Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 7)
Пробивні заряди були встановлені майже посередині судна, на міделі. Коли Голден приземлився і його черевики примагнітилися до стіни камбузу, то він відчув, як під підошвою хрустять замерзлі частинки їжі. Тіл у полі зору не було.
– Спускайся, Амосе. Команди не видно, – проказав Джим через термінал і відійшов вбік. За мить механік гупнув на палубу з рушницею у правій руці та потужним ліхтарем у лівій. Білий промінь танцював по стінах знищеного камбузу.
– Перше куди? – поцікавився здоровило.
Джим розмірковував, постукуючи себе по стегну.
– У машину. Я хочу знати, чому реактор вимкнено.
По драбині вони піднялися до корми судна. Всі гермодвері між палубами були відчинені, а це поганий знак. Вони б мали бути усі закритими, якби пролунала сирена втрати тиску. Якщо вони відкриті, то це означає, що на кораблі не залишилося відсіків з атмосферою. А це значить, що ніхто не вцілів. Воно й не дивно, але почуваєшся ніби переможеним. Вони пробралися через все невелике суденце, зупинившись у майстерні: коштовні запасні частини й інструменти були на місці.
– Клянуся, це не було пограбуванням.
Голден не вимовив «тоді що це було?», але питання повисло між ними у вакуумі.
Реакторний відсік був акуратним, холодним і мертвим. Старпом, плаваючи у відсіку хвилин 10, чекав, поки Амос огляне реактор.
– Хтось заглушив реактор по всім правилам, – нарешті резюмував Амос. – Його було не вимкнуто аварійно, а зупинено. Я не зміг побачити ушкоджень. В цьому немає сенсу. Якщо усі загинули під час атаки, то хто його заглушив? Якщо це були пірати, чому не прихопили судно? Воно придатне для використання.
– Спочатку відкрили усі гермодвері, а лише тоді відімкнули напругу. Випустили повітря. Б’юся об заклад, вони хотіли впевнитися, що ніхто не заховався, – продовжив його думку Голден. – Окей, повертаємося в ходову і спробуємо зламати комп’ютер. Можливо, він нам розповість, що сталося.
Вони попливли назад вздовж драбини до містка. Він теж був неушкодженим та пустим. Відсутність тіл почала турбувати Голдена більше, аніж присутність. Він підплив до консолі головного комп’ютера і натиснув пару кнопок, аби перевірити, чи той ще працюватиме від аварійного живлення. Ніт.
– Амосе, виріж комп’ютер. Ми прихопимо його з собою. Я перевірю зв’язок, щоб знайти той маяк.
Механік перемістився до консолі та почав діставати інструменти, приліплюючи їх до переборки. Працюючи, чолов’яга бурмотав щось лайливе. Бурмотіння теє ні на грам не було схоже на наспівування Наомі, тому Голден вимкнув Амосів канал і зайнявся станцією зв’язку. У ній було не більше життя, аніж у решті судна. Та маяк він знайшов. Його ніхто не вмикав. Щось інше кликало на допомогу. Ось тут, під робочим столом зв’язківця. Невелика коробочка не була ні до чого під’єднана взагалі. Його серце завмерло. Викликав Амоса: «Це схоже на бомбу?» Амос мовчав. Тоді Голден увімкнув радіо.
– Амосе, це тобі схоже на бомбу? – і вказав на коробочку на палубі.
Чолов’яга полишив роботу з комп'ютером та підплив подивитися. Потім узяв її в руки. Голденові аж подих перехопило:
– Ні, це ж передавач. Поглянь-но. – Підняв пристрій до Джимового шолома. – До нього просто примотана батарейка. Що ж воно тут робить?
– Це той маяк, який нас сюди привів. Боже. Корабельний маяк навіть ніколи не вмикався. Хтось сфальшував його з цього передавача, – Голден мовив, воюючи з панікою.
– Чому вони це зробили, старпоме? В цьому тупо нема смислу.
– Смисл буде, якщо є щось, що відрізняє цей передавач від стандартного.
– Типу?
– Типу якщо він мав передати ще один сигнал, коли його хтось знайде, – мовив Джим, потім перемкнув зв’язок на загальний канал: – Отже, хлопці і дівчата, ми знайшли дещо дивне, тож забираймося. Будьте дуже уважними коли...
Його радіо пікнуло, вмикаючи зовнішній канал, і голос Макдовела залунав у шоломі:
– Джиме? Схоже, ми маємо проблеми.
РОЗДІЛ 4. Міллер
Міллер з’їв майже половину вечері, коли система зв’язку в його помешканні цвірінькнула. Відправник «Синя жаба» – портовий бар і кейтерінг, що рекламував себе серед більш ніж мільйона постійних мешканців Церери як майже точна копія відомого бару в Мумбаї, лише з легальними повіями та легальними наркотиками. Міллер набрав повну виделку грибкових бобів з гідропонним рисом і схилявся до того, аби прийняти дзвінок:
– Що? – запитав детектив. Екран розгорнувся.
Гасіні – помічник менеджера, темношкірий чоловік з очима кольору льоду. Ледь помітна посмішка на обличчі була результатом защемлення нерву. Свого часу Міллер простягнув чолов’язі руку допомоги, коли той пригрів неліцензійну шльондру.
– Твій напараник знову тут, – мовив помічник, перекрикуючи ритм і стогони музики у стилі бангра, – я вважаю, що в нього була кепська ніч. Мені його обслуговувати?
– Так, – дозволив Міллер, – зроби його щасливим хвилин на двадцять.
– Він не хоче, аби його робили щасливим. Він дуже хоче, аби його зробили нещасним.
– Заховай його якось, я вже йду.
Гасіні кивнув, посміхаючись своєю зламаною посмішкою, та розірвав зв'язок. Міллер поглянув на недоїдки, зітхнув та викинув рештки у смітник. Він потягнувся було за чистою сорочкою, але зупинив рух на пів дорозі. У «Синій жабі» завжди було спекотніше, аніж йому подобалось, отже, піджак не пасуватиме. Тому він прилаштував свій компактний пластиковий пістоль у кобуру на гомілці. Діставати не так швидко, як під рукою, але якщо до цього дійде, то він програв у будь-якому випадку.
Церера вночі нічим не відрізнялась від Церери вдень. Коли станція тільки-но запрацювала, світло приглушали та робили яскравішим у звичному 24-годинному стилі, що мавпував обертання Землі. Так погралися чотири місяці, аж поки консул не скасував це. Якби детектив був при виконанні, то проїхався б електричним візком по широким тунелям аж до портових рівнів. Він вже майже спокусився, попри те що був не на чергуванні, але якесь глибочезне упередження зупинило його. Якщо він візьме візка, то поїде як коп. Отже, громадський транспорт підійде ідеально.
Міллер прогулявся до найближчої станції, перевірив статус та вмостився на лавку. Чоловік приблизно Міллерових років з дівчинкою, не старшою за три, увійшли на станцію за хвилину та сіли навпроти. Балачка дівчинки була такою ж швидкою і мала стільки ж сенсу, як пошкоджений герметичний шов. Батько відповідав, кивав та угукав, підтримуючи розмову якнайкраще. Чоловіки кивнули один одному. Дівчина потягнула батька за рукав, вимагаючи уваги. Темноока, волосся бліде, шкіра гладенька, кінцівки тонкі та довгі: зависока, аби зарахувати її до землян. Шкіра мала рожевий відтінок, типовий для діток белтерів, котрі росли на фармакологічному коктейлі, що мав забезпечити здоров’я дитячим м’язам і кісткам. Батько помітив Міллерову зацікавленість, і той, посміхнувшись у відповідь, кивнув у бік дівчинки:
– Скільки років?
– Два з половиною.
– Гарний вік.
Батько знизив плечима та посміхнувся:
– Маєте дітей?
– Ні, – відповів детектив, – я якраз два з половиною роки тому розлучився.
Обидва посміхнулися, наче то було смішним. В його уяві Кандес схрестила руки і відвела погляд.
Ледь помітний масляно-озоновий аромат попереджував про прибуття вагону. Вагон був круглим, розрахованим проходити в евакуаційні тунелі. Без вікон, адже єдиним пейзажем є камінь, що проноситься за 3 см від стінок транспорту. Замість них екрани рекламували розважальні канали, коментували політичні скандали внутрішніх планет або пропонували виграти тиждень в казино – чудовий настільки, що ваше життя здаватиметься багатшим від самого досвіду. Міллер дозволив яскравим пустим вогням танцювати, відкинувши геть їхній контент. В голові він крутив так і сяк свою проблему, навіть не шукаючи відповіді.
Це була просто ментальна вправа. Поглянути на факти, не виносячи судження: Гейвлок був землянином, Гейвлок сидів у припортовому барі знову та шукав бійки. Гейвлок був його напарником. Формулювання за формулюванням, факт за фактом, аспект за аспектом. Він не намагався дати їм лад або вилучити з них якийсь наратив. Це все прийде пізніше. Наразі цього досить, аби вивіяти з голови щоденні справи та бути готовим до невідкладних ситуацій. Коли вагон прибув на станцію, детектив мав готове судження. Типу широкий жест – ось як він це пояснював. Якби комусь взагалі потрібно було це пояснювати.
«Синя жаба» була набита вщерть, отже, на додачу до фейкової мумбайської температури та штучно забрудненого повітря додавався ще й жар тіл. На екрані блищали та спалахували вогні. Столи були викривленими та хвилястими, світло позаду робило їхній колір темнішим, аніж звичайний чорний. Музика рухалася крізь повітря з фізичною присутністю, кожен біт трошечки підштовхував.
Гасіні, стоячи у натовпі накачаних стероїдами охоронців та напіводягнутих прислужниць, відчув Міллерів погляд та кивнув кудись позад себе. Той без зайвих питань повернувся та почав прокладати дорогу через натовп.
У портових барах ніколи не було легко. Міллер був уважним і намагався нікого не штовхнути, наскільки це можливо. Якщо вже обирати, то ліпше штовхнути белтера, аніж когось із внутрішніх планет, жінку, аніж чоловіка. На його обличчі була маска постійного вибачення.
Гейвлок сидів один і міцно тримав гранчак. Щойно Міллер сів поряд, чолов’яга повернувся, готовий до захисту: ніздрі розширені, очі широко відкриті. Лиш через мить сюрприз було розгадано і вираз на обличчі змінився на набурмосену вину.