Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 67)
– Наомі, мені справді дуже потрібен той сейф з нотатками дослідників і зразками, – попросив капітан.
– Ти не знаєш, що всередині, – втрутився Міллер, а потім засміявся: – Звісно, там саме воно. Але воно нам не знадобиться, якщо ми підірвемося, або, що гірше, якщо шрапнель, вкрита тим блювотинням, наробить дірок у наших чудових костюмах.
– Я розберуся з цим, – Голден дістав з кишені скафандра шматок крейди і намалював кільце по корпусу навколо сейфу. – Наомі, зроби маленьку дірочку і перевір, чи можемо ми вирізати усю частину переборки та забрати з собою клятий сейф.
– Тут мова про половину стіни.
– Окей.
Наґата насупилась, потім знизала плечима, потім посміхнулась і нарешті кивнула однією рукою:
– Ну нехай. Думаєш передати це Фредовим людям?
Міллер ще раз реготнув сухим полишеним гумору скрипом, чим змусив Голдена напружитись.
Поки вони чекали, що Амос з Наомі виконають роботу, детектив раз по раз переглядав відео, як Жулі Мао б’ється з викрадачами. Капітан непокоївся, що Міллер зберігає ці фрагменти в голові. Паливо для якоїсь майбутньої дії.
– Марс поверне вам життя в обмін на це, – сказав детектив. – Я чув, що якщо ти заможний, то Марс може стати приємним місцем.
– До дупи заможність, – висловився Амос, працюючи десь унизу, – вони нам пам’ятників наставлять.
– У нас домовленість з Фредом: він має перебити наші будь-які сторонні контракти, – сказав Голден. – Звісно, це не те щоб контракт…
Наомі посміхнулася й підморгнула Голденові:
– То що ж це, сер? – її голос когось кумедно копіював. – Герої АЗП? Марсіянські мільярдери? Почнемо власний біотехнологічний бізнес? Що ми тут робимо?
Голден відштовхнувся від сейфу і поплив до шлюзу і різака, що разом з іншими інструментами чекав на них там.
– Ще не знаю, – відповів він. – Але звісно, мати вибір – це завжди приємно.
***
Амос знову натиснув кнопку. Нових зірок в темряві не з’явилось. Радіаційні та інфрачервоні сенсори мовчали.
– Там мав бути вибух, вірно? – запитав Голден.
– Курва, так, – сказав механік і втретє натиснув кнопку на чорній коробці, яку тримав у руках, – це ж не точна наука абощо. Ці ракетні двигуни прості, як ріг будинку. Просто реактор без задньої стіни. Неможливо точно передбачити…
– Це не ракетна наука, – засміявся Голден.
– Що? – перепитав Амос, готовий розлютитися у відповідь на глузи.
– Ти ж знаєш цю фразу – «це не ракетна наука», – пояснив капітан, – типу «це не складно». Але ти справді ракетний науковець, Амосе. Ти працюєш з термоядерними реакторами і двигунами космічних кораблів, заробляючи цим на життя. Пару сотень років тому люди б вишикувались у чергу, аби віддати тобі своїх дітей в обмін на твої знання.
– Що за ху… – почав було Амос, але зупинився, коли нове сонце з’явилося і швидко згасло за вікном кокпіту. – Бач? Я ж, бляха, казав тобі, що воно спрацює.
– Ніколи не сумнівався, – сказав Голден, ляснув Амоса по м’язистому плечі і почав спускатися по драбині до корми.
– То що це за лайно було? – запитав Амос сам у себе, бо Голдена там вже не було.
Джим рухався крізь місток. Крісло Наомі стояло пустим: він наказав їй відпочити.
До палуби був принайтовлений сейф з корабля-невидимця. Вирізаний зі стіни, він здавався більшим. Чорний і переконливо надійний. Контейнер, де зберігається кінець Сонячної системи.
Голден підплив до нього зверху і тихо мовив: «Сезам, відкрийся».
Сейф проігнорував його слова, але відкрився люк, і Міллер заштовхнув себе у відсік. Він змінив скафандр на несвіжий спортивний костюм і вічний капелюх. Щось в його погляді робило перебування Голдена в одній компанії з детективом некомфортним. Цього разу сильніше, аніж зазвичай.
– Агов, – привітався капітан.
Міллер лише кивнув у відповідь, штовхнувся до робочих постів, потім пристебнувся до одного з крісел і запитав:
– Ми вже обрали напрямок?
– Ні. Я запропонував Алексу прорахувати декілька можливостей, але куди саме летіти – ще не вирішив.
– Уже дивився новини?
Голден похитав головою, потім рушив до крісел в іншому краю відсіку. Щось у Міллеровому обличчі примусило його охолонути.
– Ще ні, – відповів капітан, – що трапилось?
– Ти не викручуєшся, Голдене. Я це в тобі поважаю, щиро.
– Просто скажи мені, – попросив Джим.
– Ні, я мав це на увазі. Багато людей вірять у різні штуки. «Родина понад усе», але вони з зарплати знімають шльондру за півсотні. «Країна понад усе», але вони мутять з податками. Звісно, не ти. Ти кажеш, що всі мають знати все – і на Бога, твої слова не розходяться з ділом.
Міллер чекав, що він щось відповість, але капітан не знав, що саме. Промова була схожа на домашню заготовку. Варт, як мінімум, дати її завершити.
– Тож Марс допетрав, що то, можливо, Земля будує кораблі, які ходять без прапора. Котрісь із них здатні знищити марсіянський флагман. Закладаюсь, Марс забажає це перевірити. Тобто це ж Флот Коаліції Земля-Марс, одна велика щаслива гегемонія. Наводили лад у Сонячній системі разом майже століття. Командуючі ледь не спали разом. Тож це має бути помилкою?
– Окей, – мовив капітан, очікуючи.
– Тож Марс вирішив подзвонити, – продовжив Міллер, – тобто я, звісно, не знаю напевне, але десь так воно починалося. Дзвінок від якогось великого цабе з Марса до великого цабе на Землі.
– Може бути, – вставив Голден.
– Що, думаєш, Земля відповіла?
– Я не знаю.
Міллер простяг руку, повернув один з екранів, потім дістав файл зі своїм іменем і часом створення не пізніше аніж за дві години до цього. Відео було записане з марсіянського новиннєвого джерела і показувало нічне небо над марсіянським куполом. Рисочки і спалахи заповнили небо.
Рухома стрічка повідомляла, що земні кораблі навколо Червоної Планети раптом і без жодних попереджень відкрили вогонь по своїм марсіянським партнерам.
Рисочки в небі – то ракети. Спалахи – судна, що гинуть. А потім масивний білий спалах перетворив ніч на день, і стрічка повідомила, що щойно знищено радар далекої розвідки на Деймосі.
Голден сів і дивився картинку кінця Сонячної системи в яскравих кольорах і з коментарями експерта. Він все чекав, що рисочки світла почнуть сипатися вниз, на планету, аби розколоти бані ядерним вогнем. Проте видно, хтось вжив заходи стримування, і битва відбувалася лише в небі.
Відтак вона не могла відбуватися вічно.
– Ти кажеш мені, що це я винен. Що аби я не передав дані, ці судна були б живими. Ці люди.
– Ті, ага. І якби поганці хотіли відвернути увагу від Ероса, то це їм щойно вдалося.
РОЗДІЛ 36. Міллер
Потекли історії про війну. Міллер одночасно дивився п’ять стрімів, вікна забили екран його терміналу. Марс був шокованим, здивованим, майже нокаутованим.
Війна між Марсом і Поясом – найбільший, найнебезпечніший конфлікт в історії людства – раптом перетворився на другорядну подію. Балакаючі голови з Землі кардинально змінили тон від спокійних раціональних дискусій превентивної оборони до звинувачень марсіян аж до піни з рота, буцімто вони, немов тварини, ґвалтують дітей. Атака на Деймос перетворила місяць на кільце гравію, і воно повільно розходилось по колишній орбіті, задимлюючи небо Червоної Планети, та разом з тим знову змінила гру.
Десять годин спостерігав детектив за тим, як атака перетворюється на блокаду. Марсіянський флот, розпорошений по всій системі, повертався домів при максимальному прискоренні. Стріми АЗП називали це перемогою, і можливо, цьому хтось навіть вірив. Картинку отримували через кораблі від сенсорних систем. Мертві військові кораблі з боками, розпоротими від високоенергетичних вибухів, оберталися на своїх нерегулярних орбітальних могилах. Лазарети, подібні до «Росінатівського», були переповнені хлопцями і дівчатами, молодшими за нього вполовину – обпаленими, закривавленими, вмираючими. З кожним циклом надходили нові відео, нові деталі смерті і різанини. З кожним новим епізодом він нахилявся ближче, з руками біля вуст, чекаючи на появу слів. Єдиної події, що могла сигналізувати про кінець.
Але події не ставалось, і кожна година, що не приносила цієї новини, давала ще одну нитку надії на те, що, можливо,
– Агов, – Амос стояв на порозі його кубрику, – ти хоч спав?
Міллер звів погляд, його шия затекла. Червоні сліди від подушки цвіли на щоках і лобі.
– Що? Та-ак. Ні. Я… дивився.
– Хтось скинув скелю?
– Ще ні. Все відбувається на орбіті або вище.
– Що за апокаліпсис у них якийсь, на півсраки? – дивувався механік.