Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 82)

– Окей, – відповів Міллер.

– Ага, – сказав механік. Допив своє пиво. Потім допив пиво Наомі. А потім пішов геть, залишивши Міллера насамоті з пусткою в душі. Зовні «Нову» випустив решітку блискучих сенсорів, щось перевіряючи або просто вихваляючись. Міллер чекав.

Збоку від нього просто на місці Амоса прихилилась до столу Жулі.

Що ж, мовила вона, схоже, тепер є тільки ти і я.

– Схоже, – відповів він.

РОЗДІЛ 43. Голден

Працівник станції Тихо у синій спецовці і у зварювальній масці закривав дірку в одній з переборок камбуза. Голден дивився на роботу, захищаючи очі від жорсткого синього полум’я пальника. Коли сталева пластина була припасована до місця, зварювальник підняв маску, аби перевірити метал, наплавлений за один прохід. Дівчина – блакитні очі і маленький рот на милому обличчі мавки, що мало форму серця, кучма рудого волосся скручена в гульку. Звали її Сем, і вона була керівником бригади, що лагодила «Росінант». Амос волочився за нею вже два тижні без жодного успіху. Джим був радий цьому, бо мавка виявилась одним з найкращих механіків, яких він коли-небудь зустрічав. Він волів, аби вона фокусувалась тільки на роботі.

– Він чудовий, – сказав капітан, коли вона провела рукою в рукавиці по холонучому металу. – Він окей, – повторила вона і знизала плечима, – тут ми підрівняємо, гарненько пофарбуємо, і ти навіть не здогадуватимешся, що у твого кораблика була вава.

Її надиво глибокий голос контрастував із зовнішністю та звичкою використовувати навмисне дитячі фрази. Голден здогадувався, що її приємна зовнішність разом з обраною професією довгий час змушувала багатьох людей її недооцінювати. Він не бажав і собі припускатися такої помилки.

– Сем, ти виконала чудову роботу, – не втримався капітан, розуміючи, що Сем – це скорочення від чогось, але він ніколи не запитував від чого, а вона не казала, – я не втомлююсь казати Фреду, як нам пощастило мати саме тебе на цьому завданні.

– Можливо, мене відзначать золотою зіркою в табелі за рік, – відповіла бригадир, погасила пальник і звелась на рівні. Голден хотів щось відповісти, але не зміг підібрати слів.

– Пробач, – продовжила вона, повернувшись до Джима, – я ціную твоє нахвалювання босу. Направду, мені дуже приємно працювати над твоїм малюком. Суденце що треба. Той копняк, який він витримав, перетворив би на купу заліза всі інші наші судна.

– Ми ним майже стали, – відповів Голден.

Сем кивнула і почала знімати решту обладунків. Поки вона була зайнята, Наомі у сірій робі, обвішана електронним приладдям, спустилась по драбині.

– Як у тебе там справи? – запитав капітан.

– Дев’яносто відсотків, – відповіла старпом, перетнула камбуз і прихопила з холодильника пляшку соку. – Чи щось таке.

Другу пляшку вона кинула Сем. Зварювальниця вхопила її однією рукою.

– Наомі, – сказала вона, піднімаючи пляшку в жартівливому тості перед тим, як глитнути половину одним ковтком.

– Семмі, – відповіла Наґата з посмішкою.

Ці двоє одразу знайшли спільну мову, і тепер Наомі стала проводити із Сем та її командою чимало вільного часу. Голден ненавидів це, але мав визнати, що нудьгує за часами, коли тільки він був єдиною компанією Наомі. Щоразу визнаючи це, от як зараз, він відчував себе наволоччю.

– «Голго» ком ін рек вночі? – запитала Сем, допиваючи сік.

– Вважаєш, ці мавпи з С7 не втомилися, що ми їх духопелимо? – відповіла в тон Наомі.

Голденові це було схоже на якийсь шифр.

– Дамо їм фору, – вирішила Сем, – хай заведуться як слід, а потім пристукнемо молотом і шматтям протремо.

– Щодо мене, то звучить приємно, – мовила Наомі, жбурнула пусту пляшку в смітник і полізла драбиною вгору. – Тоді побачимось о восьмій, – вона легенько помахала Джиму, – побачимось, капітане.

– Як вважаєш, скільки ще часу потрібно? – запитав той у спину Сем, поки вона закінчувала зі своїми інструментами.

Жінка розвела руками:

– Пара днів, певно, аби довести до ідеалу. Він, імовірно, вже може літати, якщо ти не звертатимеш уваги на неважливі деталі та косметику.

– Ще раз дякую, – сказав Джим, простягаючи зварювальниці руку, коли вона повернулася. Вона її потисла своєю серйозно-мозолястою важкою долонею. – І сподіваюсь, що ви витрете підлогу тими мавпами з С7.

Вона хижо посміхнулася:

– Це навіть не обговорюється.

* * *

АЗП через Фреда Джонсона забезпечив команду житлом на період відновлення «Росі», і за останні пару тижнів каюта Голдена стала йому рідною хатою. Тихо мав тугеньку калитку і на співробітників грошей не шкодував. Голден для одного себе мав три кімнати, ванну та навіть кухню в куточку. На більшості станцій вам треба було стати губернатором, аби отримати подібну розкіш. Було схоже, це стандартні апартаменти менеджмента на Тихо.

Швиргонувши засмальцьований одяг в корзину для прання, він, перш ніж піти в душ, увімкнув кавоварку. Душ щоночі після роботи: розкіш, яку неможливо уявити. Так і відволіктися недовго. Почати вважати період лагодження судна і спокійного домашнього життя нормою, а не прелюдією. Голден не міг такого допустити.

Облога Землею Марса була у всіх новинах. Бані Марса продовжували стояти, але два метеорні дощі поклювали широкі схили гори Олімп. Землянці стверджували, що це уламки Деймоса, а Марс – що це навмисна погроза і провокація. До внутрішніх планет на повній тязі йшов флот Червоної Планети, щодня-щогодини наближаючи момент, коли Земля має або знищити Марс, або відступити. Риторика АЗП була побудована на ствердженні, що хто б не виграв, їх знищать наступними. Голден допомагав Фреду в тому, що Земля визначила б як найсерйозніший акт піратства за всю історію Поясу.

А тим часом просто цієї миті на Еросі помирали півтора мільйони людей. Джим згадував відео зі станції, де було видно, що сталося з людьми, і здригався навіть під гарячим душем.

Ох, ще й прибульці. Прибульці, які намагалися захопити Землю два мільярди років тому та провалили спробу лише через те, що їм на шляху став Сатурн. Не забувай про прибульців. Його мозок не міг відшукати спосіб осягнути це, тому він намагався уявляти, що їх не існує.

Голден узяв рушник і увімкнув екран на стіні у вітальні, поки витирався. Повітря було сповнене пахощами кави, вологи з душу і ледь помітними ароматами трави та рослин, які додавалися у вентиляцію по всій станції. Він перемкнув на новини, але там були лише спекуляції щодо війни без будь-яких нових фактів. Потім перемкнув на трансляцію якихось змагань з незбагненними правилами та психотично-легковажними учасниками. Він походив по різним каналам – явно комедійним, бо актори робили паузи и кивали там, де очікувався сміх.

Лиш коли щелепи почали нити, він зрозумів, що стискає зуби. Вимкнув екран і кинув пульт на ліжко в іншій кімнаті. Обмотав рушник навколо талії і тільки-но вмостився на дивані з філіжанкою кави, як у двері подзвонили.

– Що там? – гукнув він на всі груди, але ніхто не відповів. На Тихо чудова ізоляція. Він пішов до дверей, намотуючи рушника максимально пристойно, і ривком прочинив їх.

Це був Міллер. На ньому був зібганий сірий костюм, який він, можливо, привіз ще з Церери. У руках він м’яв свій дурнуватий капелюх.

– Привіт, Голдене, – почав було він, та капітан рішуче обірвав:

– Якого дідька тобі треба? – запитав він. – Ти що, справді стояв під моїми дверима з капелюхом в руках?

Детектив посміхнувся і натягнув капелюха на голову:

– Прикинь, я завжди дивувався, що б це означало.

– Ну, тепер знаєш, – буркнув Джим.

– Є хвилина? – запитав Міллер.

Голден почекав, споглядаючи сухорлявого чоловіка, і швидко здався. Він, швидше за все, був важчим за белтера кіл на двадцять, але неможливо набрати загрозливого вигляду, коли людина, на яку ти дивишся вища тебе на фут¹⁸.

– Добре, заходь, – дозволив Джим і пішов у спальню, – зараз я одягнуся. Там є кава.

Голден не чекав відповіді; він просто зачинив двері спальні і сів на ліжко. З моменту повернення на Тихо вони не обмінялись і тузнем слів. Як би йому не хотілось, але залишати справу у такому стані не можна. Варт було принаймні поговорити перед остаточним розривом.

Джим вдягнув теплі бавовняні штани і пуловер, провів долонею по волоссю і вийшов до вітальні. Міллер сидів на його дивані з чашкою паруючої кави.

– Смачна кава, – почав детектив.

– Тож, я слухаю, – відповів Голден, сідаючи у крісло напроти.

– Отже…

– Тобто це буде розмова, у якій ти доводитимеш, наскільки був правий, вистреливши неозброєній людині в обличчя, та наскільки я наївний, аби це зрозуміти, так?

– Взагалі-то…

– Дідько, я ж тобі казав, – перебив його Голден, відчуваючи, як пече щокам, – досить цього. Якщо ти ще раз розіграєш суддю і ката одночасно, то підеш додому пішки.

– Так.

Просте визнання провини збило Джима з пантелику.

– Чому?

Міллер сьорбнув кави і поставив чашку. Підняв руку, зняв капелюха і жбурнув його на диван.

– Він збирався викрутитись.

– Пробач, – перепитав капітан, – чи ти пропустив ту частину, де він у всьому зізнається?

– Це не визнання було, а вихваляння. Він недоторканий, і знав це. Забагато грошей, забагато влади.

– Прутня. Ніхто не може вбити півтора мільйони людей і не бути покараним за це.