Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 64)

– Гаразд, – погодився Голден і додав більш твердим голосом: – Тільки нічого не торкайся.

– Цього не станеться, – запевнив механік.

Вони виплили назад з люка, Голден, Наомі і нарешті Міллер.

– Це… – почала Наомі і кашлянула. – Це те, що сталося на Еросі?

– Можливо, – відповів детектив.

– Амосе, – запитав капітан, – чи в тебе досить енергії в батареях, аби запустити комп’ютери?

Запала тиша. Міллер зробив глибокий вдих, запах озону й пластику вдарив йому в ніс.

– Думаю, так, – непевно відповів той, – але якщо ми спершу запустимо реактор…

– Підніми комп’ютери.

– Ви тут головний, кепе. Будуть за п’ять хвилин.

У тиші вони попливли до шлюзу і повз нього до містка. Міллер оглянувся на те, як Голден тримав траєкторію спочатку біля Наомі, а потім геть від неї.

Хоче захистити, але соромиться, подумав Джо. Кепська комбінація.

Жулі чекала в шлюзі. Не одразу, звісно.

Міллер вислизнув назад у космос, його мозок молотив все, що бачив, так, наче це була справа. Нормальна справа. Його погляд мацнув по зламаній шафі. В ній не було скафандра. За мить він опинився на Еросі, в апартаментах, де померла Жулі. Там скафандр був. А потім Жулі з’явилась поряд з ним, проштовхуючись на вихід з шафи.

Ти що там робила, подумав він.

– Немає карцера, – промовив він.

– Що? – перепитав Голден.

– Я щойно помітив, – пояснив детектив, – на борту нема карцера. Тут нема де перевозити в’язнів.

Голден зробив довгий звук, погоджуючись.

– Мене дивує, що ж вони планували зробити з командою «Скопулі», – сказала Наомі. Та в її голосі читалося, що вона взагалі нічому не дивується.

– Я не думаю, що вони тут, – повільно сказав Міллер. – Тут була… імпровізація.

– Імпровізація? – перепитала старпом.

– Корабель ніс щось або когось зараженого без придатного приміщення, аби утримувати його. Взяли в’язня, та не мали карцеру. Вони діяли згідно моменту.

– Або поспішали, – додав версію Голден, – щось сталося, і вони мали спішити. Але те, що вони вичворили на Еросі, вимагало місяців підготовки. Можливо, навіть років. То мо, щось сталося в останній момент?

– Буде цікаво дізнатися, – погодився Міллер.

Порівняно з іншими частинами судна командний центр мав мирний вигляд. Звичайний. Комп’ютери закінчили діагностику і безтурботно світили екранами. Наомі підійшла до робочого місця і, ухопившись рукою за крісло, аби не відкинуло інерцією, легенько натиснула на екран.

– Я зроблю, що можу, – сказала вона, – ви б перевірили місток.

Настала вагома тиша.

– Зі мною все буде добре, – запевнила старпом

– Гаразд, я знаю, що буде… Я… Міллере, ходімо.

Міллер пропустив капітана перед собою на місток. Тут монітори ще проходили етапи діагностики, настільки стандартної, що навіть Міллер впізнав її. Місця було більше, ніж він уявляв –п’ять постів, обладнаних протиперевантажувальними кушетками, налаштованими під тіла різних людей. Голден прив’язався до однієї з них. Міллер повільно обвів поглядом довкруж. Жодного натяку на безлад: ні крові, ні поламаних крісел або подертої обшивки. Бійка сталася внизу, біля реактора. Було незрозуміло, що це означає. Він вмостився на місці, де за стандартного розташування мав би бути пост безпеки, і увімкнув приватний канал до Голдена.

– Ти щось конкретне шукаєш?

– Брифінги. Огляди. Будь-що корисне. А ти?

– Пробую дістатися до записів внутрішніх камер.

– Сподіваєшся знайти…

– Те, що знайшла Жулі, – відповів детектив.

Система безпеки припускала, що будь-хто, хто сів за її консоль, отримував невисокий рівень доступу. Майже півгодини він витратив, аби зрозуміти систему команд та інтерфейс запитів. Далі пішло легше.

Він почав з тих часових міток в лозі, коли зник «Скопулі». Камера в шлюзі показала, як привели команду, більшість з якої були белтери. Їхні викрадачі були в обладунках, лицьові щитки опущено. Міллер міркував, чи означало це, що вони боялися впізнання. Це майже повністю підтверджувало його думку, що команду планували зберегти живими. Або вони побоювалися спротиву до останнього. Команда «Скопулі» була без обладунків і скафандрів. Дехто з них навіть без уніформи.

Жулі була вдягнена.

Було дивно споглядати, як вона рухається. Наподив, Міллер зрозумів, що взагалі ніколи не бачив її в русі. Всі картинки в її справі на Церері були статичними. А тепер вона ось тут, пливе зі своїми товаришами, волосся з очей прибране, щелепи стиснула. В оточенні команди і чоловіків у броні вона виглядала дрібною. Маленька багатійка, що повернулася спиною до багатства і статусу, аби бути з пригнобленим Поясом. Дівчина, що воліла просити матір радше продати судно, яке любила, «Рейзербек» – аніж піддатися емоційному шантажу. В динаміці вона дещо відрізнялась від її ж образу, побудованого уявою: як вона вигинала назад плечі, звичка торкатися підлоги пальцями ніг навіть при нульовому тяжінні. Він почувався, мов заповнював якийсь бланк, а не перемальовував жінку у своїй уяві.

Охорона щось наказала – аудіо відтворювалось в вакуумі, і це приголомшило команду. Потім невпевнено капітан почав скидати одяг. Вони роздягали в’язнів. Міллер похитав головою:

– Кепський план.

– Що? – перепитав Голден.

– Нічого, пробач.

Жулі не рухалась. Охоронець підійшов до неї, впершись ногами в стіну. Жулі, яка пережила зґвалтування чи ще щось настільки ж погане. Яка вивчала діжу-джітсу, аби почуватися в безпеці. Можливо, вони вважали її дуже сором’язливою. Можливо, боялися, що вона сховала зброю під одягом. У будь-якому випадку, вони спробували пришвидшити події. Один з охоронців штовхнув її – і вона ухопилась за його руку так, начебто від цього залежало її життя. Міллер здригнувся, коли побачив, що чоловіків лікоть зігнувся неправильно, але потім посміхнувся.

Оце моя дівчинка, подумав, дай їм перцю!

І вона дала. Майже на сорок секунд шлюз перетворився на поле бою. Навіть хтось із заляканої команди «Скопулі» вписався. Але Жулі не помітила, як широкоплечий чолов’яга винирнув перед нею. Міллер відчув на собі, як рука в рукавиці опустилась на маківку Жулі. Вона не вимкнулась, ні. Але втратила орієнтацію. Озброєні люди роздягнули її з холодною ефективністю, і коли ані зброї, ані засобів зв’язку не знайшли, їй видали робу і запхнули в шафу. Інших провели на борт. Міллер запам’ятав часові мітки і зупинив відео.

Полонених привели на камбуз і прив’язали до столів. Один з охоронців витратив хвилину на якесь роз’яснення, але з опущеним лицевим щитком, тож єдиним натяком на зміст церемонії були широко відкриті очі у невірі, розгубленості, обуренні та страху. Охоронець міг сказати що завгодно.

Міллер почав перемотувати. Пару годин вперед, потім ще декілька. Судно було під прискоренням, в’язні сиділи за столами, замість літати біля них. Перемкнув на камери в інших частинах судна. Шафа Жулі була все ще зачиненою. Якби він не був в курсі, то вирішив би, що вона померла.

Він знову перескочив уперед.

Через сто тридцять дві години команда «Скопулі» зібралася з силами. Міллер побачив це в їхніх тілах ще до того, як все почалося. Він спостерігав бунти в камерах і раніше, ув’язнені мали такий самий пригнічений, але збуджений вигляд. Відео показувало стіну, на якій він бачив кульові отвори. Їх ще не було. Але будуть. Чоловік зайшов у кадр із підносом харчових раціонів.

Ось воно, подумав Міллер.

Бійка була короткою і жорстокою. У в’язнів не було жодного шансу. Детектив спостерігав, як вони відвели одного з них – світловолосого чоловіка – в шлюз і викинули в космос. Інших зв’язали міцніше. Хтось плакав. Хтось кричав. Міллер перемотав уперед.

Десь тут воно мало бути. Момент коли воно – чим би воно не було – вирвалося на волю. Але або воно сталося на неохопленій камерами території, або було тут від самого початку. По довгому часі, майже сто сорок шість годин з того, як Жулі було замкнено, чоловік у білому джемпері зі скляними очима і з непевною ходою пробрався в кубрик і обблював одного з охоронців.

– Курва! – заволав Амос.

Міллер підхопився на ноги раніше, аніж зрозумів, що сталося. Голден піднявся також.

– Амосе? – мовив він. – Поговори зі мною.

– Заспокойся, – відповів механік, – все в порядку, кепе. Просто ці вилупки здерли шмат захисту реактора і я нахапався радіації більше, аніж планував.

– Повертайся на «Росі», – запропонував Голден.

Міллер зафіксував себе між стіною та постом контролю.

– Не ображайтесь, сер, але не схоже на те, що я от-от почну сцяти кров’ю або ще щось веселеньке в цьому стилі, – відповів здоровань. – Я здивувався сильніше, ніж зазвичай. Як почне щось турбувати, то я повернуся. Мені б ще хвилин п’ять тут подлубатися, і я зможу дати нам атмосферу.

Міллер бачив по капітановому обличчу, що всередині нього йде боротьба. Він міг наказати, а міг залишити все, як є.

– Домовились, Амосе, але якщо почне крутитись голова або ще щось – тобто будь-що, і ти йдеш прямо в лазарет.

– Так точно.

– Алексе, поглядай від себе на біометричні показники Амоса. Маякни, якщо побачиш ускладнення, – сказав капітан на загальному каналі.