Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 5)

Міллер тихенько свиснув. «Маоквік» хоча й не в ходила до першої десятки корпорацій Поясу, та точно була в півсотні. Вцілому ця легальна фірма була замішана в епічному провалі проекту «Венерійських хмарних міст». На отримані від десятирічних судових процесів кошти вони диверсифікувалися та розширились, переважно у сфері міжпланетних перевезень. На тепер корпоративна станція була незалежною, ширяла між поясом та внутрішніми планетами, наче такий собі величний океанський лайнер стародавніх морів. Те, що Міллерові було відомо так багато про корпорацію, означало, що корпорація мала гроші торгувати людьми Міллерового штибу пачками. І його щойно було куплено.

– Вони осіли на Місяці, – мовила Шаддід. – Привілеї і права громадянства Землі і чималий транспортний бізнес під рукою.

– І вони загубили дочку?

– Біла ворона. Кинула коледж, зв’язалась зі студентським угрупуванням «Фонд далеких перспектив».

– Частина АЗП?

– Пов’язана, – капітан внесла ясність. А детектив замислився над іншим: на чий бік пристане Шаддід, якщо АЗП піде в атаку?

– Родина списала це на дивацтво, адже мають двох дорослих дітей з контрольованими інтересами. Якщо Жулі бажає бовтатись у вакуумі, називаючи себе борцем за свободу, то для них це не велика втрата.

– Та тепер її просять повернути?

– Вірно.

– Що ж змінилося?

– Вони не вважають за потрібне ділитися такою інформацією.

– Ну ок.

– Останні записи доводять, що вона працювала на Тихо, та квартиру мала тут. Я відшукала її розділ в мережі і заблокувала його. Пароль у твоїх файлах.

– То в чому полягає моє завдання?

– Знайти Жулі Мао, затримати і привезти домів.

– Тобто викрадення.

– Так.

Міллер уп’явся у свій термінал, швидко проглянув файли. В грудях зав’язався дивний холодний клубок. Приставши на роботу у «Церера Сек’юріті» шістнадцять років тому, він не мав ілюзій щодо роду занять. Не дарма існував жарт, що на Церері нема закону, бо там є поліція. Загалом, його руки були не чистіші за капітанові – деколи люди випадали зі шлюзу, іноді речдоки зникали з шафи. Питання не в тому, вірно чи помилково. Це траплялося рідко, тому було виправданим. Ти марнуєш життя у кам’яній бульбашці, до якої воду, повітря та їжу привозять з такої далечини, що і через телескоп не побачиш. Так що певна гнучкість моралі тут була просто необхідною. Але викраденнями людей він не займався ніколи.

– Проблеми, детективе?

– Жодних, сер. Я потурбуюсь про це.

– Але не барися.

– Так, сер. Ще щось?

Капітанові очі пом’якшали, жінка посміхнулась, наче маску одягла.

– З напарником все добре?

– Так, з ним все добре. Коли він поряд, то на контрасті такі люди, як я, виглядають краще. Це зручно.

Посмішка Шаддід, зсунувшись на пів градуса, потепліла до майже справжньої. Нічого так не допомагає налагоджувати зв’язок з керівництвом, як трошки дрібного расизму. Міллер кивнув з повагою і вийшов.

***

Його діра знаходилась на восьмому рівні житлового тунелю, що мав сотню метрів завширшки. Половину займала доглянута паркова смуга. Склепіння головного коридору було пофарбоване у голубий колір і точково підсвічене. Гейвлок запевняв, що це дуже схоже на літнє небо Землі. Взагалі, жити на поверхні планети, де маса лягає на кожну кістку і м’яз, де лише тяжіння утримує твоє повітря, означало легко з’їхати з глузду. Все таки синь була симпатичною.

Хтось мав смаки, схожі на капітанові, і ароматизував повітря. Не лише кавою з корицею. Гейвлоків барліг пахнув свіжим хлібом; хтось обирав трав’яні аромати, а хтось – напівферомони. Кандес, Міллерова бувша, віддавала перевагу запаху «земні лілії», які нагадували йому забруднені рівні, де переробляли відходи. Останнім часом детектив залишав терпкуватий аромат самої станції. Перероблене повітря, що пройшло через мільйони легень. Вода з-під крану – настільки чиста, що цілком придатна для лабораторного використання, була дуже і дуже недавно сечею, лайном, кров'ю і сльозами, і майже одразу стане ними знов. Коло життя на Церері було таким маленьким, що було видно заокруглення. Саме тому Міллерові це подобалось.

Хазяїн помешкання скинув взуття і вмостився у фотель зі спіненого матеріалу, націдивши собі у склянку мохового віскі – місцевого напою, що гнали з оброблених дріжджів. В уяві тут же виникла Кандес з її незадоволеною пикою і зітханням. Міллер, уявно вибачаючись, уявно знизав плечима і відкрив теку з файлами.

Джульєта Андромеда Мао – детектив вдивлявся в записи про її навчання і роботу. Талановита пілотиня пінаса⁶ – струнка дев’ятнадцятирічна красуня з довгим волоссям на знімку – стояла з шоломом під рукою, одягнута у виготовлений на замовлення скафандр і посміхалася так, ніби її щойно поцілував Всесвіт. З опису, вона щойно виграла перше місце в чомусь під назвою «Періш/Дорн 500 к». Швидкий пошук допоміг зрозуміти, що це якісь перегони, в яких можуть дозволити собі брати участь лише справді багаті люди. Її пінас – «Рейзербек» – побив попередній рекорд і утримував його два роки поспіль.

Детектив сьорбав віскі і дивувався: що могло статися з дівчам з грошима та владою, які дозволяли мати судно, на якому вона сюди прилетіла?

Від участі у дорогезних перегонах до повернення домів у ящику зі зв’язаними руками шлях не близький. Чи мо, не такий вже й довгий.

– Бідне багате дівча, хєрово бути тобою, – мовив нарешті Міллер екранові, – зуб даю.

Він закрив файли і пив тихо і серйозно, споглядаючи чисту стелю над собою. Стілець, на якому, бувало, сиділа і розпитувала про роботу Кандес, лишався порожнім, проте детектив бачив її виразно. Нема дружини, нема з ким потеревенити – отже, правду визнати легше: вона лишалася самотньою.

Уявна Кандес закотила очі.

За годину кров добряче змішалася з алкоголем і вимагала їжі, тож він розігрів миску справжнього рису з несправжніми бобами. Дріжджі та гриби можуть набувати будь-якої форми, якщо спочатку добряче хильнути. Прочинивши вхідні двері, він вечеряв і спостерігав за вуличним рухом, який через невеликі розміри Церери трохи загинався догори. Друга зміна рушала до станції транспортної системи назустріч таким самим робітникам, що виходили зі станції. Хлопчик чотирьох та дівчинка восьми років, що жили на дві квартири далі, з криками, обіймами, обопільними звинуваченнями та сльозами зустрічали батька. «Небесне» склепіння – незмінне, статичне, обнадійливе – мовчки бовваніло в обіймах ліхтарів. Горобець пурхнув у тунель таким гвинтом, як ніколи б не зміг зробити на землі – якщо вірити Ґейвлоку. Міллер кинув птасі ерзац-боба. Він намагався міркувати про дівчину Мао, але до правди вона його не обходила. Щось відбувалось зі злочинними кланами і це турбувало його значно серйозніше. Пригоди Жулі Мао? Абсолютно вторинні.

РОЗДІЛ 3. Голден

Після двох діб підвищеної гравітації Голдену боліло все: коліна і спина, шия і голова на ній. Ноги. Бісові ноги. Він походжав біля люку, що вів до кубрику «Лицаря», аж тут Наомі піднімається драбиною з вантажного відсіку. Посміхнулася і жестом показала, що все в порядку.

– Рятувального меха⁷ принайтовано. Реактор розігріто. Ми готові до вильоту.

– Добре.

– Пілота вже нам дали? – уточнила дівчина.

– Алекс Камаль якраз мав заступати на зміну, отже, він наш. Я б радше волів мати Валька. Йому як пілоту, звісно, до Алекса далеко братися, але він мало розмовляє, а в мене зараз макітра лусне.

– А мені Алекс подобається. Він запальний.

– Я не знаю, що ти маєш на увазі під словом «запальний», але якщо це означає «Алекс», то це мене допікає.

Голден почав підніматися драбиною до ходової рубки і кокпіту. У сяючій чорноті вимкнених панелей керування відображення Наомі посміхнулося у нього за спиною.

Старпом не міг добрати, яким чином жителі Поясу астероїдів, тоненькі, як олівці, так швидко адаптувалися після підвищеної гравітації? Десятиліття практики та планове схрещування, ось як.

У рубці Голден прив’язався до протиперевантажувального крісла біля командної консолі і матеріал крісла прилаштувався до обрисів його тіла. Під половинним прискоренням, яке тримала Аде для маневру зближення, Джим тихенько застогнав.

Металеві і пластикові перемикачі, створені протистояти високому перевантаженню та сотням років експлуатації, клацали з різким, гострим звуком. «Лицар» відповідав мережею мерехтливих індикаторів та ледь чутним гулом. За хвилину Джим відволікся на ріденьку чорняву чуприну Алекса Камаля, за тою послідувало кругле енергійне обличчя, темно-коричневий колір якого не змогли відбілити навіть роки, проведені на борту суден. Будовою марсіянин був кремезніший за астероїдян та стрункіший порівняно з землянами. Льотний комбінезон прилягав до талії, яка трошки розрослась з тих пір, як пілот закинув регулярні тренування марсіянського космічного флоту.

– Як сам, старпоме? – награно протягнув він. Стародавня говірка дикого Заходу, притаманна жителям долини Маринера, чіпляла Джима за живе. Вже сотні років на Землі не існувало ковбоїв, на Марсі не було й стяжки трави поза атмосферними куполами, а коней – поза зоопарками. Долину Марінера, власне, заселили вихідці зі східної Індії, Китаю та лише дрібка техасців. Та їх протяжна балачка виявилась вельми заразною. Теперки усі там так і розмовляли.

– Як наш бойовий кінь?

– Чотенько. Нам треба план польоту скласти. Аде приведе нас до відносної зупинки хвилин за… – Камаль кинув оком на таймер, – сорок. Отже, варто поспішати.