Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 68)

– Дай їм час, це ж в них перший.

Амос похитав своєю широкою головою, проте Міллер побачив під напускною відразою полегшення. Поки куполи стоятимуть на Марсі, поки критична біосфера Землі не отримає безпосередніх загроз, людство не помре. Міллерові доводилось дивуватися, на що вони в Поясі собі сподіваються, коли говорять самі собі про можливість незалежної підтримки життя в екологічних нішах астероїдів.

– Пива хочеш? – запитав здоровань.

– Ти що, маєш пиво на сніданок?

– Вважай, що для тебе це вечеря.

Чолов’яга був правий: Міллеру варт було поспати. Він лише деколи кемарив звідтоді, як вони підірвали корабель-невидимець, та й тоді сон був густо помережаний дивним маренням. Тільки він подумав про позіхання, як тут-таки й позіхнув, проте клубок у животі підказав, що він радше проведе день за новинами, аніж відпочине.

– Мо, це знову сніданок, – сказав детектив.

– Хоч пива на сніданок? – запитав Амос.

– Звісно.

Прохід по «Росінанту» відчувався якось сюрреалістично. Тихий шум повітряних рециклерів, м’якість повітря. Мандрівка на судно Жулі тривала в мареві обезболюючого і хвороби. Часи на Еросі перед тим були жахом, який ніяк не минав. Прогулянка по звичайному функціональному коридору, коли тебе на підлозі утримує гравітація прискорення, коли мінімум шансів на те, що хтось тебе спробує вбити, виглядала підозріло. Проте коли він уявив, що поряд іде уявна Жулі, картинка стала не такою вже й поганою.

Поки він їв, його термінал дзенькнув автоматичним нагадуванням про заміну крові. Джо піднявся, поправив капелюха і почимчикував туди, де голки з ін’єкторами зроблять все, на що здатні. Коли Міллер прибув, то капітан був уже прикріплений до станції.

Голден виглядав так, наче спав, але кепсько. Міллерових синьців під очима він не мав, але плечі були напруженими, а брови насупленими. Міллер міркував, чи не затвердо повівся з хлопцем. Я ж тобі казав – було щирою фразою, але ноша безвинних смертей, хаос падаючої цивілізації – теж заважка ноша для одних плечей.

Або він просто продовжує волочитися за Наомі.

Голден підняв руку, яка не була захоплена медичним обладнанням.

– Доброго, – привітався Міллер.

– Привіт.

– Вирішив вже, куди ми йдемо?

– Ще ні.

– На Марс потрапити все важче і важче, – мовив детектив, віддаючи себе на знайому поталу медичної станції, – якщо ти це планував, то варт робити це швидше.

– Поки там все ще є Марс, ти хотів сказати?

– Як варіант, – відповів детектив.

Поповзли голки на ледь помітній арматурі. Джо дивився в стелю, намагаючись не напружуватись, поки метал шукав шлях до його вен. Настав момент укусу, а потім слабкий, неясний біль і нарешті нечутливість. Монітор показав стан його тіла лікарям, які дивилися, як помирають молоді солдати за милі над Олімпом¹².

– Вважаєш, вони зупиняться? – запитав Джим. – Тобто Земля це робить через те, що «Протоґен» типу перекупив якихось сенаторів або генералів, еге ж? Це все через те, що вони одноосібно бажають володіти протомолекулою. Якби Марс теж мав її, то «Протоґену» не було б сенсу воювати.

Міллер кліпнув. Поки він обирав між варіантами – вони намагатимуться знищити Марс цілком або це зайшло занадто далеко або наскільки ж ви наївний, капітане, Голден продовжив:

– Забий. У нас є інформація. Я хочу її оприлюднити.

Відповідь Міллера була легкою, мов рефлекс:

– Ні, ти цього не зробиш.

Капітан сперся на ліктях, насупившись:

– Я вдячний, що ти маєш відмінну від моєї точку зору, але це мій корабель, а ти пасажир.

– Так і є, – відповів Міллер, – тобі нелегко вбивати людей, але ти маєш встрелити мене перед тим, як розповсюдиш це.

– Я що?

Нова кров потекла міллеровими судинами з холодним лоскотом, що доходив до серця. Медичні монітори перейшли на новий алгоритм, рахуючи кількість аномальних клітин, що затрималися на фільтрах.

– Тобі доведеться мене застрелити, – уповільнив мову детектив. – Ти вже двічі мав нагоду зруйнувати Сонячну систему, і обидва рази лажав. Я не хочу бачити, як тобі це вдасться.

– Я вважаю, що ти перебільшуєш вплив другого офіцера на водовозах дальніх рейсів. Так, точиться війна. І так, я був там, коли вона почалася. Але Пояс ненавидів внутрішні планети задовго до атаки на «Кентербері».

– Але ти і внутрішні планети розділив.

Голден підняв голову і мовив таким тоном, неначе повідомляв про те, що вода мокра:

– Земля завжди ненавиділа Марс. Коли я був на флоті, ми проганяли такі варіанти. Бойові плани на випадок, якщо Земля і Марс будуть втягнуті у бій. Земля програвала. Якщо не била першою, била сильно і не давала підніматись, то Земля програвала.

Чи то від відстані, чи від поганої уяви, проте Міллер ніколи не розглядав внутрішні планети окремо. Він запитав:

– Серйозно?

– Вони колонія, але іграшки мають кращі, і всі це знають. Все, що тут відбувається, будувалося сотню років. Якби все не було готово, то нічого б не сталося.

– То це так ти виправдовуєшся? «Це не моя діжка з порохом. Я тільки сірника підніс»?

– Я не виправдовуюсь, – сказав Голден, його тиск і серцебиття підскочили.

– Ми це вже проходили, – відповів детектив, – то ж дозволь запитати, чому цього разу буде інакше?

Здавалося, голки в Міллеровій руці нагрілися до больового порогу. Він міркував, чи так і має бути, чи так він почуватиметься кожної заміни крові. Капітан відповів:

– Цього разу є різниця. Все лайно, що відбувається, – відбувається через брак інформованості. Марс з Поясом так би не вчинили, знай вони те, що ми знаємо зараз. Земля з Марсом не зчепилися б, якби всі знали, що це зрежисовано. Проблема не в тому, що люди знають дуже багато. Проблема в тому, що вони знають замало.

Щось зашипіло, і Міллер відчув хвилю хімічної релаксації. Його це обурило, але варіантів відкликати наркотики не було. Він звернувся до Джима:

– Ти не можеш просто швиргонути інформацію людям. Ти маєш розуміти, до чого це призведе. На Церері була одна справа, вбили маленьку дівчинку. Перші вісімнадцять годин ми всі були впевнені, що це татусь зробив. Він був кримінальником. П’яним. Він останнім бачив її дихаючою. Всі класичні ознаки. На дев’ятнадцяту годину ми отримуємо зачіпку. Вийшло так, що татусь був винен купу грошей одному з місцевих синдикатів. І раптом все ускладнилось. У нас з’явилося більше підозрюваних. Як думаєш, якби я поширив усе, що я знав, то чи залишався б татусь живим до того моменту, коли надійшла зачіпка? Чи хтось би склав усе до купи і вчинив звично?

Міллерова медстація теленькнула. Ще один новий рак. Він не звернув уваги. Голденовий цикл теж щойно добіг кінця. Його рожеві щоки промовисто демонстрували як наявність нової крові, так і емоційний стан.

– От і вони мають такі само ідеали, – відповів капітан.

– Хто?

– «Протоґен». Ти можеш бути на іншому боці, але граєш у ту саму гру. Якби усі казали, що вони думають, нічого з цього не відбулося. Якби лаборант, що першим побачив щось дивне, увімкнув термінал і сказав: «Агов, люди! Дивіться, тут щось дивне» – нічого б з цього не сталося.

– Ага, розповісти усім, що тут чужинський вірус, який хоче всіх вбити – це чудовий спосіб усіх заспокоїти і привести до порядку.

– Міллере, я не хочу тебе лякати, але там таки чужинський вірус. І він хоче всіх убити.

Міллер похитав головою і посміхнувся, наче Голден сказав щось кумедне:

– Тож дивись, може, я й не змушуватиму тебе робити правильні речі під дулом пістолета, але дозволь в тебе щось запитати. Окей?

– Добре, – погодився Голден.

Детектив відкинувся назад, наркотики робили його повіки важкими. Він запитав:

– Що буде?

Довга пауза. Ще один дзвінок від медичної системи. Ще один потік холоду по розхитаним Міллеровим судинам.

– Що буде? – повторив Голден.

Детективу здалося, що потрібно пояснити детальніше. Він ледь відкрив очі:

– Ти розповсюдиш все, що в нас є. Що станеться?

– Війна зупиниться. Люди візьмуться за «Протоґен».

– Є деякі сумніви, але нехай. Що буде потім?

На пару ударів серця Голден замовк.