Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 53)
Голден кивнув, розуміючи, що це все має сенс:
– Добре, давай-но повернемося на корабель, поки не стекли кров’ю, атож? Більше не стріляємо в людей, якщо можемо без цього обійтись.
Його голос звучав спокійніше, ніж він почувався.
Міллер приєднав магазин і дослав патрон:
– Їй-бо, тут тре ще багатьох застрелити, аби це все закінчилося. Та менш з тим. Спочатку головне.
РОЗДІЛ 28. Міллер
Вперше Міллер когось вбив на третьому році праці в поліції. Йому було 22 роки, щойно одружився, думали про дітей. Як новачок на контракті, він отримував найнеприємнішу роботу: патрулювати такі рівні станції, де сила Коріоліса викликає морську хворобу. Приймати виклики щодо домашнього насилля в норах завширшки з корзину для сміття, охороняти витверезник, не дозволяючи хижакам зжерти невинних. Звична дідівщина. Він її очікував. Він думав, що пройде через це.
Виклик надійшов з підпільного ресторану майже в центрі мас. Не більше однієї десятої від нормальної гравітації, його внутрішнє вухо було у нестямі від зміни обертів.
Коли він думав про це, то міг пригадати звук підвищених голосів, швидку аж до нерозбірливості мову. Запах сиру, вирощеного в цистерні. Туманець від диму з електричної пательні.
Все сталося швидко. Підозрюваний вийшов з тієї діри з пістолем в одній руці. Іншою він тяг за волосся жінку. Міллерів напарник, ветеран з десятирічним стажем на ймення Карсон, вигукнув попередження. Підозрюваний розвернувся і витягнув руку з пістолем на всю довжину, мов каскадер на відео.
На тренуваннях їм завжди говорили, мовляв, ти не можеш знати, як діятимеш, поки не дійде до справи. Вбити іншу людську істоту було непросто. Хтось не може це зробити. Підозрюваний повів стволом навколо, відпустив жінку і зойкнув. Принаймні Міллерові, як з’ясувалося, це було не так вже й складно.
Згодом він пройшов обов’язковий курс психотерапії. Він плакав. Він бачив страшні сни, його трусило. Коротше, усі ті речі, на які копи страждають, але нікому не розповідають. Але навіть тоді це виглядало, мов щось таке на відстані, наче він забагато випив і спостерігав за власним блюванням. Чисто фізична реакція. Минеться.
З тієї ситуації він виніс відповідь на важливе питання. Так. Він може забрати життя, якщо треба.
Лиш тепер, проходячи коридорами Ероса, він отримав задоволення від вбивства. Завалити того виродка в першому бою було – мов виконати неприємну, але необхідну роботу. Задоволення прийшло після Жулі, та й не задоволення у повному розумінні. Короткочасне припинення болю.
Пістоль він опустив. Голден почав спускатися по рампі, Міллер ішов слідом, дозволяючи землянину очолити операцію. Капітан рухався швидше за нього з незбагненним атлетизмом людини, яка жила при різних значеннях тяжіння. Детективу здавалося, що він змушує Голдена нервувати, про що він дещо жалкував. Він не мав такого наміру, але мусив потрапити на борт їхнього судна, якщо вони хочуть розкрити секрети Жулі. Або, що важливіше, не сконати від променевої хвороби за наступні декілька годин. Це здавалося справою делікатнішою, аніж було насправді.
– Отже, – озвався Голден з нижньої частини рампи, – нам треба повернутися донизу. Але між нами і Наомі купа охоронців, котрі дуже розчаруються, коли побачать, як двоє хлопців прямують у невірному напрямку.
– Так, це проблема.
– Є варіанти?
Міллер знизав плечима і вперся очима в підлогу. Підлога Ероса відрізнялась від церерської – ламінат із золотими блискітками.
– «Труба» не має працювати. Якщо навіть працює, то в режимі локдауну, з зупинкою під казино. Цей варіант викреслюємо.
– Знову технічні коридори?
– Якби ми знайшли такі, що проходять між рівнями, – міркував Міллер. – Не простий шлях, але варіантів більше, аніж прокладати собі дорогу через стільки йовбаків в обладунках. Скільки маємо часу, поки твої друзі знімуться з якоря?
Джим подивився на термінал. Сигнал радіаційної небезпеки залишався темно-червоним. Міллера зацікавило, як довго він буде таким.
– Трохи менше двох годин. Часу має вистачити.
– Давай помізкуємо, – запропонував Міллер.
Коридори біля антирадіаційного сховища, воно ж смертельна пастка, воно ж інкубатор, були пустими. Широкі пасажі, побудовані для розміщення стародавнього будівельного обладнання, яке вигризло в Еросі простір, де мешкали люди, наразі повнилося лише звуками міллерових та голденових кроків та шумом повітряних рециклерів; виглядало це моторошно. Детектив не помітив, коли оголошення про небезпеку перестали лунати, але їхня відсутність була недобрим знаком. На Церері він би знав, куди йти, куди ведуть шляхи, як віртуозно пробратися з одного рівня на інший. На Еросі все, що вони мали, – так це обґрунтовані здогадки. Що само по собі не так вже й погано.
Але він розумів, що шлях буде задовгий, гірше того, вони не говорили про це, ніхто анічичирк – чоловіки почали пересуватися повільніше. Наслідки не були ще такими очевидними, але детектив розумів, що їхні тіла почали руйнуватися під дією величезної дози опромінення. І краще не стане.
– Так, тут десь мали б бути службові коридори, – озвався Голден.
Міллер додав:
– Варто спробувати і станцію «труби». Вагони снують у вакуумі, але десь паралельно мусять проходити технічні шахти.
– Вважаєш, вони їх не перекрили?
– Можливо, – відповів детектив.
– Гей! Ви двоє! Якого дідька ви там нагорі робите?
Міллер оглянувся через плече. Двоє чоловіків у поліцейських обладунках загрозливо їм махали. Голден видихнув з повітрям якусь лайку. Міллер звузив очі.
Штука в тому, що хлопці були аматорами. Зародок ідеї ворухнувся на задвірках Міллерової уяви, поки ці двоє наближались. Вбити і забрати спорядження не спрацює. Подряпини і бризки крові викажуть, що сталося. Але...
– Міллере, – з попередженням в голосі сказав Джим.
– Так, я знаю, – відповів детектив.
– Я сказав, курва, що ви двоє там робите? Станція на карантині. Усі мають бути чи внизу на рівні казино, чи вгорі в протирадіаційних укриттях.
– Ми просто шукали дорогу… в… ну… на рівень казино, – Голден посміхався і намагався виглядати безпечно. – Ми не місцеві і…
Підійшовши ближче, один з охоронців влупив Голдену по нозі. Землянин гепнувся, Міллер всадив псевдокопу кулю чітко під лицьовий щиток і повернувся до живого, що стояв з роззявленою від здивування пащекою.
– Ти Мікі Ко, вірно? – запитав детектив.
Обличчя чоловіка ще більш зблідло, та він кивнув. Голден стогнучи піднявся.
– Детектив Міллер, – представився Міллер, – я тебе арештував на Церері десь роки чотири тому. Ти був сильно розійшовся в барі. Таппанс, здається? Жвакнув дівчину більярдним києм.
– О, привіт, – вимовив нарешті хлопець, ніяково посміхаючись, – ага, я тебе пам’ятаю. Як воно мається?
– Такоє, – відповів детектив, – ну, знаєш, як воно буває. Віддай землянину зброю.
Ко перевів погляд з Міллера до Голдена і назад, облизнув губи і порахував свої шанси.
Міллер похитав головою:
– Серйозно. Віддай йому пушку.
– Так, звісно. Без проблем.
– У чому справа, Мікі? – запитав Джо.
– Тобто? – запитав охоронник, граючи дурника, так, наче вони були в кімнаті для допитів. Тягне час. Йде по строму сценарію «коп-злочинець», ніби в цьому лишився якийсь сенс. Ніби нічого не змінилося. Міллер здивувався грудці в горлі. До чого б це?
– Робота, – запитав він, – що за робота?
– Я не знаю…
– Агов,– м’яко перебив Міллер, – я щойно вбив твого приятеля.
– І це вже третій за сьогодні, – підтримав Голден, – сам бачив.
Хитрування, вибір між стратегіями наступних дій – це побачив Джо в очах чолов’яги. Все це було старе знайоме і передбачуване, мов той факт, що вода ллється донизу.
– Та-а-а, – промимрив Ко, – це ж просто робота. Знаєш, вони десь у минулому році торочили про серйозний шанс? Але ніхто не знав, що і до чого. Пару місяців тому почали піднімати братву. Тренували нас типу копів, шариш?
– Хто вас тренував? – запитав детектив.
– Останні хлопці. Ті, хто мали контракт перед нами, – коловся Ко.
– «Протоґен»?
– Ага, щось типу. Ну, а тоді вони пішли, а ми прийшли. Просто розвантажити контрабас, типу.
– Який контрабас?
– Усе це лайно, – відповів Ко. Він відчув себе в безпеці, це було видно по тому, як він тримається, як розмовляє: – Обладнання для спостереження, комунікаційні системи, до біса потужні сервери з вбудованими в них гелевим софтом. Наукове обладнання теж. Штуки для перевірки води, повітря і лайна. І цих стародавніх роботів з віддаленим керуванням, які використовували для буріння у вакуумі. Усе це лайно.
– Куди його везли?