Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 103)
– А чи є у нас доступ? Запасна система підтримки середовища. Це аварійне устаткування. Ніхто там не ходить, хіба що для інвентаризації. Там вже є все потрібне для ізоляції. Складно не буде.
–
Менш ніж за секунду Масс зникла, і на її місці виникла Жулі Мао, його Жулі. Красуня посміхалася. Її волосся плавало біля неї так, наче при нульовій гравітації. А потім вона зникла. Скафандр увімкнув попередження про зростання кородуючого середовища.
– Тримайся! – сказав він палаючому повітрю. – Я скоро буду.
* * *
Менше ніж тридцять три години після того, як він зрозумів, що Жульєтта Андромеда Мао не мертва, Міллер відкрив герметичні запори і затяг возика в запасний центр контролю за середовищем Ероса. Чисте, з простими лініями і майже безпомомилковим дизайном приміщення все ще проглядало під наростами протомолекули. Ледь-ледь. Вузли темних патьоків і спіралі наутілусів згладжували кути стін, підлоги і стелі. Петлі звисали зі стелі, подібні до іспанського моху. Звичні світлодіодні ліхтарі все ще світились під м’якою наростю, але більше світла надходило з хмарок блідих синіх крапочок, що висіли в повітрі. Перший крок у кімнату – і він провалився у товстий килим по кісточки: возик має постояти зовні. Скафандр доповідав про дику суміш екзотичних газів і ароматичних молекул, але він відчував лише свій запах.
Інтр’єр кімнати було змінено. Трансформовано. Він пройшов крізь відділ контролю стічних вод, мовби підводний плавець через грот. Сині вогники кружляли навколо нього, коли він минав їх, і декілька тузнів прилипло до скафандра. Він майже не зчищав їх з лицьової пластини, вважаючи, що попадають самі, мов мертві світляки, але ті просто піднялися в повітря. Монітори рециклерів повітря все ще працювали, на них відображалися тисячі тривог і поломок, підкреслюючи гратчастість протомолекули, що їх вкривала. Десь неподалік шуміла вода.
Вона знайшлася в модулі аналізу небезпечних матеріалів, лежала на матрасі з темних ниток, що тягнулися з її хребта, аж поки не зливалися з казковою хвилею її власного волосся. Ледь помітні крапки синього світла миготіли на її обличчі, плечах, руках, грудях. Кістяні нарости, що проштрикнули її шкіру, виросли в округлі, майже архітектурні з’єднання з тим буйством, що її оточувало. Ніг не стало, вони зникли в темному, неземному сплетінні; вона нагадувала Міллерові русалку, що виміняла за свій плавець космічну станцію. Її повіки були стулені, але під ними ворушилися очі. І вона дихала.
Міллер стояв поруч. Вона не мала точнісінько такого обличчя, як його уявна Жулі. Справжня жінка мала ширші щелепи, і ніс не такий прямий, як він пам’ятав. Він не помітив, що хлюпає носом, аж поки не спробував витерти сльози в скафандрі, вдарившись об шолом рукавичкою. Тепер мав енергійно кліпати, аби зір прояснився.
Увесь цей час. Увесь цей шлях. І ось воно – те, за чим він прийшов.
– Жулі, – звернувся він, поклавши вільну руку їй на плече, – привіт, Жулі. Прокинься. Мені потрібно, щоб ти зараз прокинулась.
У нього в скафандрі була аптечка. Він міг би ввести їй дозу андреналіну чи амфетаміну. Натомість він хитав її ніжно, наче Кандес якось сонного недільного ранку, коли вона ще була його дружиною, у тому давньому, майже забутому житті. Жулі насупилась, відкрила рота, потім закрила.
– Жулі, ти мусиш зараз прокинутись.
Вона застогнала і підняла безвольну руку, намагаючись його відштовхнути.
– Повернись до мене, – сказав він, – ти маєш до мене повернутись.
Її очі розплющились. Вони більше не були людськими. Склера поцяцькована кружалками червоного і чорного, зіниці того самого світлого, синього кольору, як і світляки. Не людина, але все ще Жулі. Її вуста беззвучно ворухнулись. І потім:
– Де я?
– Станція Ерос, – сказав Міллер, – станція вже не та, що раніше. Навіть не там, де раніше, але…
Він натиснув на ложе з патьоків вільною рукою, оцінюючи, а потім притулився боком, немов присів на її ліжко. Його тіло до болю втомилося, але було якимось легким. Але не так, як при низькій гравітації. Нереальна бадьорість не мала нічого спільного з його змореною плоттю.
Жулі спробувала заговорити ще раз, здвигнула плечима, зупинилась, потім ще раз спробувала.
– Хто ви?
– Еге, та ми офіційно не зустрічалися, чи не так? Мене звати Міллер. Я був детективом у «Стар Геліксі» там, на Церері.Твої батьки з нами поспілкувались, хоча це більш було схоже на щось типу друзів-з-вищих-сфер. Я мав тебе відшукати, схопити і відправити назад, на дно колодязя.
– Викрасти? – запитала вона. Голос зміцнів. Погляд, схоже, став більш сфокусованим.
– Абсолютно точно, – сказав Міллер і зітхнув. – Правда, я типу завалив справу.
Її повіки стулилися, але вона продовжувала говорити:
– Зі мною щось сталося.
– Еге, певно.
– Я налякана.
– Ні-ні-ні. Не лякайся. Все в порядку. Через сраку дивному, але порядку. Дивись, уся станція тепер прямує до Землі. І дуже швидо.
– Мені синилося, що я на перегонах. Що я лечу домів.
– Ага, але нам треба це зупинити.
Її очі знову розплющилися. Вона виглядала загубленою, невимовно тривожною, самотньою. Сльоза, що викотилась з її ока, була блакитною.
– Дай мені руку, – попросив детектив, – ні, справді. Прошу, потримай дещо для мене.
Вона повільно підняла руку, мов водорость при слабкій течії. Він узяв свій термінал, поклав їй на долоню, притис її палець до вимикача «мерця».
– Просто потримай. Не піднімай пальця.
– Що це? – запитала дівчина.
– Довга історія. Просто не піднімай його.
Тривога у скафандрі завила, коли він розгерметизував його. Вимкнув звук. Повітря було дивне: кислинка, кумин і глибокий сильний аромат мускусу, що нагадало йому сплячих тварин. Жулі спостерігала, як він знімає рукавички. Прямо зараз протомолекула залізла на нього, під шкіру і в очі, готується зробити з ним те, що зробила з усіма на Еросі. Йому було все одно. Він узяв термінал назад і переплів їхні пальці.
– Жулі. Ти керуєш цим автобусом. Ти в курсі? Тобто можеш це підтвердити?
Її пальці були прохолоднішими, але не холодними.
– Я можу відчувати… щось, – відповіла вона. – Я голодна? Не голодна, але… мені щось хочеться. Я хочу повернутися на Землю.
– Ми не можемо це зробити. Мені потрібно, аби ти змінила курс, – відповів Міллер. Що там сказав Голден? «Віддай їй Венеру». – Давай-но краще на Венеру.
– Це не те, що воно бажає, – відповіла дівчина.
– Це те, що ми можемо запропонувати, – відказав детектив. І за мить додав: – Ми не маємо змоги відправитись домів. Нам треба на Венеру.
Вона надовго замовкла.
– Ти боєць, Жулі. Ти нікому не дозволяла вирішувати за тебе. Тож і тепер не дозволяй. Якщо ми підемо до Землі…
– Воно з’їсть їх також, як з’їло мене.
– Отож.
Вона підвела на нього очі.
– Отож, – повторив він, – так само.
– Що станеться на Венері?
– Можливо, ми загинемо. Я не знаю. Але ми не прихопимо з собою багато людей, і впевнимось, що цього лайна більш не буде ні в кого, – сказав він, вказуючи на ґрот навколо них, – і якщо ми не помремо, то… що ж, це буде цікаво.
– Я не думаю, що зможу.
– Ти зможеш. Штука, яка все це зробила? Ти розумніша за неї. Ти керуєш. Відвези нас на Венеру.
Світляки кружляли, блакитний колір ледве пульсував: яскравіше-темніше, яскравіше-темніше. Міллер її обличчя зрозумів, коли вона зробила вибір. Усе навколо – світло стало яскравим, ґрот залило м’якою блакиттю, а потім згасло до попереднього рівня. Міллер щось відчув у горлі, як перше попередження про нежить. Замислився: чи стане йому часу деактивувати бомбу. А потім перевів очі на Жулі. Жульєтту Андромеду Мао. Пілота АЗП. Спадкоємицю корпоративного трона «Квіковськи-Мао». Насінєвий кристал майбутнього, що перевершує абсолютно всі сподівання. У нього досить часу.
– Я боюся, – сказала вона.
– Не варто, – відповів Міллер.
– Я не знаю, що має статися, – мовила Жулі.
– Ніхто не знає. Але дивись, тобі не варто робити це самій, – відповів він.
– Я щось відчуваю у своїй голові. Воно чогось хоче, але чого саме, я не розумію. Воно дуже велике.
Рефлекторно він поцілував верхню частину долоні. Десь у глибині живота заболіло. Хворобливе відчуття. Скунда нудоти. Перші муки перетворення його на Ерос.
– Не хвилюйся, – сказав він, – ми будемо в порядку.
Розділ 55. Голден
Голден снив.
Більшість життя він снив свідомо, тож коли побачив, що сидить у батьківській кухні старого будинку в Монтані, розмовляючи з Наомі, то відразу допетрав. Він не зрозумів її слів, та милувався, як вона відкидає волосся з очей, як жує печиво і запиває чаєм. І хоча він не міг узяти зі столу печиво і схрумати його, але міг відчути його аромат, тому що добряче пам’ятав вівсяне печиво з шоколадом мами Елізи.