Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 17)

– До речі, – нагодився Амос, – я зараз іду до себе і ще трошки побризкаюсь дезодорантом. Порпаючись днями у суднових нутрощах став смердіти так, що сам прокинувся вночі.

Голомозий ковтнув решту їжі, плямкнув губами у робленому задоволенні і посунув униз по драбині. Голден і собі відкусив їдла. За смаком схоже на жирний картон.

– Як там Шед?– поцікавився Джим. – Щось він нищечки собі.

Наомі скривилася і поклала недоїдений батончик на комунікаційну панель.

– Якраз хотіла з тобою про це переговорити. Йому недобре, Джиме. На відміну від нас, він переніс те... що сталося, найтяжче. Ви з Алексом обидва флотські. Вас готували до втрати товаришів. Амос літає так давно, що це вже третій його корабель, уяви собі, який було знищено.

– А ти ж повністю відлита із заліза і титану, – пошуткував Голден, додавши у фразу лише дрібку жарту.

– Не повністю, 80-90 відсотків. Верхня частина, – напівпосміхнулась старпом. – Я типу серйозно. Було б непогано, якби ти з ним перекинувся слівцем.

– І що сказати? Я ж не психіатр. Флотська версія таких розмов містить дотримання обов’язків, піднесення самопожертви, помсту за павших ґефрайтерів. Не спрацює у випадку, коли твоїх друзів вбито без видимих причин, і в принципі ти з цим нічого зробити не в змозі.

– Я ж не кажу, аби ти його полагодив. Я кажу, аби ти поговорив з ним.

Голден піднявся зі свого крісла і відсалютував:

– Так, сер.

На східцях він зупинився.

– Хотів би знову подякувати, Наомі. Я справді…

– Я знаю. Іди і будь капітаном.

Тоді повернулася до консолі зв’язку і викликала екран управління судном.

– Я продовжую махати нашим сусідам.

* * *

Голден відшукав Шеда в малесенькому медичному відсіку. Справді, не відсік, а просто шафа. Крім підсиленого ліжка, тумбочки з медикаментами, з півтузіня пристроїв та апаратів, прикріплених до стіни, тут було місце лише для стільця на магнітній лапі. На ньому Шед і сидів.

– Агов, приятелю, не проти, якщо я увійду? – запитав Голден і подумав: «Я що, справді сказав "агов, приятелю"?». Шед знизав плечима і викликав екран наявності медпрепаратів. Потім повідчиняв усі шафки і оглянув їх вміст. Малося на увазі, що він на півдорозі якогось процесу.

– Дивись-но, Шеде. Ця ситуація з «Кентербері» і справді зачепила усіх, і мо ти...

Медик повернувся, тримаючи в руках білий тюбик:

– Тривідсотковий розчин оцтової кислоти. Навіть не уявляв, що він тут є. На «Кенті» закінчився, а в мене все ще було трійко пацієнтів з ГБ, яким би він і справді став у нагоді. Чому вони запихнули це на «Лицар», не уявляю.

– ГБ? – це все, що міг відповісти Голден.

– Генітальні бородавки. Розчин оцтової кислоти – це ліки для усіх зовнішніх бородавок. Випалює їх геть. Пече, але свою справу робить. Нема причин, аби тримати це на шаттлі. У списку препаратів завжди щось пропущено.

Джим було відкрив рота, але, не знайшовши що відповісти, закрив його назад.

– У нас є оцтовий крем, – голос лікаря підвищено бринів, – але немає знеболюючого. Як вважаєш, що нам більш потрібне на рятувному шаттлі? Якби ми знайшли когось на тому зламку із запущеними ГБ, то були б готові. Зламана кістка? Тобі не пощастило. Просто доведеться потерпіти.

– Слухай, Шеде, – Голден намагався перебити.

– А сюди-но глянь. Немає препаратів для прискорення коагуляції. Якого біса? Типу взагалі без шансу, що хтось при рятівній операції отримає кровотечу. Та ну! Я веду до того, що в нас чотири випадки сифілісу зара на «Кенті». Найдавніша хвороба, згідно підручників, а ми все ще не можемо йому зарадити. Я казав хлопцям, хвойди на станції Сатурна перетовкли кожен льодовоз, що туди заходить регулярно, так що користуйтесь гумою. Та чи вони слухали? Ага, зараз осьо. Отже, ми тут із сифілісом, а ципрофлоксацина зась.

Голден відчув, як його щелепа відпадає, схопився за одвірок і посунувся в кімнату.

– Усі на «Кенті» мертві. – Кожне слово Голден намагався робити зрозумілим, сильним і брутальним. – Усі мертві. Ніхто не потребує антибіотиків. Ніхто не потребує мазі від бородавок.

Шед припинив говорити, і з нього вийшло все повітря, наче його живіт хто проколов. Він зачинив усі шафки на складі і точними мікрорухами вимкнув екран з переліком препаратів.

– Я знаю, – нарешті відповів лікар тихим голосом, – я не дурний. Мені лише треба трошки часу.

– Усім треба. Та ми застрягли в цій бляшанці разом. Буду чесним: я спустився сюди, тому що Наомі за тебе хвилюється, але як я вже тут, то знай: в тебе клямка впала. Та нічого, бо я капітан і це моя робота. Але я не повинен допустити, аби через тебе впала клямка в Алекса чи Амоса. За десять днів нас підбере марсіянський лінкор, а це лякає і без з’їхавшого з котушок лікаря.

– Я не лікар, я просто технар, – відповів Шед стиха.

– Ти НАШ лікар, окей? Для нас чотирьох на цьому судні ти наш лікар. Якщо в Алекса почнеться посттравматичний синдром і потрібні будуть ліки, аби тримати його вкупі, то він звернеться до тебе. А якщо ти тут триндітимеш про бородавки, то він розвернеться і, повернувшись до кабіни, буде дуже кепсько виконувати обовязки пілота. Хочеш поплакати? Роби це разом з нами. Ми сядемо на камбузі, нап’ємося і ревтимемо, як діти. Але робитимемо це разом і в безпечному місці. Більш тут унизу не ховайся.

Лікар кивнув:

– Ми можемо це зробити?

– Зробити що? – перепитав капітан.

– Налигатися та плакати як діти?

– З біса, так! Це в офіційному розкладі на цю ніч. Доповісте про прибуття на камбуз о 20.00, містере Гарві. Принесіть чашку.

Шед почав було відповідати, але тут ожила загальна трансляційна система, і Наомі звернулася до капітана:

– Джиме, повертайся до рубки.

Той на хвильку поклав руку на Шедове плече, а потім пішов.

У рубці Наомі знову мала на екрані комунікаційне вікно і стиха спілкувалася з Алексом. Той кивав і знизував плечима. Тепер на її екрані з’явилася мапа.

– Що сталося?

– У нас повідомлення по вузькому променю, Джиме. Промінь зафіксовано і передача почалася лише пару хвилин назад, – доповіла жінка.

– З «Доннаджера»?

Марсіянський лінкор був єдиний, на погляд капітана, в радіусі дії чиїх комунікаціних лазерів вони знаходились.

– Ні, з Поясу, – відповіла старпом. – Але не з Церери, Ероса чи Палласа. З жодної з великих станцій.

Вказуючи на маленьку точку на екрані, Наомі продовжила:

– Сигнал надійшов звідси.

– Це пустий простір.

– Аж ніяк. Алекс перевірив. У цій точці наявний великий будівельний проект «Тихо». Деталей замало, але відбиття радару досить сильне.

– Хтось має комунікаційну систему, яка дозволяє направити точку розміром з твій анус за більше ніж 3 астрономічні одиниці на нас, – поділився своїми враженнями Алекс.

– Так, це вражає. Що нам повідомила точка розміром з анус? – запитав Джим.

– Ти ніколи не повіриш у це, – мовила Наомі і запустила відтворення.

На екрані з’явився темношкірий чоловік з важкими вилицями землянина. Сиве волосся, на шиї вузлуваті м’язи. Він посміхнувся і сказав:

– Вітю, Джеймсе Голдене. Моє ім’я Фред Джонсон.

Голден натиснув на паузу.

– Десь я його бачив. Пошукай у бортовій базі даних це ім’я.

Наомі не поворухнулась. Лиши дивилася на нього з непорозумінням на обличчі.

– Що?

– Це Фредерік Джонсон, – відповіла вона.

– І що?

– Полковник Фредерік Люций Джонсон.