Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 54)

– Сюди, – Ко обвів жестом повітря, камінь, станцію. – Все тут. Вони місяцями копирсалися, встановлюючи його. А тоді на тижні затихли.

– Що значить – затихли? – запитав детектив.

– Взагалі затихли. Все це будівництво, і ми разом з ним сиділи поряд, з пальцем в сраці.

Щось пішло не так. Вірус з Феб не надійшов, але тоді з’явилась Жулі, міркував Міллер, і все запрацювало. Він знову її побачив так, наче вона була в його апартаментах. Довгі, розгалужені паростки невідомо чого, кістяні вирости з її шкіри, чорна піна патьоків з її очей.

– Платили пристойно, – Ко вів далі філософськи, – та й непогано було б розвіятись.

Міллер кивнув погоджуючись, нахилився ближче, просунув цівку пістоля через пластини броні до живота Ко і вистрілив.

– Якого біса! – занервував Голден, поки Міллер ховав зброю в кишеню.

– А як думаєш, що сталося б? – сказав детектив, сідаючи напочіпки біля підстреленого. – Було не схоже, аби він нас відпустив.

– Угу, – відповів Джим, – але…

– Допоможи його підняти, – перебив Міллер, беручу Ко за плечі. Бандит зойкнув, коли Міллер його підвів.

– Що?

– Підхопи його. Людині треба медична допомога, так?

– Гм. Так, – погодився Голден.

– То й бери його з іншого боку.

Повертатися до укриття було не так далеко, як вважав детектив, що мало свої плюси і мінуси.

Ко був живий і стогнав. Якби він був у кращому стані, на що сподівався Міллер, то шансів було б більше. Та коли вони дійшли до першої групи охоронців, булькотіння Міккі було досить нерозбірливим.

– Агов! – закричав Міллер. – Тут потрібна допомога!

Четверо охоронців біля рампи перезирнулись і посунули до них: цікавість перемогла всі базові операційні навички. Ко важив небагато, але Голден дихав важко і Міллер також. Це був поганий знак.

– Що це з біса таке? – запитав один.

– Там купа людей повилазили назад, – пояснив Міллер, – спротив. Я думав ви, хлопці, зачистили рівень.

– Це не наша робота, – відповів один з охоронців, – ми мали впевнитись, що групи з казино потрапили в укриття.

– Ну, значить, хтось налажав, – змінив тему Міллер. – У вас є транспорт?

Охоронці знову перезирнулися.

– Ми можемо викликати, – озвався хлопець позаду.

– Не переймайтеся. Вам би, хлопці, піти і відшукати стрільців.

– Чекайте, – відповів чолов’яга з першого ряду, – ви взагалі хто з біса такі?

– Монтажники з «Протоґену», – відповів Голден, – там сенсори вилетіли, то ми їх міняли. Цей хлопець мав нам допомогти.

– Я про це не чув, – відповів керівник групи.

Міллер просунув пальця під обладунки Ко і поворушив. Поранений бандит заволав і намагався виборсатись з їхніх рук.

– Сам з босом розбирайся у свій власний час, – сказав детектив. – Ходімо. Треба віднести цього дурня до лікаря.

– Чекайте! – мовив перший охоронець, і Міллер набрав повітря в легені. Їх четверо. Якщо кинути Ко і стрибнути за укриття… тут не було за що стрибати. І хто в біса знає, що утне Голден?

– Де ті стрільці? – запитав охоронець. Детектив ледь стримався від посмішки.

– Нора десь за чверть кліка проти обертання, – розповів Джо, – там ще одне тіло лежить. Ви не пропустите.

Він повернувся до рампи. Позаду охоронці радились, що робити, кого викликати, кого відправити.

– Ти повністю схиблений, – сказав Голден, перекрикуючи напівпритомний плач Ко.

Можливо, він і правий.

* * *

Міллер міркував: в який момент хтось перестає бути людиною? Має бути мить, якесь прийняте вами рішення. Перед цим ви були однією людиною, після – кимось іншим. Міллер рефлексував.

Похід через рівні Ероса зі скривавленим тілом між ним та Голденом. Сам він можливо, вмирає від радіації. Він проклав шлях через півтузня людей, які це дозволили, бо звикли, що їх бояться, а він не боявся. За останні дві години він вбив трьох. Чотирьох, якщо рахувати Ко. Так, можливо, краще вважати, що чотирьох. Аналітична частина його свідомості, тихий, спокійний голос, що його культивовано роками, спостерігав за ним і коментував усі його рішення. Всі вчинки були вчасні і обдумані. Застрелити Ко. Застрелити ще трьох. Вийти з безпечної криївки, аби розслідувати евакуацію. Емоційно, вони були очевидними на момент їх скоєння. Це лише коли він розглядав дії зовні, вони здавались небезпечними. Якби подібне вчинили інші – Масс, Гейвлок, Сематімба – він би за хвилину зрозумів, що вони з’їхали з глузду. Але це був він сам, тож помітити різницю зайняло більше часу. Проте Голден був правий. Десь по дорозі він втратив себе.

Йому хотілося вважати, що це відбулося в процесі пошуків Жулі, коли він побачив, що сталося з її тілом, і зрозумів, що в нього не було можливості її врятувати, але то такі сентименти. Справжні причини ховалися в його рішеннях, прийнятих ще раніше – полишити Цереру заради дикого полювання на Жулі, втопити кар’єру в пляшці, залишатися копом хоч на день після першого вбивства усі ці роки – жодна з них направду не мала сенсу, якщо казати чесно. Він втратив шлюб з жінкою, яку кохав. Він жив по пояс у найгіршому, що могло запропонувати людство. Він наочно зрозумів, що може вбити іншу людську істоту. І ніде на всьому шляху він не міг вказати, що ось тут він був здоровою, цільною людиною, а ось тут вже ні.

Можливо, це кумулятивний процес, як паління сигарети. Одна багато шкоди не наробить. П’ять теж не нароблять багато шкоди. Кожна емоція, яку він заглушив, кожен контакт з людиною, який він відкинув, кожне кохання і дружба, і моменти співчуття, від яких він відвернувся, штовхали його на градус геть від себе самого. Дотепер він міг безкарно вбивати людей. Заперечувати власну смерть, щоб планувати і діяти. Йому марилось, що вона його обнімає, тіло біля тіла, більш задля комфорту, аніж для еротичного задоволення. Задля заспокоєння. Задля прощення.

Ось навіщо він її розшукував. Жулі стала тією його частиною, що була здатна до людських почуттів. Символом того, яким він міг би бути, якби не став тим, ким є. Не було жодної причини вважати, що уявна Жулі мала хоч крихту спільного з реальною дівчиною. Зустрінь її – і розчаровані будуть обоє.

Він мав повірити в це, так само як мав вірити усьому, що раніше віддаляло його від кохання.

Голден зупинився. Тіло – тепер вже мертве – підштовхнуло Міллера до реальності.

– Що таке? – запитав детектив.

Голден кивнув на панель доступу перед ним. Міллер подивився на неї, не розуміючи, що до чого, а потім упізнав. Це ж її вони розібрали. Вони повернулися до криївки.

– Як ти?

– В порядку. Просто химерив. Пробач.

Вони впустили Ко, і той сповз з глухим звуком. Міллерова рука оніміла. Він потрусив нею, але пощипування не зникло. Накотила хвиля запаморочення і нудоти. Симптоми, подумав він і запитав:

– Ми уклалися в час?

– Дещо припізнились. П’ять хвилин. Все буде в порядку, – відповів Голден і відкрив двері.

В кімнаті, де залишилися Наомі, Алекс і Амос, дзвеніла пустка.

– От курва! – вилаявся Голден.

РОЗДІЛ 29. Голден

– От курва! – вилаяся Голден. І за хвилину додав: – Вони нас кинули.

Ні. Вона кинула його. Наомі сказала, що так зробить, але стикнувшись з реальністю, Голден вирішив, що він насправді їй не повірив. Але ось тобі доказ. Пустка там, де мала би бути вона. Його серце загупало молотом у грудях, горло стиснуло, а дихання стало уривчастим. Відчуття в животі були або відчаєм, або товстою кишкою, що відірвалася від складок. Він має померти на порозі дешевого готелю на Еросі, тому що Наомі точно виконала свою обіцянку. Те, що він наказав їй зробити. Його образа не дозволила почути причину.

– Ми мертві, – сказав він і сів на краєчок діжки з папороттю.

– Скільки нам залишилось? – запитав детектив, оглядаючи коридор і не випускаючи зброї з рук.

– Гадки не маю, – відповів Голден, кивнувши на термінал, що блимав червоним знаком радіації, – години до того, як ми справді почнемо це відчувати. Боже, я б хотів, аби тут зараз був Шед.

– Шед?

– Мій друг, – не став Джим вдаватися в деталі, – вправний лікар.

– Набери її, – запропонував детектив.

Голден зиркнув на термінал і декілька разів натиснув на екран.

– Мережа все ще відсутня.

– Так, давай рухатися до твого судна. Глянемо, чи воно ще в доках.