Він хотів, аби ти його пробачив, я думаю.

– Тому що я «праведник», – саркастично посміхнувся Джим.

– Так і є, – без гумору відповіла Наомі, – тобто це складний термін, але ти найближчий до цього з усіх, кого я знала.

– Я все завалюю, – видав Голден. – Всі, хто нам намагається допомогти або кому ми намагаємось допомогти, епічно помирають. Вся ця грана війна. І капітан Макдовел, і Бекка, і Аде. І Шед, – він мав зупинитися, бо щось підкотило до горла.

Наомі кивнула, простягнула руку через стіл і узяла його долоню.

– Мені потрібна перемога, Наомі, – продовжив капітан, – я хочу зробити хоч щось. Доля, Карма, Бог – що завгодно, що кинуло мене в цей заміс, і я хочу розуміти, що хоч щось зробив.

Наомі посміхнулась йому і стиснула його руку.

– А ти симпатичний, коли розмовляєш про шляхетність, проте тобі варт частіше направляти погляд вдалечінь.

– Ти кепкуєш з мене.

– Ага, – сказала жінка, – кепкую. Хочеш, підемо зі мною домів?

– Я… – почав було Голден, потім зупинився і витріщився на неї, очікуючи ще одного жарту.

Наомі продовжувала посміхатись йому, в її погляді не було нічого, крім теплоти і краплинки пустощів. Поки він витріщався, завиток волосся впав їй на око і вона відштовхнула його, не відводячи погляду.

– Чекай, що? Я вважав, що ти…

– Я казала, що не кажи, що кохаєш мене, аби тільки затягнути в ліжко, – пояснила Наомі, – але я також сказала, що за останні чотири роки пішла б з тобою в кубрик у будь-який час, коли б ти запропонував. Я не те щоб фліртувала, але типу втомилася чекати.

Голден відкинувся у кабінці назад, згадуючи, як дихати. Посмішка жінки змінилася на чистісінькі пустощі, та ще й одна брова піднялася.

– Ти в порядку, морячок? – запитала вона.

Коли він зміг говорити, то сказав:

– Я думав, ти мене уникаєш. То це так ти даєш мені перемогти?

– Не ображайся, – відповіла Наґата, сподіваючись, що в голосі не буде ані нотки злості, – але я тижнями чекала, аби ти набрався сміливості, та й корабель вже готовий. Це означає, що ти знову втягнеш нас в якусь дурню, і цього разу нам вже так не пощастить.

– Ну…

– Якщо так і станеться, а ми не спробуємо, я буду дуже розчарована.

– Наомі, я…

– Усе, Джим, – сказала вона, притягнувши його за руку до себе. Нахилилась над столом настільки, що вони майже торкнулись обличчями, – просто скажи – так чи ні.

– Так.

РОЗДІЛ 44. Міллер

Міллер сидів сам-один, втупившись у широке оглядове вікно, але нічого не бачив. Грибне віскі на низькому чорному столику залишалось на тому самому рівні, що й тоді, коли він його замовив. Це насправді була не випивка. Це був дозвіл присісти. В таких місцях завжди буває чимало волоцюг, навіть на Церері. Чоловіки і жінки, у яких закінчилася удача. Нема куди йти. Нема в кого просити про послугу. Нема зв’язку зі всесвітньою мережею людяності. Він завжди почував щось типу симпатії до своїх духовних родичів.

Тепер він був щирою частиною цього від’єднаного племені.

Щось яскраве сталося на шкірі величезного судна поколінь – можливо, зварювальники закріпляли заплутану мережу систем зв’язку. З-поза «Нову», наче за знайомим будинком, стирчала половина корпуса «Росінанта», довкруж якого з бджолиною заклопотаністю тривав ремонт. Він знав історію Мойсея, який бачив землю обітовану, але не міг до неї увійти. Міллер міркував, як би почувався старий пророк, якби його допустили на якийсь час – на день, на тиждень, на рік, а потім викинули геть у пустелю. Вже краще ніколи тую пустку і не полишати. Безпечніше.