Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 102)

– Ти, – Джонсон повільно вичавив з себе, – ти геть з’їхав з твого чортового глузду.

– Бажаєте придбати чи як? – запитав капітан. – Хочете отримати чарівний квиток за стіл переговорів? Тепер ви знаєте мою ціну. Дайте Міллерові шанс – і зразки ваші.

***

– Мені цікаво, як ти його вмовив, – сказав Міллер, – бо я подумав, що мені вже кінець.

– Неважливо, – відповів Голден, – ми дали тобі час. Знайди дівчину і врятуй людство. Ми чекатимемо на добрі новини.

І зітремо тебе на порох, якщо їх не отримаємо – залишилось невимовленим. Та й у цьому не було потреби.

– Я міркував про те, куди її направити, якщо вдасться домовитись, – сказав детектив голосом людини, яка втратила надію попри наявність лотерейного квитка в руках, – тобто її же треба буде десь припаркувати.

Якщо ми житимемо. Якщо зможу її врятувати. Якщо дива бувають.

Голден знизав плечима, вважаючи, що ніхто не побачить.

– Віддай їй Венеру. Це гидке місце.

РОЗДІЛ 54. Міллер

– Я не і я не, – бубонів Ерос. Жульєта Мао розмовляє уві сні. – Я не і я не і я не і я не і я не…

– Давай, – сказав Міллер, – давай-но, сучий ти сину. Будь тут.

Лазарет буяв густими паростями, по стінах повзли чорні спіралі з патьоками бронзи та сталі, оздоблюючи оглядові столи, підживлюючись від запасів наркотиків, стероїдів і антибіотиків, що розсипались із розбитих ящиків. Міллер відсунув гармидер однією рукою, у скафандрі волав сигнал тривоги. Повітря в костюмі почало тхнути кислим від того, що проходило через рециклер забагато разів. Його палець все ще тиснув на запобіжник мерця, сіпаючись, коли прострілювало від болю. Він стер грибницю, що повністю вкрила ще не розбитий ящик, знайшов засув.

Чотири циліндри медичних газів: два червоних, один зелений, один синій. Він глянув на печатку. Протомолекула до них ще не дійшла. Червоний для анестезії. Синій нітроген. Він ухопив зелений. Стерильний захист на ніпелі був в порядку. Він набрав повні легені кепського повітря. Ще декілька годин. Відклав термінал (один… два…), виламав герметик, (три…), увів ніпель в гніздо свого скафандра (чотири…) і повернув палець на термінал. Зупинився, відчуваючи холод кисневого балона в руці, поки скафандр переглядав строк його існування. Десять хвилин, година, чотири години. Медичний циліндр вирівняв тиск із балоном скафа і відімкнувся. Ще чотири години. Він виграв собі ще чотири години.

Це вже втретє, відколи поговорив з капітаном, він організовував аварійну дозаправку. Перша сталася на пожежній станції, друга в запасному підрозділі переробки відходів. Якщо повертатися до порту, там ще має бути трохи вцілілого кисню в коморах і пристикованих суднах. Якщо він повернеться на поверхню, то в кораблях АЗП кисню вдосталь.

Але часу для цього не було. Він не повітря шукав, він шукав Жулі. Дозволив собі потягнутися. Вузол в шиї і спині погрожував судомами. Рівень CO2 у скафандрі залишався на верхній позначці допустимого, попри те що в суміш додано нового кисню. Скафу потрібен техогляд і заміна фільтрів. Це почекає. Бомба у візку позад нього тримала язик за зубами.

Він має її знайти. Десь у лабіринті коридорів і кімнат, у мертвому місті Жульєтта Мао везла їх назад на Землю. Він відслідкував чотири теплі зони. Три були придатними для потужного ядерного самоспалення: плутанина проводів і чорних інопланетних патьоків була сплетена в чималі на вигляд органічні вузли. Четверта виявилась дешевим лабораторним реактором, що був на вірному шляху до саморозплавлення. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин на те, аби увімкнути аварійну зупинку, і, можливо, не варто було витрачати час. Але куди б він не йшов, Жулі там не бачив. Навіть уявна Жулі – і та зникла, наче їй не було місця тепер, коли реальна жінка виявилася живою. Він скучив за нею, дарма що Жулі була видінням.

Крізь лазарет пройшла хвиля – вся позапланетна парость піднялася і опала, мов залізні ошурки, якщо біля них провести магнітом. Він має відшукати її швидше. Тому що десь позаду свідомості маленькі зубки виснаження вже почали її жувати. Він вже не міг мислити так ясно, як мав би. Вдома, на Церері, вже б давно повернувся у свою нору, день проспав, і знову повернувся до справи в цілому. Тут такого варіанту немає.

Повне коло. Він пройшов повне коло. Якось в іншому житті він узяв на себе задачу відшукати її; потім, коли провалив, він узяв на себе помсту. А тепер він отримав шанс відшукати її знову та врятувати. І якщо він не зможе, то продовжуватиме тягнути за собою рипучий возик, який помститься.

Детектив похитав головою. Дуже вже часто в нього були такі моменти, як цей, коли він губився у власних думках. Перехопивши ручку возика з бомбою зручніше, Міллер нахилився і посунув далі. Станція навколо нього кректала, так як міг би кректати дерев’яний старий вітрильник, кручений солоною водою і битий припливами – скупченням води під впливом Місяця. Тут було каміння, тому Міллер не міг вгадати, яка сила на нього впливає. Сподівався, нічого такого, що може вплинути на сигнал між його терміналом і вантажем. Йому б не хотілося бути розкладеним на атоми випадково.

Все чіткішою ставала думка, що йому не вдасться оглянути всю станцію, хоча він розумів це від початку. Якщо Жулі зачаїлась десь у темряві, у якійсь ніші, мов помираючий кіт, він не зможе її відшукати. Він став азартним гравцем, що ставить всі гроші на інтуїцію. Голос Ероса змістився, тепер звучали різні голоси, які співали щось на гінді. Дитяча пісенька, що гармонізувалась Еросом в ростучому багатстві голосів. Тепер, коли він знав, як треба слухати, він чув голос Жулі, вплетений в голоси інших. Можливо, він там був завжди. Безсилля пекло його, мов справжній біль. Мрія була так близько, але він не міг навіть доторкнутися до неї.

Він поперся назад, до головних коридорів. Госпітальна палуба була гарним місцем для огляду. Підходящим. Марним. Він заглянув у дві приватні біолабораторії. Нічого. Спробував морг, поліційні камери для затриманих. Пройшов навіть по кімнаті, де зберігалися речові докази, пластикові корзини конфіскованих наркотиків та зброї вкривали долівку, мов дубове листя в одному з великих парків. Колись вони всі щось значили. Кожне було частиною людської драми, яке чекало свого виходу на світло, частини судів або хоча б слухань. Маленькі частки для судного дня, відкладені тепер назавжди. Всі точки зору були спірними.

Щось сріблясте пролетіло над головою, швидше за птаху, потім ще, потім ціла зграйка майнула вгорі. Світло відбивалось від живого металу, яскравого, мов риб’яча луска. Міллер спостерігав, як протомолекула імпровізувала з простором угорі.

– Ти тут не могла зупинитись, – сказав Голден, – ти припинила біг, обираючи правильну дорогу.

Міллер озирнувся через плече. Справжній, реальний і не дуже, капітан стояв там, де мала б бути його внутрішня Жулі.

Це вже цікаво, подумав Міллер. А вголос мовив:

– Я знаю. Я просто… просто не знаю, куди вона пішла. І… поглянь навколо. Чимале місце, еге ж?

– Вона ні, – сказав Голден, – вона ніколи не йшла.

Міллер оглянувся на нього знову.

Купка сріблястих заметушилися над головою, дзижчали, як комахи або погано налаштований двигун. Капітан здавався втомленим. Міллерова уява помістила крапельку крові у куток його рота. А потім це вже не був Голден; це був Ґейвлок. Інший землянин. Його колишній напарник. А коли там опинилася Масс, її очі були такими ж мертвими, як і його власні.

Жулі нікуди не ділася. Міллер бачив її в готелі, ще тоді, коли вірив, що з могили ніщо не може піднятися, крім поганого запаху. Вчені «Протоґену» відновили її, зібрали протомолекулу і рознесли оброблену плоть дівчини, як бджоли запилюють дикі квіти в полі. Вони дали їй станцію, але перед цим помістили її туди, де вона буде в безпеці.

Безпечна кімната. Поки вони були готові перемістити її плоть, її десь утримували. Якщо вдати, що це можна утримати. Не схоже, що вони бажали прибрати за собою після того, як отримали, що хотіли. Навряд чи ще хтось міг використати місце для утримання, тож є непогані шанси, що вона все ще тут. Це звужує поле пошуку.

Мав би бути ізолятор у госпіталі, але не схоже, що «Протоґен» використовував би заклад, де сторонній персонал, лікарі та сестри, могли б спостерігати за тим, що відбувається. Зайвий ризик.

Ну нехай.

Вони могли б розгорнутися на одному з виробництв біля порту. Там чимало місць, які потребують роботи з маніпуляторами. Але знову, там був ризик викриття або навіть допиту ще до того, як пастку буде встановлено.

– Це притон, – сказала Масс, – вам потрібна приватність, вам потрібен контроль. Добування зарази з мертвої дівчини та видобування добрячого лайна з макового насіння може мати різну хімію, але залишається злочином.

– Мені подобається ця точка зору, – сказав Міллер, – і біля рівня казино… ні, не так. Казино це наступний етап. Перший – це радіаційна паніка. Вони запихнули купу людей в радіаційні сховища, підсмажили їх, аби нагодувати протомолекулу смачненьким, а вже потім заразили рівень казино.

– То де б ти влаштував наркохату так, щоб найближче до сховищ? – запитала Масс.

Метушливе срібло над головою нахилилося ліворуч, потім праворуч, зависнувши в повітрі. Тонкі завитки металу почали опадати донизу, залишаючи по собі тонкі сліди диму.