Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 36)

Той кивнув у відповідь. «Просто роблю свою роботу».

Вона пройшла у двері.

За дві години Міллерова паперова робота добігла кінця, і він відправив Доуда в камеру.

За три з половиною години надійшла перша відповідь з даними про стикування.

За п`ять годин уряд Церери перестав існувати.

***

Відділок хоч і був набитий, мов діжка огірками, але люди зберігали тишу. Детективи і молодші слідчі, патрульні і офісні робітники, керівники і рядові – всі зібралися перед столом Шаддід. Вона стояла на подіумі, волосся було стягнуте назад у тугу гульку. Зодягнута у форму «Стар Ґелікс», але без погонів. Голос тремтів.

– Ви всі вже це чули, але відтепер це офіційна інформація. Об’єднані Нації у відповідь на запит Марса виводять з-під свого протекторату і захисту... станцію Церера. Це мирна передача. Це не захоплення. І я повторю ще раз: це не захоплення. Не ми тиснемо на Землю, вона сама відступає.

– Це маячня, сер, – вигукнув хтось.

– Зараз забагато порожніх балачок, – продовжила Шаддід, – я не бажаю чути подібного від жодного з вас. На початку наступної зміни губернатор планує зробити формальну заяву, і тоді ми дізнаємось більше. Поки нас не повідомлять про зворотнє, контракт «Стар Ґелікс» залишається в силі. Тимчасовий уряд почне формуватися з осіб, висунутих місцевим бізнесом і профспілками. Ми лишаємося законом на Церері, і я очікую від вас відповідної поведінки. Ви всі будете на своїх змінах. Ви всі будете на роботі вчасно. Ви діятимете професійно і відповідно до загальноприйнятих процедур.

Міллер знайшов поглядом Масс. Його партнера щойно витягнули з ліжка. Північ зачепила їх обох.

– Питання є? – інтонація Шаддід вказувала на те, що їх не має бути.

«Хто платитиме «Стар Ґеліксу»? – міркував Міллер. – Який закон ми захищатимемо? Яке знання дозволило Землі вважати відступ з найбільшого порту Пояса адекватним ходом? Хто буде вести мирні перемовини тепер?»

Масс перехопила Міллерів погляд і посміхнулася:

– Закладаюся, нас злили, – почав першим Міллер.

– Цього варто було очікувати, – відповіла Масс,– я краще піду. Треба декуди заскочити.

– У бік ядра?

Масс не відповіла, бо й не мала би. На Церері не було закону, тут була поліція. Детектив почвалав до своєї нори. Станція гула. Камінь під ним вібрував від незліченних стикувань, ядер реакторів, труб, утилізаторів, пневматики. Камінь був живим, і він чомусь забув про маленькі ознаки цього. Тут жили і дихали шість мільйонів людей. Стільки ж, як і у середньому місті Землі. Він подумав, чи не спишуть їх.

Масс не прийшла на роботу зранку, проте надіслала повідомлення про запізнення. «Тре було навести чистоту», – так і пояснила.

Якщо глянути, то у відділку нічого не змінилося. Ті ж люди прийшли до того самого місця, аби робити ту саму справу. Не зовсім так, якщо чесно. Відчувалася висока напруженість. Люди посміхалися, сміялися, шуткували. Але крізь марлеву пов`язку нормальності проглядала маніакально-потужна паніка. Довго так тривати не могло.

Копи – це все, що відмежовувало Цереру від анархії. Вони були законом. Життя шести мільйонів громадян від маніяків, ладних примусово відкрити всі шлюзи або отруїти утилізатори, відокремлювала тоненька плівка з максимум тридцяти тисяч людей. Людей його штибу. Чи йому варт було зорганізуватися, віднестися до цього випадку, як колеги? Направду, розмірковування його втомлювали. Шаддід пройшла повз і торкнулася його плеча. Міллер підвівся зі свого стільця і пішов за нею. Довс знову був у неї в офісі, пошарпаний і дуже невиспаний на вигляд. Детектив йому кивнув. Шаддід схрестила руки на грудях, і погляд мала не такий осуджуючий, як зазвичай.

– Це нелегко буде сказати, – почала вона. – Перед нами постало дещо серйозніше за все те, що було раніше. Мені потрібна команда, якій я можу довірити своє життя. Надзвичайні обставини. Ти розумієш?

– Звісно, – відповів Міллер, – я второпав. Покину пити, зберу себе до купи.

– Міллере, в душі ти непогана людина. Колись ти був дуже непоганим копом. Але я тобі не довіряю, а часу, аби почати все спочатку, немає.

Ще ніколи її голос не був настільки близьким до ніжного.

– Тебе звільнено.

РОЗДІЛ 19. Голден

Фред стояв один з протягнутою для привітання рукою і широкою посмішкою на обличчі. Жодного охоронця зі штурмовою гвинтівкою позаду. Голден потиснув руку, а тоді розсміявся. Фред посміхався, але виглядав здивованим, продовжуючи тиснути руку і чекаючи пояснення, що ж так розсмішило Голдена.

Той не забарився:

– Я прошу вибачення, але ви не розумієте, наскільки це приємно. В прямому сенсі цього слова – це вперше за більш ніж місяць, коли я виходжу, а судно за мною не вибухає.

Тепер і Фред щиро розсміявся, приємний сміх, здавалося, виходив з глибини його живота. За хвилину чоловік промовив:

– Ви тут у повній безпеці. Ми найзахищеніша станція серед усіх зовнішніх планет.

– Тому що ви АЗП?

Фред похитав головою з боку на бік.

– Ні. Просто ми вкладаємо у виборчі кампанії політиків Землі і Марса стільки, що й Хілтон почервонів би. Якщо хтось влупить по нас, то половина генасамблеї ООН та увесь Марсіянський Конгрес бажатимуть крові. Це проблема з політиками. Ваші вороги дуже часто є й вашими союзниками. І навпаки.

Фред вказав на двері позад себе і жестом запросив усіх рухатись за ним. Поїздка була недовгою, проте на півдорозі з`явилась гравітація і вони дезорієнтовано хитнулися. Фред виглядав розчаровано.

– Прошу пробачення. Я мав вас попередити про це. В центральному хабі нульове тяжіння. Переміщення в кільця з їхньою відцентровою гравітацією вперше може вийти незграбним.

– Я в порядку, – відповів Голден. Коротка посмішка Наомі могла існувати лише в його уяві.

За секунду двері ліфта прочинились у широкий коридор з килимом на долівці і світло-зеленими стінами; заспокійливо пахло очищувачами повітря та клеєм для килимів. Джим не здивувався, якби стало відомо, що вони додають у повітря аромат «нової космічної станції». Двері, що вели з коридору, були зроблені з підробного дерева, яке відрізнялося від справжнього лише тим, що ні в кого не було стільки грошей. Голден був майже впевнений, що з усієї команди він один ріс у будинку зі справжніми дерев`яними меблями і світильниками. Амос ріс у Балтиморі. Вони там в себе вже років зо ста не бачили дерев. Джим зняв шолом і повернувся до товаришів по втечі, аби ті зробили те саме, але їхні вже були зняті. Амос оглядав коридор знизу доверху і вражено присвиснув:

– Непогана малина, Фреде.

– Йдіть за мною, я вас розселю, – відповів той, прямуючи коридором. – Як ви могли побачити, станція Тихо була декілька разів оновлена за останню сотню років, але основа залишається майже незмінною. З самого початку вона мала блискучий дизайн, бо ж Мальтус Тихо був генієм серед інженерів. Тепер компанією керує його правнук, але на разі він поза станцією. Внизу колодязя, на Місяці. Веде перемовини про наступне серйозне замовлення.

– Схоже, ви й так гарний шмат захапали з цим монстром, припаркованим ззовні, – озвався капітан втікачів, – та й війна, як ви знаєте, вже майже на порозі.

Назустріч прямував невеличкий натовп у різнокольорових комбінезонах, люди жваво щось обговорювали. Коридор був настільки широкий, що ніхто нікому не заважав. Коли люди пройшли, Фред вказав на них:

– Перша зміна щойно завершилася, тож зараз година пік. Але насправді «Нову» майже готовий. За шість місяців вони вантажитимуть колоністів. Якраз момент шукати нове замовлення. Завжди має готуватися новий проект. Експлуатація Тихо коштує одинадцять мільйонів доларів ООН щодня, незалежно, чи заробили ми гроші цього дня, чи ні. Цього рота непросто прогодувати. А війна... що ж, ми сподіваємося, що вона ненадовго.

– А зараз ви ще й біженців посадили на свою шию, – пустив жарт Голден.

Фред розсміявся і відповів:

– Ну, чотири зайвих рота нас не об`їдять.

Джим зупинився, змусивши інших наштовхнутись один на одного. Лише за декілька кроків Фред це помітив, потім повернувся розгублено.

– Ви лукавите, – продовжив капітан. – Якщо не брати до уваги декілька мільярдів доларів у вигляді марсіянського бойового судна, у нас немає ані шеляга за душею. Всі вважають нас мертвими. Варто нам спробувати дістатися наших рахунків – і легенда розвіється. Ми не живемо у світі, де багатий дядечко раптом з'являється і вирішує всі проблеми просто від щирого серця. Отже, або ви розповідаєте, чому ви пішли на ризик, витягуючи нас, або ми повертаємося на наше судно і пробуємо наші сили в піратстві.

– Вони кликатимуть нас «Карою Марсіянського торгового флоту», – пробурчав Амос десь позаду задоволеним голосом.

Фред підняв руки. Тепер він дивився жорстко і в той же час здивовано та з повагою:

– Жодного лукавства, даю вам слово. Ви озброєні, і охорона станції дозволила вам носити зброю всюди. Вже цей факт мав би вас запевнити, що я не планую нечесної гри. Та дозвольте все ж таки вас поселити, і вже потім ми матимемо значно глибшу розмову, гаразд?

Голден не поворухнувся. Ще один гурт людей, які поверталися зі зміни, стали свідками сцени і хтось з них запитав:

– Все в порядку, Фреде?

Той відповів кивком і махнув команді «Росінанта» з нетерпінням:

– Давайте хоч з коридора вийдемо.

– Ми не розпакуємось, допоки не отримаємо хоч якісь відповіді.

– Добре, ми вже майже на місці,– відповів Фред і пришвидшив крок.