Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 84)
Збоку, зі спеціально облаштованого куточку його уяви, за детективом спостерігала Жулі Мао.
–
–
Він їй посміхнувся, і вона посміхнулась у відповідь – широко, на весь світ, і втомлено, як він сам. Тому що, звісно, він все звершив. Він знайшов її, він знайшов того, хто її вбив, і Голден був правий – він помстився. Все, що він собі поставив на меті, – він звершив. Але його це не врятувало.
– Можу я для вас щось зробити?
Пів секунди Міллеру здавалося, що це сказала Жулі. Дівчина, що обслуговувала його столик, вже було відкрила рота, аби звернутися ще раз, але він встиг хитнути головою. Що вона могла? А якщо щось і могла, то він не може собі цього дозволити.
–
Раптова доза адреналіну увірвалася в його втомлене серце. Він огледівся, аби побачити її, але Жулі зникла. У спровокованій ним самим енергійній реакції не було місця для галюцинацій. Але чекай.
Він розмірковував про те, як багато відомих йому людей обрало цей шлях. Звичай копів ковтати власні кулі вів свою історію задовго до того, як людство підняло саме себе з гравітаційного колодязя. І ось він – без дому, без друзів, з такою кількості крові на руках за останній місяць, яку не мав за всю кар’єру до того. Коновал з їхнього відділку на Церері на давнішній презентації називав це схильністю до самогубства. Те, на що варт звернути увагу. Як лобкові воші або високий холестерин. Не страшно, якщо завчасно потурбуватися.
Тож він турбувався. Недовго. І ось до чого це призвело.
Він підвівся, коливався три удари серця, а потім одним ковтком влив в себе бурбон. Це називали «рідка відвага», і воно діяло. Потягнувся до терміналу, створив запит на з’єднання і спробував зібрати себе до купи. Він був розбитий. Але якщо хочеш жити – то маєш знайти роботу.
***
– Сабез19 ніхт20, Пампа, – відповів Діоґо. Парубок був одягнутий у сітчасту майку і штани того модного крою, молодіжного і потворного, що в минулому житті Міллер окреслив би хлопця як замолодого для того, аби щось знати. Тепер детектив чекав. Якби з Діоґо вдалося щось витиснути, то це могло дати шанс отримати власну нору. Тиша затягнулася. Міллер змусив себе мовчати, аби не почати умовляти зі страху.
– Ну, – обережно сказав парубок. – Ну. Тут один тіпок може. Тільки рука і око.
– Робота охоронцем мені підходить, – відповів Міллер, – будь-що, аби гроші.
– Іль конверса а до. Слухати, що скаже.
– Я буду вдячний за все, що ти зробиш, – потім вказав на ліжко, – ти не проти, якщо я…
– Мі кама ес су кама. Моє ліжко – твоє ліжко.
Міллер ліг.
Діоґо зайшов у тісний душ, і звук води по тілу заглушив шум повітряного рециклера. Навіть на борту корабля Міллер ні з ким не жив у таких фізичних умовах. Навіть коли був одружений. Але чекай, до того аби називати Діоґо другом, він ще не дійшов.
З можливостями на Тихо було негусто, та й рекомендацій він небагато мав. Ті, з ким він був знайомий, не замовлять за нього і пів слова. Але певно, можливість знайдеться. Все, що йому потрібно, – то це можливість змінити себе, почати знову і стати кимось інакшим, аніж він є зараз.
Звісно, якщо Земля чи Марс – хтось із них, хто переможе у війні, не зітре з неба АЗП і лояльні до неї станції. І якщо протомолекула не витіче з Ероса і не влаштує бійню на планеті. Або на станції. Або в ньому. По тілу пробіг холодок, коли він згадав, що зразок цієї штуки лишився на «Росі». Якщо з ним щось станеться, то Голден, Наомі, Алекс і Амос приєднаються до Жулі значно раніше за нього самого.
Він сказав собі, що це більше не його проблема. Та він сподівається, що з ними все буде в порядку. Він бажає їм добра, що б не сталося з ним самим.
– Ой, Пампа, – звернувся до нього Діоґо, коли двері в коридор від’їхали в бік, – ти чув, що Ерос заговорив?
Міллер звівся на одному лікті.
– Сі, – вів далі парубок, – що б там за лайно не було, воно почало транслювати. Там навіть слова можна розібрати. В мене є запис. Хочеш послухати?
А вголос сказав:
– Звісно.
Діоґо ухопив свій термінал і щось там поклацав. Міллерів апарат тренькнув, отримавши нове завантаження.
– Чіка пердіда21 з містка міксанула його з бхангрою, – пояснив Діоґо, ворухнувши стегнами, показав пару рухів з танцями, – жесть, да?
Діоґо разом з іншими іррегулярами взяли на абордаж високоцінну дослідницьку станцію, заламали руки наймогутнішій і найзлішій корпорації з усіх могутніх і злих. А тепер вони музики наробили з лементу помираючих. З мерців. Вони під неї танцюють у своїх дешевих клубах.
Та ні. Він несправедливий. Діоґо непоганий хлопець. Просто наївний. Всесвіт про це потурбується, просто треба трохи часу.
– Ага, жесть, – погодився Міллер. Діоґо посміхнувся.
Фрагмент поставлено на паузу. Світло вимкнуто. Ліжку дозволено прийняти його тіло проти тиску обертання. Він не бажав чути. Він не бажав знати. Він повинен.
На початку звук нічого не значив: електричні зойки та карколомна буря статики. Потім, можливо, глибоко під цим, музика. Хор скрипок, закручених разом у довгому віддаленому крещендо. І потім настільки чистий, мов хтось говорив у мікрофон, голос.
– Кролики і ховрашки. Екологічно нестабільні і круглі, мов місячний промінь. Серпень.
Це майже точно не реальна людина. Комп’ютерні системи на Еросі могли генерувати будь-яку кількість достоту переконливих акцентів і голосів. Чоловічі, жіночі, дитячі. А скільки мільйонів даних могли бути на комп’ютерах і сховищах по всій станції?
Ще одне електронне щебетання, мов дрібних пташок записали і зациклили з ними самими. Новий голос, цього разу жіночний і м’який на фоні тріпотливого пульсу:
– Пацієнт жаліється на прискорене серцебиття і пітливість уночі. Ці ж симптоми зафіксовано за три місяці до того, але з історією…
Голос принишк, а тріпотіння погучнішало. Мов стара людина, у якої в мозку діри від швейцарського сиру, складна система, якою був Ерос, вмирає, змінюється, втрачає глузд. І через те що «Протоґен» напихав усюди мікрофони, Міллер міг слухати, як станція занепадає.
– Я їм не сказала, я їм не сказала, я їм не сказала. Схід сонця. Я ніколи не бачила сходу сонця.
Міллер закрив очі і сповзав у сон під серенаду Ероса. Згасаюча свідомість породила уявне тіло в ліжку біля нього, тепле і живе, воно дихало повільно в такт посиленню і послабленню статики.
* * *
Менеджером був худорлявий чоловік з пишною зачіскою у формі хвиль, що ніяк не розіб’ються о лоба. Офіс, у якому вони сиділи, щораз несподівано гудів, коли інфраструктура – вода, повітря, енергія, – була потрібна Тихо. Бізнес поміж труб, імпровізований і дешевий. Гірше не буває.
– Пробачте, – сказав худорлявий. Міллер відчув, як його нутрощі зав’язалися у вузол і обірвалися. Серед усіх принижень, які приготував йому всесвіт, це він не передбачив і тому розсердився.
– Ви вважаєте, я не дам ради? – запитав він, намагаючись говорити м’яко.
– Не в тому справа, – сказав менеджер, – це… розумієте, між нами, ми шукаємо ждуна, розумієте? Чийсь тупуватий брат міг би сторожувати на нашому складі. А у вас увесь цей досвід. Куди нам застосовувати протоколи з утримання натовпу? Або процедури розслідування. Ну тобто подумайте самі. На цьому підробітку вам навіть пістоля не треба.
– Мені все одно, – відповів Міллер, – мені потрібна робота.
Худорлявий зітхнув і перебільшено, по-белтерськи розвів руками.
– Вам потрібна інакша робота.
Міллер намагався не розреготатися, побоюючись, що це виглядатиме розпачливо. Він втупився в дешеву пластикову стіну позаду менеджера, поки тому не стало некомфортно. Це була пастка. Він занадто досвідчений, аби розпочинати все спочатку. Він знав забагато для того, аби повертатися назад і починати все спочатку.
– Ну нехай, – нарешті промовив детектив, і менеджер навпроти за столом видихнув і згідно добрих манер зніяковів.
– Дозвольте поцікавитись, – запитав худий менеджер, – чому ви пішли з попередньої роботи?
– Церера змінила протекторат, – відповів Джо, надягаючи капелюха, – а я в нову команду не потрапив. Ось і все.
– Церера? – здивувався менеджер і здивував Міллера. Він глянув на власний термінал, на якому була відкрита історія його роботи в тому порядку, як він і викладав. Менеджер не міг це пропустити.
– Так, я там був.
– Для поліцейських справ так, але я про останню роботу. Тобто, я в курсі. Я розумію, що роботу на АЗП не запишеш в резюме, але ви маєте розуміти, що ми всі знаємо, що ви були частиною тієї справи… ну, ви знаєте, зі станцією. Якось так.
– Ви вважаєте, що я працював на АЗП, – прокоментував Міллер.
Менеджер кліпнув.
– Так, працювали.
Що, власне, було істиною.
* * *
У кабінеті Джонсона не змінилося нічого і змінилося все. Оточення, аромати в повітрі, почуття присутності десь поміж переговорною, містком і центром контролю. Судно поколінь за вікном, можливо, наблизилося до готовності на пів відсотка, але справа була не в цьому. Ставки у грі змінилися, і те, що колись було війною, стало чимось інакшим. Чимось більшим. Це відбивалося у Фредових очах та лягало тягарем на його плечі.