Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 11)

«Це неправильно», – розум Голдена протестував. Цього не мало статися. Пірати не стріляють ядерними ракетами по льодовозам. Ніхто не виграє. Ніхто не заплатить. А якщо ти хочеш вбити 50 людей, то зайти в ресторан з кулеметом ЗНАЧНО простіше. Він хотів гримнути, крикнути пілоту, що той помиляється. Проте вони мали витримати це разом. Тепер я старший.

– Отже, нова місія, Алексе. Ми тепер свідки вбивства. Відвези нас до астероїда, а я поки плануватиму відеотрансляцію. Розбуди всіх, вони мають знати, – наказав Джим, – а я поки перевантажу сенсори.

Старпом тремтливими руками методично вимикав і сенсори, і їхній софт, і за дві хвилини вмикав. Його нудило. Складалося враження, немовби він керує тілом віддалено. Хто винен: «сік» чи шок? Невідомо.

Сенсори увімкнулися. Як і будь-яке інше судно, що ширяло космосом, «Лицар» мав захист від радіації. Без цього ви не могли б поткнутися до Юпітера з його потужними радіаційними поясами. Та Голден міг побитися об заклад, що дизайнери, які розробляли специфікацію судна, не мали на увазі близький вибух дванадцяти ядерних боєголовок. Та команді пощастило. Вакуум міг захистити їх від електромагнітного імпульсу, але проникаюче випромінювання цілком могло спалити систему сенсорів. Коли сенсори повернулися, то вони відсканували простір, де був «Кентербері». Нічого більшого за софтбольний м’яч. Розвернувши датчики в напрямку кораблів-убивць, старпом зрозумів, що ті відходять у бік Сонця з легким прискоренням в 1 g. Голденові зробилося гаряче в грудях.

Скроні здавило аневризмовим гнівом, руки стиснулися в кулаки аж до болю в сухожиллях. Він повернув антену в напрямку противника і почав трансляцію вузьким променем:

– Це послання тому, хто наказав знищити «Кентербері», цивільний ваговоз, який ви щойно перетворили на газ. Ви не маєте просто так відлетіти, сучі вбивці. Мені плювати на ваші причини так вчинити, але ви щойно вбили 50 моїх друзів. Ви маєте знати, ким вони були. Я починаю передавати фото і імена усіх, хто щойно загинув на тому судні. Гарно роздивіться на справу ваших рук. Думайте над цим, поки я дізнаватимусь, що ви за одні.

Він закрив голосовий канал та почав передавати досьє команди на той корабель.

– Ти що робиш? – запитала Наомі не зі спікерів скафандра, а стоячи позаду з шоломом під рукою. Мокре від поту волосся прилипло до її голови та шиї. Обличчя було невиразним. Голден теж зняв свій шолом.

– Я показав, що «Кентербері» був справжнім судном, на якому жили справжні люди. Люди з іменами і родинами, – від «соку» голос тремтів більше, ніж старпому хотілося. – Якщо на тому борту є хоч хтось, схожий на живу істоту, то він має до кінця дня викинути винуватця до рециклера за вбивство.

– Я не думаю, що вони це оцінять, – відповіла Наомі і вказала пальцем на монітор позаду Джима. Супротивник тепер підсвічував лазером «Лицаря», але торпеди не випускав. Голден затамував подих. За декілька секунд лазери наведення було вимкнуто і двигун замиготів, надаючи кораблю значного прискорення. Згодом він почув, як різко видихнула інженер.

– Отже, «Кентербері» вже немає? – запитала жінка.

Голден ствердно кивнув.

– Їбать мене в сраку, – лише й сказав Амос.

Механік і лікар стояли разом на драбині. Обличчя Амоса поплямувало білим і червоним. Руки стискалися і розкривалися.

Шед впав на коліна, гарно вліпившись в палубу при 2 g. Він не плакав. Просто глянув на Голдена і сказав: «Кемеронові вже ніколи не отримати тую руку, я клянуся». Тоді закрив обличчя руками і затрусився.

– Гальмуй, Алексе. Нема сенсу поспішати, – мовив Джим в інтерком. Корабель плавно скинув прискорення до комфортного 1 g.

– Що тепер, капітане? – запитала Наомі та жорстко глянула: «Ви тепер відповідальні. Дійте належним чином».

– Найперше я б вибрав варіант знищити їх, але позаяк ми не маємо жодної зброї… слідуємо за ними. Спостерігатимемо, аби знати, куди вони чкурнуть. Покажемо усім, – відповів Джим.

– Охуєнно, – голосно прокоментував Амос.

– Амосе, – Наомі повернулася, – відведи Шеда вниз і, як потрібно, дай йому щось, аби заснув.

– Зрозуміло, бос, – чолов’яга підхопив лікаря за пояс та повів униз.

Коли вони зникли, Наомі знову повернулася до Джима:

– Ні, сер, ми НЕ полетимо за цим кораблем. Ми продовжимо кликати на допомогу і підемо туди, куди допомога нам вкаже.

– Я… – почав було Голден.

– Так, ти відповідаєш. Це робить мене старпомом. І обов’язок старпома полягає в тому, аби вказати капітанові на ідіотські рішення. Ви поводитеся як ідіот, сер. Цим відео ви стимулювали їх вбити нас. Тепер ви хочете їх переслідувати? І що ви зробите, якщо вони дадуть себе упіймати? Транслюватимете чергові мольби? – сказала Наомі і стала ближче до капітана: – Ви маєте доправити останніх чотирьох членів екіпажу в безпечне місце. І це все. Коли ми будемо у безпеці, тоді розпочнете ваш хрестовий похід. Сер.

Голден відстібнув ремені на кріслі і піднявся. Дія «соку» почала спадати, лишаючи тілу відчуття спустошеності і хворобливості.

Наомі підняла підборіддя і не поспішала його опускати.

– Я радий, що ти зі мною, Наомі, – промовив чоловік. – Піди поглянь, як там команда. Макдовел дав мені один останній наказ.

Наомі дивилася критично і недовірливо: проте ні, він себе не захищав, просто чекав, поки вона скінчить. Старпом ствердно кивнула і почала спускатися драбиною на нижню палубу.

Коли вона пішла, Голден методично монтував пакет для трансляції, що мав включати всю сенсорну інформацію з «Лицаря» і «Кента».

Алекс спустився з кокпіту і важко вмостився в сусіднє крісло:

– Знаєте, капітане, я тут подумав, – його голос так само тремтів від постсокових відхідняків, як і Джимів.

Голден відкинув своє роздратування і перервав пілота.

– Щодо чого?

– Ті кораблі-невидимці.

Голден відволікся від роботи:

– Кажи.

– Я не знаю жодних піратів, які мають таку хєрню.

– Продовжуй.

– Фактично, я лише раз бачив такі технології, ще тоді, коли служив на флоті, – продовжив Алекс. – Ми працювали на суднах з покриттям, яке поглинало енергію, а також вони мали системи поглинання тепла. Це більш стратегічна зброя, аніж тактична. Активний двигун не сховати. Проте якщо вийти на позицію, заглушити двигун і зберігати все тепло всередині, то можна дуже непогано замаскуватися. Додайте поглинаючий шар – і ні радар, ні ладар, ані пасивні сенсори тебе не викуплять. А ще дуже не просто відшукати ядерні боєголовки поза армією.

– Ти кажеш, що це флот Марса зробив це?

Алекс зробив глибокий і уривчастий подих.

– Якщо ми це мали, то ти знаєш, що і земляни працювали над цим теж, – відповів пілот.

Вони глянули один на одного зблизька: висновки були важчими за десятикратне прискорення. З тісної кишені скафандра Джим дістав передавач і батарею, які вони забрали зі «Скопулі», та почав крутити в руках, намагаючись розгледіти якийсь штамп чи позначки. Алекс мовчки спостерігав. Передавач був типовим: він міг походити з радіорубки будь-якого судна в Сонячній системі. Батарея виглядала сірим паралелепіпедом без жодних ознак. Алекс простягнув руку, і капітан вручив йому джерело живлення. Алекс підколупав пластик покриття і повернув елемент живлення відкритим боком до себе. Не кажучи ні слова, пілот підніс блок до Джимового обличчя. На чорному металі нижньої частини елемента мався серійний номер, що починався з абревіатури КРФМ – Конгресійний Республіканський Флот Марса.

Передавач був увімкнений на повну потужність. Пакет даних був готовий для передачі. Голден стояв перед камерою, дещо нахилившись уперед.

– Мене звати Джеймс Голден, – мовив він, – і моє судно «Кентербері» було щойно знищено військовими кораблями з технологіями «стелс». Як виявилось, деякі з частин марковані серійними номерами Марсіянского флоту. Дані передаються.

РОЗДІЛ 6. Міллер

Візок мчав тунелем, полишаючи за спиною зацікавлених цивільних і запах розпечених підшипників. За сиреною не було чути навіть мотору. Міллер нахилився вперед, бажаючи, аби механізм мчав ще швидше. Вони були за три рівні та чотири кілометри від відділку.

– Окей, – озвався Гейвлок,– я все ще дечого не второпав.

– Що? – Насправді він сказав «Що ти там верещиш?», а Дмитро почув «Що ти там не второпав?».

– Льодовоза знищено за мільйони кілометрів звідси. Чому в нас оголошено тривогу? Наших запасів стане на місяць навіть без раціонування. Та й льодовозів вистачає. В чому криза?

Міллер повернувся і подивився на свого партнера прямо: невисокий, міцної статури. Товсті кістки від дитинства, проведеного при повному тяжінні. Такі самі, як у придурка з того відео. Вони не розуміють. Якби Гейвлок був на місці цього Джеймса Голдена, він міг би учворити таке саме тупе, безвідповідальне, ідіотичне лайно. За час, достатній для одного вдоху, вони перестали бути сек’юріті. Перестали бути партнерами. Вони були Астероїдянином і Землянином. Міллер відвернувся до того, як Гейвлок міг помітити зміну в його очах.

– Цей пуцель Голден? Той, що на відео? Він щойно проголосив війну між нами і Марсом.

Візок крутило і хитало, його комп’ютер підлаштовувався до якоїсь віртуальної хитавиці дорожнього трафіку за півкілометра звідси. Гейвлок зсунувся і схопився за поручні. Вони в’їхали на рампу, що вела на наступний рівень. Пішоходи поступилися дорогою.

– Ти виріс там, де вода, нехай і не придатна для пиття, але падає з неба, – порушив тишу Міллер, – повітря, нехай забруднене, не вилетить, якщо ти не загерметизуєш двері. Тут все інакше.